Володимир ОДРЕХІВСЬКИЙ: «Я прихильник ексклюзивності: недобре, коли роботи розходяться як пиріжки, десятками копій»

Знаючи, що про життєві ювілеї Володимир Васильович говорити не любить, поспілкувалися зі скульптором про нові роботи, що 15 травня будуть представлені у Національному музеї ім. Андрея Шептицького, про довгоочікуваний пам’ятник Антоничу та про муз, які надихають митця.

- Пане Володимире, ви народилися у творчій родині. Де частіше бували – на репетиціях у мами (Марії Байко, солістки тріо сестер Байко) чи у майстерні батька (скульптора Василя Одрехівського)?

- Батьки робили все, щоб ми з братом всебічно розвивалися (постійні походи на виставки і в театр) та самостійно визначилися з майбутньою професією (щодня художня школа і двічі на тиждень – музична). Вісім років свого життя присвятив музиці, грав на фортепіано, але образотворче мистецтво взяло гору.

- Батько критикував ваші роботи?

- О, і не раз (сміється. – О. Г.). Але я з тих людей, що цінують критику. Батько є одним з моїх вчителів. Він передав мені класичні засади мистецтва, які засвоїв від відомого скульптора Івана Севери. Багато монументальних робіт ми робили разом, зокрема пам’ятник Шевченкові у місті Новий Розділ на Львівщині. Згодом класика у мене змінилася модерними, авангардними формами, почалися експерименти. Але досвід, отриманий від батька, - ґрунт, на який спираюся досі.

Часом йдеш по вулиці, дивишся на скульптури-новотвори і бачиш безліч огріхів на елементарному ремісничому рівні: десь рука задовга, десь голова непропорційно мала... У такі моменти починаю сумувати за художніми радами, коли збиралася група авторитетних скульпторів та художників і обговорювала твій проект пам’ятника. Не обходилося без перегинів у той чи інший бік, але принаймні ти розумів свої помилки і бачив, над чим треба працювати.

- У 92-му році ви відкрили першу персональну експозицію за кордоном – у Парижі, в Залі П’єра Кардена. Як вплинув на вас французький період?

- Моє покоління спостерігало злам інформаційної системи світу. З початком 90-х обмін досвідом та творчими ідеями став оперативнішим. Раніше про зміни у мистецькому світі ми могли дізнаватись лише з книжок та наукових статей. У мене було п’ять років львівської і три роки петербурзької модерної мистецької школи. До цього додався європейський досвід, який полягав, зокрема, у тому, що я на власні очі побачив роботи класиків Родена, Майоля чи “новореалістичні” скульптури з металобрухту Сезара. Що дала мені Франція? Можливість вивчити французьку і читати Бодлера в оригіналі (сміється. – О. Г.). А ще свободу мислення і образотворення, поштовх до нової мови пластики.

- Тепер ваші скульптури можна побачити у парках Франції. Чия це була ініціатива?

- У Франції мав близько 40 персональних виставок, експонував невеликі роботи (возити зі собою масштабні скульп­тури не можуть собі дозволити навіть французькі митці, треба бути дуже заможною людиною). Під час виставки у містечку Віллєн сюр Сен мені пощастило - місцева влада зробила замовлення на садово-паркову композицію “Чекання”, в центрі якої жіноча постать. Потім мерія іншого міста, Ляні сюр Марне, замовила у мене жіночу композицію “Мрія”. А ще за деякий час я виграв конкурс у Віллєн сюр Сен - в центрі міста розмістили 3,5-метрову композицію “Сім’я” із бронзи (створювали її разом з сином Василем).

- Це найбільша ваша робота?

- Найбільшим, мабуть, був пам’ятник Шевченкові у Новому Роздолі — 4,5 метра. Але складність роботи не залежить від того, працюєш ти з малими чи з великими формами. Усюди своя проблематика: у мініатюрах треба відійти від другорядного, вловити саму суть, а у масштабних - зберегти простоту композиції та її цілісність. Я працюю і з тими, і з іншими. Коли приношу фото роботи колезі-професіоналу, і він не може визначити її розміру - це успіх.

Перше запитання відвідувачів, які приходять у мою майстерню: “Як ви виносите звідси ці велетенські скульптури?”. Щоб винести скульптуру з майстерні на площу, треба чотири рази “переродити” її: у глині, гіпсі, воску та, врешті-решт, у бронзі. Останній процес (коли у форму заливається розплавлена бронза з температурою 900 градусів) найбільш затратний і в матеріальному плані, і у людських ресурсах — над ним працює цілий цех.

- У творчості багато уваги приділяє­те жіночим образам. У вас є натурниці?

- У мене є музи. Відійшов від реалістичної пластики, зараз жіночий силует у моїх скульптурах трансформувався, це радше натяк.

- Дружина не нарікає, що стільки часу проводите біля бронзових жінок?

- Дружина за професією мистецтво-

знавець, допомагає і сприяє творчості.

- Яка вартість скульптур і від чого вона залежить: матеріал, терміни створення?

- Тут не може бути єдиного підходу. Наприклад, у мене в майстерні зберігаються роботи, яких не віддам за жодні гроші. Вони є своєрідним проривом на різних етапах моєї творчості. Крім того, я прихильник ексклюзивності мистецтва: недобре, коли роботи розходяться як пиріжки, десятками копій. Серед скульпторів є неписане правило – твір, відлитий у бронзі більш ніж вісім разів, унікальним не вважається.

- У вас є табу щодо творчості? Хтось, наприклад, не любить змальовувати членів своєї родини, хтось – політиків…

- Щодо рідні, то тут табу точно не маю: зобразив дружину, сина, матір і батька. А стосовно політиків – на щастя, навіть за радянських часів мене оминала така участь. Жодного Леніна за життя не зліпив, хоча така можливість була.

- Ваш син, молодший Василь Одрехівський, – також скульптор і також навчався у Франції. Це ваш вплив?

- Василь від самого його народження є моїм товаришем, тому я ніколи б не змушував його до мистецтва і не вказував, як йому розвиватися. Василь сам вивчив французьку, склав іспити до Вищої національної школи мистецтв міста Бурж у Франції.

Наша майстерня на Зеленій – з 1961 року, у ній працював мій батько, я, а тепер й Василь. Останні роки працюємо удвох над пам’ятником Богдану-Ігорю Антоничу. Скульптура повинна мати 4,5 метра заввишки. Композиція легка, ажурна, сплетена з поетичних образів Антонича, де фігура хлопця сягає двох метрів. Модель вже готова, але відливання у бронзі відклав — не час витрачати гроші на пам’ятник, коли бракує медикаментів для поранених.

- Ситуація в країні не налякала ваших муз? Чи з’являються нові скульптури?

- На виставці 15 травня у Національному музеї ім. Андрея Шептицького представлю роботи з “чорно-білого” циклу, над яким працював останні два роки. Цикл навіяний нашим часом: контрастами світла і темряви, де без одного немає іншого. Як казав Ремарк, у темні часи добре видно світлих людей.

Розмовляла Олена ГУТИК.