Вано ЯНТБЕЛІДЗЕ: «Я так люблю Україну, що вважаю її своєю другою батьківщиною»

23 травня на телеканалі «2+2» відбудеться прем’єра військово-патріотичної драми «Гвардія». Це спільний проект телеканалу “2+2” і компанії «Президент фільм Україна». «Гвардія» — телевізійний серіал, в основі якого реальні події першої половини 2014 року в Україні. Це — історія перших добровольців, які після початку російської агресії першими відгукнулися на заклик записатися у ряди Національної гвардії. Одну з головних ролей зіграв відомий грузинський актор Вано Янтбелідзе, який понад 40 років тому зіграв свою першу роль в Україні “В бій ідуть лише “старики”.

— У фільмі “Гвардія” ви грає­те роль дядька Гурама. Розкажіть про свого героя.

— Дядько Гурам — грузин, який у Києві має мережу ресторанів. У мого героя цікава реальна історія. Коли почався Майдан, він годував людей, які збиралися на Хрещатику. Під час розстрілу на Майдані багато побратимів Гурама загинули. Він не міг з цим змиритися і пішов у добровольчий загін. Там він також годує бійців, допомагає їм бути сильними. Робив усе для того, щоб глядачі полюбили мого дядька Гурама. Для мене особисто — це близька історія, оскільки від самого початку стежив за подіями, що відбувалися на Майдані. По-іншому у Грузії ніхто й не поводився. Ми, грузини, вважаємо українців своїми братами. Знаю, що ви пережили і що відчуваєте зараз. Але твердо переконаний: Україна переможе!

— “Гвардія” — не перший фільм, у якому ви зіграли в Україні. Сорок років тому це була стрічка Леоніда Бикова “В бій ідуть лише “старики”. Потім були “Ати-бати йшли солдати”. Як потрапили у ці картини?

— Це довга історія. Роль Вано у фільмі “В бій ідуть лише “старики” звалилася як сніг на голову. Мені тоді було лише 18 років. Я вчився на першому курсі Тбіліського театрального інституту імені Шота Руставелі. У квітні 1973 року до нас в інститут приїхав другий режисер цієї стрічки Вадим Чорнолих. Він шукав актора для фільму, але я про це не знав. Ми з ним зустрілися випадково біля входу в інститут, і він попросив зробити екскурсію аудиторіями. Я його знайомив з однокурсниками, зі старшими товаришами, він всіх фотографував і щось занотовував у своєму маленькому блокнотику. До обіду ми обидва втомилися, були голодні. Я розумів, що мав би запросити гостя на обід, але звідки у студента гроші? Пригадав, що в інституті працювала жінка, у якої, заклавши паспорт, можна було позичити гроші. На 20 рублів ми пообідали з Чорнолихом.

— За такі гроші у той час можна було смачно поїсти?

— О! Ми обідали в одному з кращих ресторанів Тбілісі! Я замовив вино, салати, ну і, звичайно, шашлик. Запитав, на яку тему зніматимуть фільм. “Про війну і про льотчиків”, — відповів Вадим. Не приховуючи захоплення, сказав, якби мене запросили на зйомки, я би за два місяці навчився літати. Вадим довго сміявся, а мені було трохи соромно за цю фразу, думав, що ляпнув щось не те. Наступного дня мій гість повернувся додому. А за кілька днів в інститут надійш­ла телеграма з Києва на моє прізвище, у якій повідомлялося, що мене викликають на проби фільму Леоніда Бикова.

— На проби вас проводжали з почестями?

— Та ні! Це була моя таємниця. Я ж не знав, чи мене затвердять на роль. У неділю вилетів до Києва, наступного дня були проби, а ввечері я вже був у Тбілісі.

— Биков був присутній на пробах?

— Так. Коли я увійшов, Лео­нід Федорович мені щиро усміхнувся. Після того, як я зіграв невелику сценку, Биков зі мною спілкувався, ставив різні питання... Як з’ясувалося, нашу розмову знімали. Ніколи не забуду, як після розмови Леонід Федорович мене обняв і сказав Вадиму: “Ось цей справді навчиться літати за два місяці!”. За цією фразою зрозумів, що мене затвердили.

— Були від щастя на сьомому небі?

— Навпаки, розчарувався.

— Чому?

— Я вчився на курсі геніального грузинського режисера Михайла Туманішвілі. Він був людиною принциповою і не дозволяв своїм студентам зніматися в кіно під час навчання. Довелося про це розповісти Бикову і... відмовитися від ролі. Знав, що Туманішвілі мене не відпустить, а так хотілося зіграти у цій картині! Через кілька днів на ім’я ректора від міністра культури Украї­ни надійшла телеграма, в якій просили на час літніх канікул відпустити студента Янтбелід­зе на зйомки до Києва. Туманішвілі під час лекції тоді пожартував: “Мусимо відпустити Вано. Якщо не відпустимо, українському кіно буде хана!”.

— Де знімали фільм?

— Основні сцени у Чернігові. Ми там працювали майже два місяці. Це були найщасливіші дні у моєму житті. Я ж не був професійним актором, та й більшість з нас були недосвідченими акторами. Можливо, саме через це фільм і вийшов таким правдивим, щирим. Ми всі стали однією дружною командою: Кузнєчик, Смуглянка... Які хлопці! А у двох красунь, Євгенію Симонову і Ольгу Матешко, була закохана вся знімальна група. Минуло понад сорок років, а я досі пам’ятаю кожен знімальний день...

— Мабуть, за зйомки непогано заробили?

— О... Мій гонорар за знімальний день становив 16 рублів. Це були великі гроші. А особливо для студента. Але я не вмів економити. Харчувався лише у ресторанах та їздив виключно на таксі...

— Пісня “Смуглянка” стала візитною карткою фільму. Чи співаєте її зараз?

— Ми цю пісню у фільмі співали самі. Зараз співаю її на всіх своїх виступах.

— Ви приїхали вперше в Україну сорок років тому. Тепер приїхали знову на зйомки “Гвардії”. Яка різниця між тією Україною і теперішньою?

— Я часто приїжджав. На зустрічі, фестивалі, виступи. Україна завжди була гостинною країною, але останнім часом відчувається національний дух і патріотизм українців. Я настільки поважаю український народ і люблю Україну, що вважаю її своєю другою батьківщиною.

— Ви ніколи не служили в армії, однак майже в усіх фільмах граєте ролі, пов’язані з воєнними діями. Проходили перед зйомками спецпідготовку?

— Та ні! Я ж спортсмен! Свого часу серйозно займався спортом. Граю і досі у баскетбол. Хоч в армії і не служив, зате в кіно був і танкістом, і льотчиком, і рядовим піхотинцем. Багато військових професій випробував. Не служив тому, що після інституту поїхав у місто Телаві і грав у місцевому театрі майже у всіх виставах головні ролі. Мене просто не відпустили в армію. Сказали: “Якщо вас заберуть, доведеться закривати театр” (сміється. — Г. Я.).

— У фільмі “Ати-бати, йшли солдати” ваш герой каже: “Мужчина не плачет, мужчина огорчается”. Як самі розумієте сенс цих слів?

— Спочатку треба сказати, що таке справжній чоловік. Думає­те, сила чоловіка у вмінні фізично перемогти суперника? Ні! Сила чоловіка у вмінні стримати емоції, гнів і бажання вдарити. Перемогти чи переконати противника силою свого духу. Так роблять справжні чоловіки. Бо кулаки — останній аргумент. Справж­ній чоловік ніколи не дасть слова, якого не дотримає. У нього нема порожніх слів. Не впевнений — краще змовчати. Мовчання — чесніше за будь-які слова. Справжній чоловік — слуга свого слова.

— Ви закінчили театральний інститут у Тбілісі. Чому не залишилися у столиці, а живете і працюєте в Телаві?

— Я мав там залишитися, бо мій керівник Михайло Туманішвілі на базі наших чотирьох дип­ломних вистав створив свій знаменитий Театр кіноактора у Тбілісі. Однак поки ремонтували будівлю, я з кількома моїми однокурсниками поїхав на роботу в театр Телаві. А там мене застало кохання (сміється. — Г. Я.). Одружився. У нас народилася донька. Потім ми розлучилися.

— Чому? Ревнощі?

— Я така людина: або кохаю, або не кохаю. Якщо кохання минуло — треба розійтися. Без кохання нема свята! Моя друга дружина пішла з життя дуже молодою. Доньці Тамті минуло лише п’ять років. Третя дружина народила мені сина і допомогла виховати Тамту. Про свою третю дружину можу говорити лише найкращі слова: вона дуже талановита жінка, письменниця. Вона — автор трьох книг. Режисер. Написала шість п’єс і сама поставила їх у театрі. З нею цікаво спілкуватися. Вона вміє порадити і підтримати. Гордий, що у мене така дружина.

Київ.