Передплата 2024 ВЗ

ONUKA: «Моя мета на 2015 рік – повністю перейти на українську»

Цікава, творча, неординарна, «електронно-фолкова»... Місяць тому вона отримала статуетку Музичної премії YUNA у номінації «Відкриття року».

Недарма її хітова пісня звучить у рекламі одного з найбільших в Україні мобільних операторів. Недарма вона сама стала обличчям яскравої рекламної кампанії всесвітньо відомого газованого безалкогольного напою. Але до такого успіху вона, Ната Жижченко – лідер гурту ONUKA, йшла не один рік. Напередодні свого приїзду в рамках туру Україною до Львова із сольним концертом, який відбудеться 29 квітня в Event Hall «Кіно», Ната розповіла журналісту «ВЗ» про свій шлях на велику сцену, про небажання бути частиною шоу-бізнесу і про любов до України, яку їй прищепив дідусь – відомий український майстер народних інструментів.

— Нато, за підсумками головної музичної премії України YUNA за 2014 рік ви стали «Відкриттям року». Чи важлива для вас ця нагорода? Бо, як на мене, ви тримаєтеся дещо осторонь шоу-бізнесу…

— Я до останнього не вірила, що отримаю статуетку YUNA. Мені з дитинства не надто щастило з усілякими преміями та перемогами. Тому і зараз думала, що доля поведеться зі мною, як зазвичай. Ця премія важлива для мене тим, що їй надзвичайно зраділа моя бабуся. Вона разом з усіма сусідами дивилася по телевізору церемонію нагородження – і всі дуже пишалися мною. Для них це — досягнення. Я ж розумію, що YUNA – зовсім не досягнення. Ви праві, коли кажете, що я стараюся бути поза шоу-бізнесом. Для мене це поняття – не надто приємне і навіть вульгарне. Воно залишилося із 1990-х, і особисто в мене асоціюється з болотом. Тому не надто прагну бути частиною постперебудовного поняття. Головне – це музика. А вона може бути або популярною, або непопулярною, незалежно від того, чи є частиною шоу-бізнесу.

— Яку українську музику слухаєте щодня?

— Музику нового покоління українських музикантів. Це переважно виконавці, які відбулися протягом останніх кількох років: Jamala, Sophie Villy, Alloise, K.A.T.Y.A., Іван Дорн, The Maneken. Це люди, які творять нову, іншу музику. І мені дуже не хотілося б, щоб це покоління українських музикантів було втрачене. Бо вони не мають нічого спільного із тими, хто виходив на сцену у 1990-х, абсолютно не вміючи співати, через що виступав під фонограму. Тоді сформувалося ціле покоління артистів, яке не співало «наживо». А ми успадкували від нього позначку на афішах «Живий звук», що сприймається як спеціальна опція. У світі ніхто такого напису не використовує. Концерт — це апріорі живий звук. На концертах взагалі не повинна використовуватися фонограма.

— Більшість проектів, які ви назвали, роблять акцент на англомовних піснях. І ваша творчість наразі відсотків на 75 англомовна. Чому є така тенденція? І чи еволюціонує вона в україномовну сторону?

— Мені шкода, що так виходить. Хотілося б, щоб частина з моїх колег випускали і україномовні пісні. Із власного прикладу скажу, що дуже непросто якісний — європейський, світовий — саунд доповнити українською мовою. Так, щоб збагатити його, а не погіршити. Зізнаюся, коли я починала працювати над проектом ONUKA, не думала, що він звучатиме і українською. Але одного дня я зрозуміла: це ж якась безглуздість виступати перед українською публікою без пісень українською мовою. І кинула собі виклик. Тому створення першої україномовної пісні «Місто» було для мене дуже відповідальним. Вийшло так, що «Місто» стало хітом ONUKA. Хочу, щоб у другому альбомі, реліз якого заплановано на осінь, співвідношення україномовних і англомовних пісень було близько 50 на 50.

— Від кількох меломанів довелося почути на вашу адресу цікаве визначення – «явище». Не проект, співачка чи музикант, а явище…

— Це, скоріше, наслідок змісту, який несе у собі музика ONUKA. Люди втомилися від музичного шлаку, який йде з радіо- і телеефірів. А перевага нового покоління українців – у тому, що вони виростали вже без тотального впливу телевізора. Нарешті, підросло покоління, яке завдяки Інтернету може вибирати: що хоче слухати, а чого – не хоче ні за яких умов, навіть якщо воно насаджується звідусіль.

Створюючи ONUKA, я мала одну мету. І бачу, що задумане здійснюється. Молоде покоління українців мало знає українську культуру: наприклад, як звучать цимбали, бандура чи сопілка… І почувши у моїй музиці сучасне звучання цих інструментів, молоді люди починають цікавитися ними, а відтак – українською культурою, етнікою. І починають розуміти, що наша народна музика – це не тільки задушевний спів бабусь, а й щось іще. Не почувши музики ONUKA, ці люди могли б і не дізнатися про це. У цьому моя просвітницька, гуманітарна місія.

— Зрештою, ви за освітою – етнокультуролог. От і виконуєте культурологічну функцію, поєднуючи електронну музику з сопілкою, свищиками, бандурою, трембітою…

— Коли я навчалася у Київському університеті культури і мистецтв, не думала, що професія культуролога буде мені цікавою. Бо викладання було нецікавим, дуже книжним, архівним. За винятком кількох яскравих предметів. Тому, гадаю, у роки студентства ніхто з моїх однокурсників і не думав працювати за освітою. І це велика проблема: як у нашій країні взагалі сприймається усе народне, автентичне.

— Напевно, набагато більше любові до всього українського, народного прищепив вам ваш дідусь – відомий український майстер народних інструментів та музикант Олександр Шльончик. В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали: «Він сформував у мене розуміння батьківщини».

— Так і є! У домі дідуся, в Чернігові, завжди панувала атмосфера затишку, української сім’ї. Хоча дідусь розмовляв російською чи, радше, суржиком. У нього була майстерня інструментів, у якій він працював від зорі до зорі. І коли я приїжджала з Києва на канікули до дідуся з бабусею, увесь час проводила там. Досі пам’ятаю той запаморочливий запах дерева. Кожен ранок дідусь розпочинав з одного «ритуалу»: брав сопілку, виходив у сад – і грав якісь трелі, копіював соловейка. Така кінематографічна картинка з мого дитинства. А ще дідусь дуже любив розповідати усілякі історії. Бувало, почне, здавалося б, коротку оповідку, а вона розтягнеться на години три. Дідусь ніколи не наголошував, не бив себе у груди: «От Україна, от українське…». Це все було в нього у душі, в серці. Він любив усе українське – культуру, творчість, природу… І це трепетне почуття та ставлення до України передалося й мені.

— Хоча виростали ви у російськомовній сім’ї, зараз публічно розмовляєте виключно українською. Це ваш свідомий вибір?

— Зізнаюся, вдома з коханим я розмовляю російською: мій коханий Євген Філатов – із Донецька. І хоча до Києва переїхав уже давно, українською володіє погано. З батьками я також спілкуюся російською. Але там, де є нагода, завжди розмовляю українською. Часто думаю нею, багато україномовних книжок прочитала. Мені б дуже хотілося повністю перейти на українську. У мене є щоденник, у якому записую свій розклад і плани. Так одна з цілей на 2015 рік – повністю перейти на українську. Думаю, поетапно це вдасться мені.

— Це правда, що саме ваш дідусь реставрував торбан (різновид кобзи) Тараса Шевченка?

— Так, це правда. Це була складна реставрація. Інструмент Тараса Шевченка довгий час пролежав у музеї у Глухові, і там його поїла шашіль. Комахи знищили практично все дерево. А головною умовою реставрації було те, що при ній можна було використати лише певну породу ялинки, з якої, власне, й був виготовлений торбан. А така ялинка уже виродилася, її вже не існувало. Тому ніхто й не брався за цю реставрацію. А дідусь якимось чином дізнався, що в Чернігові, в Катериненському соборі, який перебував на реконструкції, на стриху була потрібна порода старовинної ялинки. От дідусь, будучи доволі авантюрним чоловіком, заліз по риштуваннях у зачинену церкву – й поцупив зразки дерева. І зробив з нього для інструмента Шевченка нову деку. Це була ідеальна реставрація. Навіть засідала спеціальна комісія, завданням якої було довести, що Шльончик реставрував саме інструмент Тараса Григоровича, а не виготовив новий. Мені тоді було років чотири чи п’ять, але я досі пам’ятаю, якою честю це було для нашої сім’ї. Маю спільну з дідусем фотографію, на якій він тримає торбан Шевченка. Це було так, наче в нашому домі оселилося НЛО: такі світло та енергетика випромінювалися з інструмента Кобзаря.

— У вас – дуже творча сім’я. Ваш коханий Євген Філатов є співавтором та саундпродюсером проекту Onuka. Меломани знають його і як фронтмена проекту The Maneken. Не важко вживатися під одним дахом двом творчим особистостям?

— Ми з Євгеном – на одній хвилі, розмовляємо однією творчою мовою. Підсилюємо і доповнюємо одне одного, творчість одне одного. І це, навпаки, сприяє нашому повному взаєморозумінню. Ми взагалі не опускаємося до побутового, можна сказати, що в нас не існує побутових проблем. Ми спілкуємося на дещо іншому рівні.

Довідка «ВЗ»

ONUKA — український електронний музичний гурт, особливістю якого є використання українських народних мотивів та інструментів (сопілки, свищиків, бандури, трембіти, цимбалів) в електронній музиці. Дебют проекту відбувся у жовтні 2013 року. Перший альбом вийшов у жовтні 2014-го і невдовзі посів перше місце у рейтингу на ITunes. Лідеру ONUKA Наті Жижченко – 30 років. Вона – випускниця Київського національного університету культури і мистецтв. Колишня учасниця «електронних» гуртів Tomato Jaws та KOOQLA.

Схожі новини