Олексій СУХАНОВ: «Не знаю, як складеться ситуація в Україні. Але ніколи не пошкодую, що став її часточкою»

На столику — свіжі фрукти, запарений чай. У шафі — кілька пар джинсів, піджаків і сорочок. На підлозі на господаря чекали кілька пар туфель. У нього стільки позитивної енергії, що нею він, здається, може зарядити не лише знімальну групу, а й усю масовку. Хоча Олексій Суханов народився і виріс у підмосковному Іванові, довго працював у Москві і Санкт-Петербурзі, про Україну ще тоді, три роки тому, розповідав захоплено і щиро. Півроку тому Олексій Суханов прийняв рішення припинити роботу у Росії, де був одним з ведучих програми новин на телеканалі РЕН-ТВ.

— Ваша манера триматися на екрані — особлива. Ви то присідаєте біля героя, то за секунду біжите по сходах “в народ”. Це навмисне придуманий “сухановський” стиль?

— Суханов у кадрі і поза ним — однаковий. Ще коли був маленьким, мене вчили батьки, щоб завжди залишався самим собою. Щоб не грав блазня, а був щирим і чесним. Надуті щоки колись здуються, корона з голови впаде — і що ж тоді залишиться? Тому я такий, як є.

— Ви — громадянин Росії. Як сталося, що стали ведучим на телеканалі «Україна»?

— 15 років тому я зустрів свою дружину, в якої українське коріння. У Києві я вперше побував три роки тому. Це було взимку. На вулиці — собачий холод, усюди кучугури неприбраного снігу… Місто позбавлене столичного лоску, що притаманний, скажімо, Москві чи Санкт-Петербургу. Часто чув скарги киян на те, що столицю перебудували, що вона втрачає своє історичне обличчя. Як на мене, то навпаки, у Києві все просякнуте історією, традиціями, тут по-домашньому затишно. Найбільше вразила одна деталь: йшли групки молоді, мабуть, студенти по 18-20 років, і розмовляли українською мовою. Зрозумів, що незалежність України саме у повазі до рідної мови, у національній самосвідомості, у позитивному ставленні до свого життя — нехай навіть і з неприбраними вулицями, — а не у тупій політиці, коли політики щось ділять між собою і намагаються пересварити людей. Тоді у мене промайнула думка — от би тут попрацювати. Якось повертався з роботи Садовим кільцем. Зателефонували з телеканалу «Україна» і сказали, що мають намір випускати проект на важливі соціальні теми, і мене запросили взяти участь у кастингу на ведучого. Від почутого мало не в’їхав у попередню машину. Кілька років тому я подумав про це, а тут — реальна пропозиція. Після запису кастингової програми, де замість людей — порожні стільці, минуло трохи більше місяця. Ніхто з Києва не телефонував. Розчарувався, бо думав, що нічого з того не вийде. Потім з’ясувалося, так довго тривало голосування. Коли зателефонували з телеканалу і повідомили, що я пройшов, — повірив, що думка може матеріа­лізуватися. Треба тільки дуже захотіти. Здається, це було недавно, а нашій програмі у квітні виповнилося три роки!

— Недавно ви перебралися жити в Україну...

— Я виїхав з Росії.

— Мабуть, настав час серйозно почати вчити українську мову і вести передачу українською?

— Три роки вивчаю українську. Добре все розумію, можу перекинутися кількома словами, але не можу наважитися наразі вести програму українською. Хочу довести свій рівень до такої точки, щоб моя вимова була правильною, без акценту. Щоб не виглядати на екрані смішним. Не переношу “азаровщини”. Найбільше у житті боюся стати посміховиськом. Але я зробив перший серйозний крок: без суфлера і без підказок можу вільно спілкуватися на програмі з україномовними гостями. Навіть з представниками далекого Закарпаття (сміється. — Г. Я.).

— Як сприйняли родина і друзі звістку про те, що вирішили звільнитися з російського телебачення і покинути Росію?

— У моїй родині нема таких людей, хто би негативно поставився до мого вибору. Те, що вирішив піти з російського телебачення, був тільки мій вибір. Я ні з ким не радився. Мені 41 рік, думаю, у такому віці чоловік не повинен радитися з родиною. А от дехто з моїх знайомих покрутив пальцем біля скроні. Зізнаюся: жодного разу, жодної секунди я не пошкодував про свій вибір. Можливо, я втратив батьківщину і втратив можливість повернутися на батьківщину. Після того, що я зробив, і після того, що собі дозволяю тут, хоча не роблю нічого антилюдського, розумію: в Росії я нікому не потрібний — ані на телебаченні, ані у будь-якому іншому ЗМІ. Хоча і не знаю, як складеться ситуація в Україні, ніколи не пошкодую про те, що став часточкою цієї країни. Перед своїм сумлінням і перед Всевишнім я — чесний.

— У передачі “Говорить Україна” ви не лише виступає­те як ведучий, а й берете активну участь у вирішенні життєво важливих проблем своїх героїв. Як усе встигаєте?

— Ніколи не боявся роботи. На телебаченні працюю майже 20 років. Перед цим навчався у технікумі, потім — в університеті. Доводилося підробляти: і на хлібозаводі, де стояв біля печі у дві зміни, працював офіціантом і барменом. Добре їжджу на машині, то, якби щось.., можу і таксувати. На жодній роботі мені не було соромно, бо я всюди працював чесно. Пишаюся тим, що можу дивитися спокійно вам у вічі. За ці три роки мені жодного разу ніхто не дорікнув, що я — росіянин і я тут зайвий. Уявіть собі, якби я залишився у Москві і робив наклепи на Україну, переконуючи, що тут фашисти, це було би з мого боку не лише непорядно, а й підло!

— Коли востаннє були в Росії?

— Я літаю в Москву раз на місяць, бо у мене там залишилися два кредити. Вранці прилітаю, між рейсами маю чотири години. З “Шереметьєво” експресом доїжджаю до центру Москви, тішуся, що два банки поруч. Повертаюся в аеропорт і лечу або в Ригу, або в Київ.

— Чому в Ригу?

— Бо в Юрмалі у моїй маленькій квартирі треба полити квіти.

— Друзі не ображаються, що ви з ними не зустрічаєтеся?

— Я люблю Москву і люблю свою батьківщину. Але Москва дуже змінилася. Коли я жив у Білокам’яній, відчував енергетику тих районів, де жив. Десь, виходячи з під’їзду, дихав на повні груди, в іншому районі мені бракувало повітря. Так і зараз з Москвою. Я відчув ту енергетику. Там зараз надто багато агресії. Мені там незатишно. Тому краще зайві дві години волію посидіти в аеропорту. Тільки не подумайте, що Суханов поливає брудом місто, в якому жив. Ніколи не відмовлюся від своєї батьківщини. Я і далі залишаюся громадянином Росії. Я там виріс, там живуть мої батьки. Там могили бабусі і дідуся, які вклали у мене душу. Я люблю свою країну! Але мені не подобається те, що там зараз відбувається. І жити там зараз неможливо, тому я звідти й поїхав.

— Чи не пресують ваших батьків у Росії і не дорікають за те, що їхній син поїхав в Україну і підтримує політику цієї країни?

— Мама з татом і мій молодший брат ніколи не скаржилися. Можливо, і є якісь проблеми, але вони мені про це не кажуть. Донедавна мені про таке не казала і моя дружина, яка залишилася жити в Москві. Дізнав­ся, що в дружини є проблеми через те, що я так активно висловлюю свою позицію. В деталі вона не хоче мене посвячувати, але проблеми є.

— Не плануєте дружину забрати до Києва?

— О... Я багато чого хочу. Оля — доросла людина, у неї там хороша робота, кар’єра. Тому наказати їй: збирай валізу і приїжджай — не можу. Кожна людина сама мусить прийняти таке рішення. Якби я їй наказав приїхати, мусив би нести відповідальність за всі подальші події у житті...

Одеса.

Довідка «ВЗ»

Олексій Суханов народився 4 січня 1974 року в Іванові (Росія). У 1997 році закінчив Московський державний інститут комерції, відділення менеджменту. Кар’єру ведучого розпочав на обласному радіо рідного міста. Працював на багатьох російських телеканалах. Одружений.

16 квітня програмі «Говорить Україна» виповнилося три роки

У студії побували 9300 героїв

Скільки разів об’їздили Україну — 650

Проїхали кілометрів — 1300000

Кількість придбаних квитків — 4130

Кількість відвіданих населених пунктів — 732

Ковбаси з’їли — 2700 кг

Печива — 1600 кг

Фруктів — 600 кг

Випили чаю/кави — 30000 літрів

Комплекти одягу у Суханова: 40 сорочок, 20 піджаків, 2 пари джинсів, 10 пар взуття, 20 краваток, 6 кардиганів.

Найдовша зйомка: зміна — 20 годин, запис програми — 5 годин.