Павло ЗІБРОВ: «Гроші я почав заробляти у два з половиною роки»

Важко знайти людину, яка би хоч раз не чула “Хрещатик” чи “Мертві бджоли не гудуть” у виконанні народного артиста України Павла Зіброва. Пісні, які написав співак, уже давно стали народними — їх підспівують на концертах, під них танцюють на весіллях... На творчості Павла Зіброва виросло не одне покоління українців. Його поважають чоловіки, у нього закохуються жінки. І він любить жінок, тому й присвячує їм свої пісні. Попри славу “жіночого улюбленця”, Павло Миколайович зізнається: його серце належить лише одній жінці — дружині Марині.

— 16 квітня відбудеться концерт, присвячений “Театру пісні”, який ви створили 20 років тому. Яким бачите це свято?

— Готуємося до ювілею, як до весілля. Шиємо костюми, робимо постановки, репетируємо, переживаємо, спимо мало... Ювілейний концерт — найпрекрасніший момент у житті кожного колективу. Бо ж треба не просто виступити, а показати себе у повній силі.

— Готували нову програму?

— Програма складатиметься в основному з нових пісень. Але й будуть ті пісні, які вже співає зі мною народ: “Хрещатик”, “Женщина любимая”... Якщо колись я робив концерти і на них виступали колеги-артисти, то на ювілейному концерті буде моя сольна програма. Працюватиме тільки колектив “Театру пісні”. Правда, одну пісню “Захід і Схід” заспіваємо разом із донькою Діаною. Рік тому ми з Юрієм Рибчинським написали для Руслани пісню та тему Майдану. Коли зробили оркестровку, Руслани в Україні не було. Пісню почула Діана і попросили їй дозволити заспівати її. Мені ця ідея не дуже спочатку сподобалася, а донька наполягала, мало не плакала. Готова була відмовитися від випускної сукні на користь пісні (сміється. — Г. Я.). Довелося погодитися не лише тому, що вона моя донька: Діана заслужила цю пісню. Іноді навіть прогулювала уроки, агітувала однокласників і разом з ними ходила на Майдан... Вболівала за долю держави і свого народу.

— А дружина також співає?

— Марина не співає. Вона підспівує, муркоче... Ми два рази разом заспівали, а після цього відмовилася. Сказала, що не може, коли на неї дивляться три тисячі глядачів. У залі ж різні люди сидять — з добрими і злими поглядами...

— За 20 років існування “Театру пісні” траплялися різні ситуації. Що вам найбільше запам’яталося?

— Ой, то правда — всяке було. Об’їздили увесь колишній Радянський Союз. Вже десять років нема на цьому світі Бориса Шарварка, який возив на різні “декади” то в Білорусію, то в Таджикистан, Узбекистан... Та де ми тільки не були! Як нас там зустрічали! Про це можна розповідати годинами (сміється. —

Г. Я.), як раніше зустрічали у “совєтскіє врємєна” з винами, коньяками, фруктами... Гастрольна діяльність у ті часи була така насичена, відпрацьовували по два і навіть три концерти в день. Це таке щастя для артиста, коли ти працюєш стільки концертів, скільки фізично можеш витримати. На жаль, зараз такого нема. Не тільки у мене, а й у моїх колег. Гастрольна діяльність впала. Знаю, що часи настали важкі. Люди змушені думати не про те, скільки віддати грошей за квиток на концерт, а про те, як нагодувати дітей.

— У нас кажуть про того, хто хильнув зайвого, “мертві бджоли не гудуть”. А у вас є така пісня. Розкажіть, як вона народилася.

— Відразу скажу, що до алкоголю ця пісня не має жодного стосунку (сміється. —

Г. Я.). Ми з Юрієм Рибчинським, на геніальні вірші якого я написав багато пісень, дружимо понад 30 років. Та й не тільки творчо дружимо. Рибчинський — член нашої родини. Він — хрещений батько нашої Діани. Приїжджає до нас на дачу, де ми разом паримося у бані, граємо у більярд. Тому з ним не написати добру пісню не вийшло би. Ми творимо на якомусь одному диханні. А “Мертві бджоли” ми писали ще у старій моїй однокімнатній квартирі, де кімната площею 12 «квадратів». У мене ще мама тоді жила, я завжди на зиму забирав її зі села. Це був саме період між першим і другим моїм шлюбом. Тоді ми обидва палили. От тоді нам чомусь не писалося. Викурили по пачці цигарок, а робота не йшла. Не могли знайти тему. В якийсь момент увійшла мама, а вона була палкою прихильницею здорового способу життя. “Ой, хлопчики. Та шо ж це ви так накурили? Хоч би віконце відкрили... Мертві бджоли не гудуть...”, — сказала мама. Юра підстрибнув з місця зі словами: “Мамочко, доброго дня! Спасибі вам, ріднесенька...”. І ми за якусь годину написали пісню “Мертві бджоли не гудуть”, що стала шлягером (сміється. — Г. Я.).

— Коли людині минає 50, перетворюється на розвалюху. А ви і далі стрункий, як кипарис. Дотримуєтеся спеціальної дієти?

— Мені вже 57. Та нічого не роблю! Мало сплю. У нас з’явилася дача, де викопали невеликий ставочок, посадили садочок. Я — людина зі села. Колись у батьків був сад, город. Люблю поратися на городі. Якомога більше часу намагаюся бути на свіжому повітрі біля своїх яблунь, груш... Ходжу від одного дерева до іншого, постійно в русі. У мене є вівчарка, з якою теж треба багато ходити. Якщо людина в русі, — завжди буде у чудовому настрої, бо природа лікує. Для мене не існує поганої погоди. І в сніг, і в холод йду на вулицю. А Марина доглядає за трояндами.

— Візитна картка Павла Зіб­рова — вуса. Не голите їх принципово, бо хочете ще більше зваблювати жінок? Чи є якась інша причина?

— Вуса — як антенки, що тягнуться до неба, до Господа... Не дай Боже їх зголити — пропаде голос. У своєму житті я їх голив двічі — в армії, а другий раз, коли мені було 35 років. Марина поїхала до Москви. Повинна була повернутися на Старий Новий рік. Я вирішив зробити їй подарунок, хотів виглядати молодшим (сміється. —

Г. Я.). Сам себе у дзеркалі не впізнав. Пішов у бар випити кави. А 20 років тому, щоб випити кави, треба було вистоя­ти у довжелезній черзі. Я не стояв, бо вже тоді мене впізнавали. Тьотя Маша, як тільки бачила, кликала поза чергою. А тут я прийшов і прямую до тьоті Маші, а вона: “Встаньте в очередь, молодой человек!”. Кажу, що це я, вона дивиться на мене і виганяє у хвіст черги! Мені вже й кави не хотілося, зрозумів, що народ мене не впізнає. А Марина, коли повернулася, посварилася зі мною. Сказала, що не буде зі мною ні спілкуватися, ні цілуватися. Вона зі мною не спала, переселила на кухню. Сказала: «Поки не виростуть вуса, у ліжко не пущу!» (сміється. — Г. Я.). Після цього більше не експериментую.

— Багато років тому ви створили Партію шанувальників жінок. Що це за партія і хто може стати її членом?

— Це громадська організація, хоча дехто жартує, що це Партія любителів жінок. Але ми не любителі, ми — професіонали: якщо любимо, то любимо, якщо шануємо, то шануємо. Під номером 560-им ми зареєстровані у Мін’юсті. За 15 років кількість членів партії перевалила за п’ять тисяч. Членами нашої партії можуть бути чоловіки, яким виповнилося 18 років і до глибокої старості. У нас є дідусь, якому минуло 95. Ми пропагуємо ідею підтримки і шанування жінки — допомогти вийти з автобуса, подарувати квіти не лише на 8 Березня, піднести сумку, допомогти матеріально...

— На свій 50-річний ювілей ви змінили імідж — пофарбували волосся і вуса. Не планували внести корективи у зовнішність до ювілею “Теат­ру пісні”?

— Наразі мені подобається моє довге чорне волосся. Якби був оперним співаком, не звертав би уваги на сивину. Вийти на сцену зі сивою жовтизною артистові сором. Тим більше, коли поруч танцюють молоденькі дів­чатка. Тому буду чорнявим! Мені так комфортно.

— В артистичних сім’ях шлюби недовговічні. Ви з пані Мариною разом понад 20 років. Це ваша заслуга чи вашої дружини?

— Марина — мудра жінка. У нас обох — це другий шлюб. Ми “набили ґулі” при перших одруженнях, коли одружувалися вдруге, були з Мариною дорослими людьми. Їй було 34 роки, мені — 36. Окрім того, займаємося спільною справою у

“Театрі пісні”. Марина живе мною, моєю роботою, а я живу нею. Без неї мій “Театр пісні” не процвітав би. От готує­мо програму до ювілейного концерту, сперечаємося, іноді навіть на підвищених тонах, але, зваживши все, розумію: Марина — професіонал і має рацію. Тому прислухаюся до її думки. Навіть якщо цього дня не сприймаю критики, наступного підходжу до вирішення питання з іншого боку. Мені треба ніч переспати (сміється. — Г. Я.). У наших стосунках треба вміти попросити пробачення.

— Поруч з вами працюють довгоногі красуні. Дружина не ревнує вас до цього гарему?

— Іноді буває (сміється. -

Г. Я.). Хоча останнє слово у підборі кадрів — за Мариною. Я послухаю, скажімо, бек-вокалістку, з професійної точки зору оціню і можу взяти на роботу. А тоді Марина розмовляє з нею, запитує про все на світі, співставляє з зорями і гороскопом. Були випадки, коли дружина казала, що ця дівчина не підходить. Відчуває людину... А ще Марина має талант розгадувати сни.

— Це зараз ви улюбленець мільйонів слухачів, і насамперед жінок. У юності знали, що будете артистом?

— Безумовно. Ми з братом створили свій музичний колектив (сміється. — Г. Я.). Мені було на той час два з половиною роки, брат — на три роки старший. Брат грав на маленькому баянчику, я — на бубні. І ми вже заробляли гроші! По 5-10 копійок на забавах. У селах святкують усі церковні свята, збираються люди, і ми з братом тут як тут. Я ще не вмів добре говорити, але мелодію виводив точно і співав “ля-ля-ля...”. Мама ніколи не забирала у нас грошей. Ми їхали у місто і на свій “гонорар” купували іграшки — конструктори, кубики... Мама була вчителькою, тож розвивала нас інтелектуально. Коли ми хотіли з братом, як усі хлопчиська, купити автомат чи пістолет іграшковий, мама заперечувала.

— У школі були чемною дитиною?

— Я вчився у школі-інтернаті імені Лисенка для обдарованих дітей у Києві. Різне було. В інтернаті дружили між собою, а з “городськими” могли й побитися. У сьомому класі я вперше закурив, у восьмому мене вигнали з комсомолу на два дні за те, що випив склянку “Портвейну”, потім мене взяли на поруки... Але вчився я добре.