Василь Павлюк: «Поляків не цікавить моє партійне минуле...»

Генеральне консульство України у Любліні знаходиться у центрі міста. Ошатний особняк, на якому майорить український прапор. При вході — розклад прийому громадян. Це, мабуть, усе, на що звертаєш увагу. Дзвоню у вхідний дзвінок. Через домофон кажу, що маю домовленість про зустріч із Генеральним консулом паном Павлюком. За мить пан Василь сам виходить мене зустрічати. “Як я радий вас бачити, — не стримує емоцій. — Ви — мої перші гості з України”. Секретар Львівської міської ради, “свободівець” Василь Павлюк з 27 березня обіймає посаду Генерального консула України в Любліні, що у Республіці Польща. За день до цього склав повноваження секретаря ради “у зв’язку із переходом на нове місце роботи”. Крім того, на час дипломатичної роботи призупинив членство у Всеукраїнському об’єднанні «Свобода». Цього вимагає законодавство.

Пан Василь зробив коротеньку екскурсію консульством. Показав свій скромний робочий кабінет, який, мабуть, разів у три є меншим за той, що був у міськраді. Познайомив з працівниками консульства, яких тут, виявляється, зовсім небагато, — тільки шестеро. Каже, лише обживається, знайомиться з людьми, входить у курс справ. Хоча має тут багато друзів, добре знайомий з керівниками міста, не раз зустрічалися і у Любліні, і у Львові. Тож чужим тут не почувається...

— Пане Василю, особисто я про ваше призначення Генеральним консулом у Любліні в кулуарах чула рік чи півтора року тому. Чому так довго вас призначали? І чому саме Люб­лін? Ви не є фаховим дипломатом, тож чому саме ви очолили консульство?

— Вісім років активно працюю у львівській політиці. За ці роки було налагоджено тісні зв’язки між Польщею і Україною, зокрема між Львовом та багатьма польськими містами (від Вроцлава до Перемишля). Протягом місяця у нас зазвичай були заплановані, як правило, три-чотири такі зустрічі. Чи ми їздили до Польщі, чи поляки приїжджали до нас. З різних питань: нау­ки, медицини, бізнесу, самоврядування, прикордонної співпраці. Коли мені випала нагода мати розмову з керівниками нашої держави, я розповів своє бачення, як мали би розвиватися відносини між Україною і Польщею. Я бачив, що і як треба реформувати. Коли мені запропонували цю посаду, погодився.

— Поляки мають до партії “Свобода”, скажемо так, насторожене ставлення. Під час призначення та узгодження вашої кандидатури з польського боку не було застережень?

— Мені всі ставлять це питання. До честі польської сторони — вони дуже толерантні, їх не цікавить моє партійне минуле (зараз не маю права бути в жодних партіях).

— Ви призупинили членство в партії, але не вийшли з її лав...

— Якщо буду працювати у дип­ломатичній службі до кінця життя, то моє членство у партії буде призупинене (сміється. — Авт.). Якщо мене буде відкликано, чи сам звільнюся, тоді зможу вирішувати, чи бути приналежним до якоїсь політичної сили (чи не бути). Поляки не мають жодних застережень, тому що від мене ніколи не звучало в бік Польщі різких критичних висловлювань, чи звинувачень. Навпаки, за ті вісім років, що я працював у міській раді, як міг допомагав польській громаді. Доклав максимум зусиль, щоб запрацював Польський дім у Львові. Коли були спірні питання щодо костелів, стояв на їхньому боці, бо вважаю, що кожен народ має право на віросповідання, на культурні та національні потреби. У нас з поляками спільне коріння, спільна історія. На генетичному рівні у нас багато спільного. І майбутнє спільне! Те, що були криваві сторінки історії, — це так. Але завжди казав, і однопартійцям також, якщо була якась помилка (не тільки з одного боку — з двох боків), треба попросити вибачення один в одного і йти далі. Україні треба рухатися до Європейського Союзу, і поляки, як ніхто, нам у цьому допомагають. Маємо вчитися у поляків, переймати їхній досвід. Вони вже пройшли цей шлях — шлях реформ, становлення. У них зараз великий підйом — друга економіка в Європі за ростом ВВП! Значить, рухаються у правильному напрямку.

— Як місцева громада, місцеві еліти сприйняли ваше призначення? Чи писала про це польська преса?

— Не відчував жодного негативу з боку польської громади. Журналісти вже зверталися по інтерв’ю, на телебачення запрошують. Я тут є представником України. Якщо мене делегували президент, міністр закордонних справ, я не повинен оглядатися на чиїсь зауваження, чи комусь щось подобається, чи ні. Я повинен виконувати ті завдання, які мені ставить керівництво держави.

— Які у вас першочергові завдання, пріоритети?

— Будь-який консул має бути промоутером України на всіх рівнях. Досі не всі знають правду про Україну. За що ми боремося, чого прагнемо. І в Польщі є багато агентів впливу Москви. І я особисто, і працівники консуляту повинні все робити, щоб об’єднати Україну і Польщу. Щоб кордон був суто територіальний.

— Одне з найважливіших завдань України — це розвиток економіки. І тут справді Польща могла би слугувати за приклад. І допомагати. Наприклад, інвестиціями. Будете зустрічатися з місцевим бізнесом, потенційними інвесторами, які могли би інвестувати в нашу економіку, зокрема Львівщини?

— Звичайно. Але поляки через війну на Донбасі бояться інвестувати в Україну. Будемо організовувати бізнесові форуми. Є багато українських бізнесменів, які готові інвестувати у бізнес Польщі. Головне, не хто куди вкладає, а щоб була користь з цього, щоб були спільні інтереси.

— Чи маєте робити якісь реформи у самому консульстві. Бо є стереотип — якщо виникла проблема за кордоном, немає сенсу звертатися в українські дипломатичні представництва, там не допоможуть — відфутболять.

— Це таке собі радянське ставлення до людини. Така проблема досі є в багатьох українських дипустановах. Тому перше, що зробив на новій посаді, зібрав колектив і сказав: «Будемо міняти ставлення до нашої роботи, до громадян, які звертаються по допомогу. Ми повин­ні звикнути до фрази: “Чим можемо вам допомогти?”.

— Багато студентів з Украї­ни навчаються у Польщі, зокрема у Любліні...

— Так. Це — місто студентів. Я вже мав зустріч з нашими молодими людьми, які тут навчаються. Будемо створювати Студентське братство. Хочу об’єднати українську молодь, бо вона справді є розпорошеною.

— Ваш попередник на цій посаді нарікав, що коли консульство проводило захід з вшанування річниці Голодомору, запрошували українських студентів взяти участь у заході. «Ми все купили — лампадки, квіти, тільки прийдіть», — казав їм тодішній Генеральний консул Іван Грицак. Прийшло дуже мало молодих людей.

— З молоддю треба працювати щодня, а не раз на рік під якусь дату. Якщо буде молодіжна організація, якщо ми їх будемо підтримувати, то і співпраця буде.

— Чи ви маєте дипломатичну освіту?

— Генеральний консул, як і посол, не зобов’язаний мати дипломатичну освіту. Профільні консули мають мати відповідну освіту. Генеральний консул виконує насамперед представницькі функції. Єдине, що Генконсул відповідає за все, що діється у нього на окрузі (Генеральне консульство у Любліні відповідає за Люблінське, Підкарпатське і Малопольське воєводства. — Авт.). Зараз є три консули. Але їх замало. У зв’язку зі складною економічною ситуацією в Україні до Польщі приїжджатиме все більше українців в пошуках роботи. Зараз є 30-кілометрова прикордонна зона, а найближчим часом її хочуть розширити ще на 50 кілометрів, тобто буде 80-кілометрова прикордонна зона. У неї увійде Львів. Хотіли навіть збільшити до 100 км, але Брюссель був проти. В такому разі львів’яни зможуть їздити без візи до Польщі. Крім того, багато молодих поляків вчаться в Украї­ні. Їм потрібні візи. У Любліні — найближче консульство України до кордону. Тому сюди стікаються усі питання, що виникають. Думаю, варто збільшувати кількість людей, що тут мали би працювати.