Василь ПОПАДЮК: «Скрипка – як жінка: потрібно знайти ту, що підійде саме тобі»

Василь Попадюк розповів, де шукав музикантів для інтернаціонального гурту, чи часто навідується на вулицю, названу іменем батька, та як живе його велика канадсько-українська сім’я.

— Пане Василю, ходять легенди, ніби вашій мамі (ще до вашого народження) наворожили, що син буде відомим скрипалем...

— Моя мама — хореограф, свого часу виступала в ансамблі «Ятрань». Тато також грав у цьому ансамблі. Якось вони поїхали на український фестиваль у місто Свидник у Словаччині. Мама була на третьому місяці вагітності. Після концерту до неї підійшла жінка (українка з Канади) і подарувала маленьку залізну скрипочку зі словами: «От побачите, у вас народиться син, який стане скрипалем!». Де поділася та скрипка, не знаю, але цю дивну історію у нашій сім’ї переповідають досі.

— Ваш батько, також Василь Попадюк, керував відомим колективом «Троїсті музики»…

— Після ансамблю він деякий час працював у хорі ім. Григорія Верьовки, і там вже, на основі оркестру, були створені «Троїсті музики».

— До речі, коли востаннє ходили по вулиці, названій батьковим іменем у Коломиї?

— Уже й не згадаю… Це маленька вуличка, колись називалася на честь грузина, який в’їхав у Коломию на танку, а тепер носить ім’я Василя Попадюка (батько родом зі села Мишин Коломийського району).

— Гастролювали з батьками, виростали типовою закулісною дитиною?

— Так, найбільше любив репетиції хору Верьовки. Тоді вони базувалися на Європейській площі біля філармонії, а там завжди були дитячі атракціони. Батько бачив мене музикантом: у чотири роки пішов на уроки фортепіано, у шість почав вчитися гри на скрипці. При тому, що скрипку я взяв до рук сам — це був подарунок братові.

— У Київській спеціалізованій музичній школі-інтернаті імені Лисенка вважались зразково-показовою дитиною, чи вам відводилась роль хулігана? Порядки у школі були строгі?

— Я був хуліганом. У нас в школі навіть група своя була — «Оприш­ки». Грали пісні Deep Purple, хоча слів не розуміли зовсім. Пізніше, коли ми з екс-вокалістом Deep Purple Ієном Гілланом записували його ювілейний альбом Gillan’s Inn до 40-річчя музичної кар’єри, було дуже весело згадувати мої шкільні захоп­лення.

Школа була аполітична, такий собі острівець українства. Обдарованих дітей сюди звозили з усіх куточків України (я в інтернаті не жив, бо був киянином, хоча народився у Львові). Звісно, тут були піонерські ініціативи, але вони нівелювалися у неймовірно творчій музичній атмосфері. Якось я мав їхати від школи на концерти у Чехословаччину, і треба було отримати характеристику від піонерської організації. А ніхто навіть не знав, імені кого у нас ця організація! Подзвонили до комсорга, а вона й каже: «У нас піонерська організація імені Лисенка» (сміється. — О. Г.).

— Як відбулось ваше знайомство ще з одним відомим випускником школи — Леонідом Бронєвим?

— Леонід Сергійович вчився у нашій школі по класу скрипки у педагога Пелеха. У нього ж, до речі, навчався відомий композитор Володимир Шаїнський. Бронєвой для нас був на той час суперзіркою — по телевізору якраз йшов перший радянський серіал «Сімнадцять миттєвостей весни». Тому візити у школу «дядечка Мюллера» ставали справжньою подією.

— Ви часто згадуєте, що у Москві сформувалися як музикант. Але дуже рідко розповідаєте, що в той період життя пережили й найбільш критичні моменти, коли мало не позбулися життя…

— У Москві кінця 80-х було багато гострих моментів. Найнеприємніший — випадок, коли мене отруїли. Я прокинувся у лісі без речей і, що найгірше, без улюбленої скрипки. Крадій виявився «благородним», залишив мені у кишені 50 рублів, аби я міг з того лісу вибратися. Я досі не можу пережити тієї втрати — це була скрипка мого діда.

А найстрашніше було, коли я «демократію захищав» — під час путчу ми з другом пішли на барикади. Це було перше масове волевиявлення у Москві, до того все було тишком-нишком і на словах. А це ж ГКЧП і, як тоді казали, «кошмар на улице Язов» (Дмитро Язов був передостаннім міністром оборони СРСР. — О. Г.).

— Кажуть, переїзд у Канаду знову-таки був пов’язаний зі символом: вам на скрипку впав кленовий листок…

— Була така передача — «Променад з Вікторією Яковлевою». Ми записували інтерв’ю, прогулюючись по київському Ботанічному саду. Камера «схопила» момент: з клена впав листок і приліпився на футляр моєї скрипки. Так сталося, що потім, у 1997 році, я переїхав жити у Канаду. У моєму житті взагалі траплялось багато містичних подій, на жаль, не про все зараз можу розповісти.

— Вас називають «золотою скрипкою Канади». У чому вбачаєте приємність, виступаючи з Олегом Скрипкою чи Вадимом Краснооким?

— Титули і тому подібне — це все дурниці. Просто виступав якось на телевізійному конкурсі Great Canadian Music Dream і переміг серед скрипалів. А Олег і Вадим — це, перш за все, люди, з якими мені приємно спілкуватися. У нас багато спільного: ми молоді красиві мужчини з хорошим почуттям гумору.

— Як збирали свій Papa Duke Band і як би охарактеризували стиль музики, яку виконуєте?

— У всеукраїнському турі — п’ятнадцятьма містами — зі мною виступатиме наш склад гурту — український: клавішник Андрій Шусть, із яким ми навчалися, відомий джазмен і бас-гітарист Ігор Закус, мій хороший товариш і класний гітарист Роман Недзельський, барабанщик Назар Зимбович, який уже в Америці живе, але спеціально прилетів, аби працювати з нами...

У Канаді інший склад колективу — інтернаціональний. Спершу на одному з фестивалів я познайомився з канадійською зіркою Павлом, греком за походженням і гітаристом за покликанням. Він запропонував записати спільний альбом, що ми й зробили, а потім шість років гастролювали Америкою та Канадою. Згодом до нас приєднався мій київський знайомий Віктор Хоменко — він здійснив революцію у манері гри на бас-гітарі (Віктор переїхав до Канади раніше, ніж я). Ще у нас є індіанець з Еквадору Девід Вест, який прекрасно грає блюз. Піаніст Робі Ботош — циган за походженням, народився в Угорщині.

Те, що ми разом творимо на сцені, можна охарактеризувати як world music — поєднання україн­ської, латиноамериканської, ромської музики, джазу, фольку, естради та року.

— Яка найдорожча скрипка у вас була і чи часто доводиться змінювати інструмент?

— Переконаний, що скрипка має свою індивідуальність і унікальний «характер». Змінювати їх нелегко, бо скрипка — як жінка: потрібно знайти ту, що підійде саме тобі. Буває, візьмеш до рук дорогу — і відчувається: не твоє. А візьмеш якусь непримітну — і вона зазвучить. Дві найдорожчі для мене скрипки були викрадені. Одну поцупили в Москві, другу — вже в Канаді. Тому про ту, на якій граю нині, багато не розповідаю (сміється. — О. Г.).

— Буває, що хочеться відпочити від музики? Може, сходити послухати чужий концерт?

— Хочеться навіть не відпочити від музики, а присвятити більше часу сім’ї, дітям. З великим задоволенням відпочиваю на концертах друзів у Києві. Нещодавно, до речі, був на першому 10-річчі гурту «ДахаБраха». У Канаді вирватись на концерт вдається набагато рідше…

— У вас в Оттаві велика сім’я — троє донечок. Вони вважають себе українками чи канадійками?

— Дівчата ходять у суботню українську школу і з мамою у неділю — в українську церкву. Дочка Софія від української діаспори у День Канади вручала квіти канадському прем’єр-міністру Стівену Гарперу. Дівчата відстежують усі події в Україні і розбираються в тутешньому політикумі краще, аніж я. Дуже переживають — як, напевно, і всі канадські українці, — за Надію Савченко.

— Вже давно помітила у вас перстень з тризубом — хтось подарував?

— Ще років з десять тому купив у Нью-Йорку. Такий самий, до речі, носить і мій менеджер Марко Журавінський. Він народився в Канаді, але його предки наприкінці XIX століття емігрували з Тернопільщини.

— Сім’я не хвилювалася, відпускаючи вас на українські гастролі в такий непростий час?

— Хвилювалася, але не відмовляла. Молодша дочка Катруся, їй п’ять років, перед моїм від’їздом сказала: «Бережи себе».

— Яких вражень очікуєте від цьогорічного всеукраїнського турне: з ким хочете побачитися, поспілкуватися?

— У Київ приїжджаю до мами і брата. З радістю їхав на концерт у Львів — це місто, де я народився. Зараз у Львові живе один із моїх друзів, який народився в Англії, виріс у Канаді — Гері Боумен (галерист і бізнесмен, мати якого родом із Бродів, а батько — з Лемківщини. — О. Г.).

Довідка «ВЗ»

Василь Попадюк — скрипаль-віртуоз, якого називають «українським Паганіні». Заслужений артист України з 2009 року. Засновник гурту PapaDuke, з яким їздить світом, граючи музику у стилях world music, latino, gypsy, jazz. Уміє грати на 15 музичних інструментах.

Народився 16 січня 1966 року у Львові. Зі семи років навчався в Київській спеціальній музичній школі імені Миколи Лисенка. Потім — у Київській консерваторії ім. П. Чайковського. З 1988-го по 1993 рік працює у Москві у “Театрі музики народів світу” під керівництвом Володимира Назарова, де оволодів грою на десятьох нових національних інструментах світу. У 1993 р. повернувся до Києва, де грав в ансамблі «Гопак», співпрацював з Державним циганським театром «Романс». З 1997 року живе і працює у м. Торонто (Канада). Одружений з донькою українського політика Степана Хмари Соломією і має трьох доньок — Моряну, Софійку та Катрусю.