Олександра ТИМОШЕНКО: «На мою ділову хватку реагують подивом і недовірою»

Коли через кілька місяців після тріумфу на помості Барселони-1992 новоспечена олімпійська чемпіонка Олександра Тимошенко оголосила про завершення кар’єри, фанатська армія української грації не приховувала здивування і розчарування. Хіба можна ось так піти зі спорту, коли тобі лише 20, а гімнастика дає тобі все, про що можна тільки мріяти? Але, стоячи на вершині олімпійського п’єдесталу, Олександра уже твердо знала: наступного ранку розпочнеться новий виток її життя. Хоча тоді навіть вона навряд чи могла уявити, що через десять років у зовсім іншій країні її знатимуть радше як успішного адвоката.

- Так склалося життя, що сьогодні я керую бізнесом. Продовжую справу чоловіка, намагаюся розвивати бізнес у сфері нерухомості і автомобілебудування, — усміхнулася Олександра Тимошенко. — А починала я тренером: у Німеччині протягом п’яти років очолювала Центр підготовки гімнасток. Згодом, уже у Відні, закінчила юридичний, народила доньку, працювала адвокатом.

Коли ми переїжджали з Німеччини до Австрії, інтуїція підказала мені, що потрібно опанувати нову професію — юриспруденцію. У Києві я закінчила Університет фізвиховання і спорту. Вивчала німецьку філологію в Інституті Гете. Але пов’язувати подальше життя зі спортом чи філологією не хотілося. Я прагнула зрозуміти, як “працює” економіка бізнесу, як можна правильно організувати підприємство і грамотно ним керувати. З часом потихеньку стала допомагати чоловікові у справах фірми, вела всю юридичну частину сімейного бізнесу. Коли сталося нещастя, мій чоловік загинув, знання специфіки роботи допомогло мені швидше розібратися у всіх нюансах і утримувати бізнес на плаву. У бізнесі я прагматик.

— У спорті вас запам’ятали не в останню чергу завдяки ніжним образам. Як це поєднується з вашим прагматичним характером?

— Глибоко в душі я романтик. Напевне, тому характерні для гімнастики образи — під Майкла Джексона, “Одного разу в Америці” чи під іншу ритмічну музику виходили ніжними, ліричними. От навіть у бізнесі ніхто не чекає від мене прагматичності. Мене сприймають у першу чергу як жінку і на початках відповідно так і ставляться. А згодом на мою серйозність і ділову хватку реагують подивом і навіть недовірою. Та зрештою оцінюють гідно.

У спорті у мене не було мети стати олімпійською чемпіонкою. Хотілося стрибнути вище за всіх і передати свій настрій у виступі. У дитинстві я важко захворіла: у мене виявили ревматоїдний артрит. Казали, що не зможу ходити і проведу своє життя в інвалідному візку. Близько року я проіснувала у ліжковому режимі. Коли ж одужала, у мене було одне бажання — бігати, стрибати, літати. Ось ці дитячі інстинкти на початках і були моїм двигуном у спорті. Мабуть, тому перший дорослий чемпіонат Європи і перша Олімпіада в Сеулі-1988 далися мені, 16-річній, легко, наче продовження дитячої гри. Пізніше, коли на мені висіла відповідальність першого номера збірної СРСР, гімнастика перетворилася на професію, стала джерелом постійного напруження.

У житті, на щастя, у мене також немає захмарних амбіцій — заробити усі гроші, стати крутою бізнес-леді чи всесвітньо відомим адвокатом. Я живу і вмію радіти найменшому досягненню. Слава мене не цікавить. Деколи доводиться брати участь у публічних заходах. Але сама публічності не шукаю, камери і надмірна увага втомлюють мене. Я щаслива, що живу саме так і що на вулицях мене не впізнають.

— Що було складніше — потрапити до збірної Союзу чи перемогти на Олімпійських іграх?

— Питання входження до збірної ніколи не стояло для мене гостро, як для багатьох інших гімнасток. За місяць до Ігор-1988, на чемпіонаті Європи у Гельсінкі, я виграла практично все можливе “золото”. Тому в Сеулі усі чекали від мене перемоги. Та я схибила — впустила булави. І чемпіонкою стала Марина Лобач. Наступні чотири роки я тренувалася з однією метою — відігратися. Розуміла, що після Олімпіади-1992, найімовірніше, піду з гімнастики. Тому свій найкращий виступ хотілося продемонструвати саме у Барселоні.

Гімнастичне багатоборство — це марафон, який потрібно добігти до кінця і жодного разу не помилитися. Але і в Барселоні я не була безгрішною: у першому ж виді не уникнула помилки з м’ячем. Та йшла вперед, не зважала на оцінки суддів, не слухала, хто з нас яке місце посідає. У залі я була роботом без почуттів, працювала на самих рефлексах. Лише коли переглядала відео, усвідомила, що ж такого мені вдалося зробити. Після церемонії нагородження познайомилася з королівською сім’єю. Монархи, які виявилися палкими прихильниками художньої гімнастики, самі підійшли до мене. Потім ми ще певний час продовжували спілкуватися.

— Ви завершили кар’єру у 20 років, на піку популярності. Чому?

— Тренери були проти того, щоб я ішла зі спорту. Але у мене вже не було мотивації продовжувати боротьбу. Сама підготовка до Олімпіади в Барселоні була непростим випробуванням. Союз розвалився, у країні безлад, у залі темно й холодно. Рік ми працювали на силі волі, заради ідеї. За перемоги нам ніхто нічого не платив, квартир чи машин не давали. То були сірі часи. Та я завжди вірила: якщо працюєш, матеріальні блага все одно прийдуть до тебе... Але я працювала не заради достатку. Мені кортіло досягти поставленої мети і поставити крапку. Ми тренувалися у Жовтневому палаці. Взимку о шостій вечора уже темніло. Тому заключну тренувальну годину допрацьовували у темряві. Виконували сотні кидків, вчилися наосліп відчувати предмет. А щоб було веселіше, багато жартували...

Я, звичайно, могла ще виступати. Але ж неможливо ціле життя працювати за ідею. Гімнастика — це величезна праця, а ще купа травм і болячок. Я пішла вчасно. Гімнастика навчила мене дисципліни, уміння, почавши справу, довести її до логічного кінця.

— Чи часто сниться вам гімнастика?

— Уже ні. Період, коли я продовжувала виступати уві сні, давно залишився позаду. Немає навіть ностальгії. Тому, коли дивлюся виступи гімнасток, у мене не виникає бажання самій вийти на поміст. Тим паче, далеко від гімнастики я не відійшла. Вдома у мене є балетний станок, і хоча б раз чи два на тиждень я роблю хореографію, спеціальну підкачку, вправи на гнучкість. Я перебуваю у найкращому своєму спортивному стані. Влітку граю у теніс, взимку іду на пробіжку до лісу чи разом з сім’єю катаюся на лижах.

Ірина та Альбіна Дерюгіни періодично намагаються залучити мене до гімнастики. Кілька років тому разом з Анею Безсоновою намагалася складати іспити на суддівську категорію. Але коли життя завернуло тебе в іншому напрямі, просто неможливо викроїти стільки часу, скільки вимагає гімнастика. Можливо, колись повернуся до своїх витоків. Та поки що моє життя максимально насичене. Декілька разів на рік я відвідую гімнастичні змагання, спілкуюся зі старими знайомими, утримую натягнутою нитку, яка єднає мене і художню гімнастику.

— Ваша донька на початках вирішила піти вашими стопами...

—...і я сама стала її тренувати. Та прагнення стати професійною спортсменкою і досягти в гімнастиці світового рівня у Крістіни, насправді, ніколи і не було. Вона дала мені зрозуміти, що спортом займається заради задоволення. У доньки не було мого фанатизму. Мене неможливо було не відпустити на тренування. Навіть коли траплялося, що батьки сварили за погану оцінку, я покірно приймала будь-яке покарання, окрім відміни тренування. Донька ж розуміла, що гімнастика — це не справа її життя. А кілька років тому сказала, що хоче займатися музикою. У неї, 14-річної, кожен день розписаний похвилинно. Крістіна вчиться в англійській школі і паралельно вивчає французьку (ясна річ, вільно володіє німецькою і російською). Серйозно займається музикою — грає на фортепіано і ударних, а також записує пісні, які сама ж і складає. Обожнює джаз і танцює. Її життя сплановане на багато років наперед. Вона хоче навчатися у США, а працювати у шоу-бізнесі. Крістіна креативна, ідей їй не позичати. Вона живе музикою так само, як я колись жила гімнастикою. Тому я у всьому її підтримую.

— Якби можна було перекроїти життя, ви б скористалися такою можливістю?

— У мене до життя немає жодних претензій. Єдине, мабуть, ще одну дитину би народила... У мене тепер інша сім’я, чоловік, з яким ми живемо разом. Я вдячна своєму чоловікові, з яким ми прожили разом з 20 років. Ця надзвичайна людина багато чого мене навчила. Сподіваюся, я також дала йому багато тепла. Але таке життя...

У Києві на мене завжди чекають батьки. Коли приїжджаю до рідного міста, вони приходять разом зі мною на гімнастичні змагання. Тато з мамою ніколи не займалися спортом професійно. Але батько досі залишається спортивним, у свої 83 роки щоранку робить зарядку. А у дитинстві, коли я тільки почала займатися гімнастикою, ми разом бігали кроси, підкачувалися.

— Чи можлива дружба між суперницями? І загалом чи існує жіноча дружба?

— Дружити з суперницями, мабуть, можна. Але знаєте, заздрість — це така річ… Загалом у мене лише дві подруги: одна росіянка, інша — австрійка. Це ті люди, яким можна відкрити душу. Інших я називаю приятельками, з ними можна приємно поспілкуватися. Відкрити душу можна далеко не кожному. У цьому я переконалася на власному досвіді.

Довідка «ВЗ»

Олександра Тимошенко народилася 18 лютого 1972 року у Богуславі. Коли дівчинці виповнилося сім, її батька, інженера, запросили працювати до Києва. Через рік у «Школі Дерюгіних» Олександра почала займатися художньою гімнастикою. Олімпійська чемпіонка Ігор у Барселоні (1992), бронзова призерка Олімпіади в Сеулі (1988) з художньої гімнастики. Багаторазова чемпіонка світу у багатоборстві (1989) та окремих вправах (1989, 1991), багаторазова чемпіонка Європи (1988, 1990, 1991). У 1992-му завершила спортивну кар’єру. Живе у Відні. Виховує доньку Крістіну.