«Не пишу мемуарів, щоб не кривити душею: забагато негативу пам’ятаю...»

Микола Миколайович свій нинішній статус визначає так: політичний пенсіонер, але активний. Знаюся з цим політиком від 1990 року, відколи разом пройшли у депутати Львівської обласної ради першого демократичного скликання. Одна з моїх колег сказала про Миколу Миколайовича: “Це один з небагатьох політиків, які мене не розчарували”. Таке і моє сприйняття цієї постаті. Напередодні 70-річчя вирішив знову поспілкуватися з Миколою Горинем. Серед багатьох запитань до нього були і такі, які я ставив йому 20, 15, 10 років тому. Цікаво було простежити еволюцію його поглядів на новітню історію України.

— Вашій мамі приписують слова: “Двоє синів — Михайло і Богдан — у тюрмі. А Миколу їм не віддам...”. Чи справді мама застерігала вас від дисидентства і вільнодумства?

— Це вигадка якогось журналіста. Мама справді тяжко переживала три арешти батька (перший був ще за Польщі), ув’язнення двох синів. Була тривога і за мою долю. До речі, мама народила мене у... криївці, де переховувалася від каральних органів, коли усю родину мали вивозити до Сибіру. Мама була сильною жінкою. Вона навідріз відмовилася вступати до колгоспу, і тому родина 1948 року перебралася зі села до Ходорова. Мабуть, найжорстокіших моральних тортур мама зазнала 1987 року, коли Михайла для “перевиховання” перевезли до Львова. Його вже мали випускати. Але кадебісти хотіли, аби Михайло написав заяву про помилування: “Прошу мене випустити...”. Це означало б, що визнає себе вин­ним. Просили написати таке прохання і маму. Вона відмовилася. Кадебісти тиснули на неї психологічно. Мовляв, що ви за мама! Ваш син у тюрмі вже переніс два інфаркти. Уявляєте, що на нього може чекати...

І у мене був “шанс” загриміти до тюрми. Якось Михайло мав кудись їхати, дав мені ключ від квартири і попросив зробити копії деяких самвидавських матеріалів. Але Богдан, щось передчуваючи, забрав у мене ключ і сам зробив копії...

— Нещодавно мій колега запитав у мене: “А як так сталося, що двоє братів сиділи, а Горинь зміг закінчити радянський вуз — Львівську політехніку?”.

— Я вступив у Львівську політехніку 1963 року, ще до початку арештів і судових процесів. Коли вже закінчив два курси факультету автоматики, мене викликали кадебісти, які були наглядачами в інституті, і почали вимагати, щоб перевівся на хімічний факультет або на нафтовий. Я був неблагонадійним для факультету автоматики, випускники якого працювали здебільшого на “оборонку”. Для цього переведення мені треба було скласти додатково 5 чи 6 іспитів, 15 заліків. Я б не зміг того подужати — мене б відрахували на “законних” підставах... Згадав слова Богдана під час одного з побачень з ним: “Якщо будуть проблеми, звернися до Ростислава Братуня”. Ростислав Андрійович (тоді був головою обласної письменницької організації, членом делегації України в ООН) перейнявся моєю долею. Він мав розмови з ректором Денисенком, секретарем парткому Токарем, начальником обласного КДБ Полуднем. Мене скрізь викликали, застерігали, погрожували, але залишили у спокої і дали можливість закінчити факультет автоматики. Щоправда, працюючи на “Термоприладі”, я не мав допуску на підприємства оборонної галузі...

— Я вважаю, що ви самодостатній політик і ніколи не перебували у тіні своїх старших братів. Але 1990 року, коли ви, провідний інженер, обійняли посаду заступника голови обласної ради, дехто з ваших недругів казав: “Горинь зробив таку кар’єру завдяки братам, які своє відсиділи...”.

— Жодних розмов з Чорноволом щодо мене брати не вели. В’ячеслав Максимович спочатку планував зробити своїм заступником першого секретаря Львівського обкому партії Якова Погребняка.

— За якими мотивами, адже Чорновіл був переконаним антикомуністом?

— Слід зважити, що тоді ще був Радянський Союз, і Компартія ще мала силу. Погребняк у команді демократів міг би зменшити тиск обкому партії на керівників підприємств, які були партійними. Але у ЦК партії Погребняку категорично заборонили йти в обласну раду. Там сподівалися, що нова влада довго не протримається. Тоді з’явилася моя кандидатура...

— Ви були одним із найближчих соратників Чорновола. В’ячеславу Мак­си­мовичу деякі супернаціоналісти дорікали, що він, на відміну від Степана Бандери, права людини ставить вище від права нації. А що для вас первинне? Ви себе вважаєте націоналістом чи націонал-демократом?

— Це запитання від лукавого. Ні Чорновіл, ні я ніколи не протиставляли ці поняття. Я ніколи не бив себе в груди і не казав, що я — націоналіст...

— 15 років тому ви сказали дослівно так: “Націоналізм — це таке, що глибоко у душі і серці. Націоналізм, як медаль, не вішають на груди...”. Пане Миколо, ви були біля витоків встановлення державності України в Галичині. Ваші брати написали свої мемуари. Чому вам не взятися за написання спогадів?

— Не хочу кривити душею. Мемуари мають бути правдивими. Але в моїй пам’яті засіло забагато негативу про постаті і вчинки людей, яких знав. Читаю деякі спогади, і волосся дибки стає. Люди вмонтовують себе в ті історичні процеси, возвеличуючи свої персони, не маючи на те жодних підстав. Один із колишніх народних депутатів, згадуючи ГКЧП, написав, що зранку 19 серпня 1991 року, коли він прийшов до обласної ради, то застав лише одну прибиральницю...

— Брехня! Близько 9-ї ранку вже було 20-30 депутатів (врахуємо, що це був пік сезону відпусток), і відразу почав працювати штаб спротиву... Досить історії. Знаю, що ви жваво цікавитесь політикою. Якщо не секрет, то за яку політичну силу ви голосували на останніх парламентських виборах?

— Не секрет. Голосував за “Народний фронт” Яценюка. Попервах ця політсила за соціологічними опитуваннями балансувала на межі 5 відсотків. Шкода було б, якби не потрапили до парламенту ті політики, які були в команді Яценюка, і сам Яценюк...

— Чи вважаєте ви справедливим те, що до Верхов­ної Ради не пройшла “Свобода”?

— На попередніх виборах я голосував за “Свободу”. Мав великі сподівання, що прийдуть до влади нові люди і наведуть лад у нашій країні. Але “Свобода” не виправдала надій багатьох виборців. Причини невдач тепер шукають у якихось змовах проти них, замість того, щоб себе оцінити тверезо. Але якась права сила мусить бути у парламенті, щоб серед усього іншого обстоювати законні права українців.

— А Радикальна партія Ляшка?

— Не нагадуйте мені про Ляшка! Гримуча суміш хамства, клоунади, демагогії і популізму.

— Ваше ставлення до тих депутатів, які пройшли через Євромайдан, зону АТО...

— Поважаю патріотизм, мужність цих людей. Але в парламент йдуть не з кулеметом, а з аналітичним розумом і досвідом державотворення. Ці люди могли б у нашому війську обіймати певні посади, підносити бойовий дух захисників Вітчизни.

— Говорять про неминучий розпад парламентської коаліції. Ваш прогноз?

— І неозброєним оком видно протиріччя. Пройшло чимало людей, які так чи інакше пов’язані зі старою системою. Я б дуже хотів, щоб ця коаліція, конституційна більшість встигла прийняти або нову Конституцію, або ряд суттєвих поправок, що значно легше за процедурою.

— Одна з поправок до Конституції буде стосуватися децентралізації влади, місцевого самоврядування. Ви — єдиний губернатор на Львівщині, який обирався усім населенням області. Що б ви могли порадити тим, хто буде виписувати положення про самоврядування?

— Чітко розмежувати повноваження держави і місцевих органів влади. Має бути в областях якийсь воєвода, префект, чи представник Президента, який би відстежував дотримання Конституції на місцях, все інше — бюджет, економіка, соціальна сфера — це повноваження і відповідальність місцевих рад. Люди обирають депутатів, вони на сесії обирають голову ради, свого спікера, і формують виконком на чолі з головою виконкому.

— Ви за те, щоб посаду голови ради і голови виконкому обіймали різні люди?

— Саме так, хоча свого часу обіймав дві посади. Так не має бути. Якщо одна особа, то у голови облвиконкому і облради виникатиме спокуса маніпулювати депутатами...

— Ви не раз говорили, що треба виявляти толерантність і розуміння до зросійщених “східняків” та й росіян, які значно довше, аніж галичани, були під чужинськими і тоталітарними режимами. Знаю, що багато людей тепер люто ненавидять не лише Путіна, а й так званий “великий російський народ”...

— Немає ніякого “великого російського народу”. Є натовп, яким у всі часи легко маніпулювали царі, Ленін, Сталін, усі компартійні генсеки, а тепер навіжений Путін. Ну добре, є плебс. Але Путіну підспівують і більшість російської еліти, діячі культури, люди, які поїздили по Європах... Ті ж Михалкови, Табакови... Ведуться навіть на таку брехню, що у нас розпинають дітей. І туди ж “перебудовник” Горбачов, якому Путін не може вибачити розвал Союзу. Закликає Штати, Європу не дражнити Путіна, мовляв, у нього ядерний чемоданчик. Це прямий шантаж ядерною війною. Особливо обурює позиція Російської православної церкви на чолі з комісаром “русского мира” Кирилом Гундяєвим...

— Пане Миколо, як би хотіли прожити наступні 10 років?

— Просто хотів би прожити... Щоб був у нас мир і спокій, щоб було над нами чисте небо...