Людмила Єфіменко: «Студенткою мріяла зіграти бодай епізод у фільмі Юрія Іллєнка»

Юрія Іллєнка називали майстром поетичного кіно. Його картини “Білий птах з чорною ознакою”, “Легенда про княгиню Ольгу” увійшли в історію кіномистецтва назавжди. Ці фільми було відібрано і показано на V Трускавецькому міжнародному кінофестивалі телевізійних фільмів “Корона Карпат”. Представляти останню роботу Великого Майстра, “Молитва за гетьмана Мазепу”, на кінофестивалі приїхала вдова Юрія Іллєнка — народна артистка України Людмила Єфіменко. Кореспондент «ВЗ» поспілкувалася з пані Людмилою не лише про її творчу кар’єру, а й про довгі роки її щасливого шлюбу.

— Яким режисером був Юрій Іллєнко, ми знаємо. Чудові фільми, які він нам залишив, свідчать самі за себе. А яким він був для вас чоловіком?

— Ми прожили 35 щасливих років. Попри те, що було багато труднощів у роботі, особливо в Юрія Герасимовича, оскільки на нього постійно тиснули, — усі негаразди компенсувало наше щасливе сімейне життя. Ми одне одного неймовірно підтримували. Юрій Герасимович був на 16 років старшим від мене. Вперше його побачила, коли вчилася у

ВДІКу у Москві, який закінчили усі брати Іллєнки. Тоді показували його фільм “Білий птах з чорною ознакою”. Подумала: як можу залишатися у Москві у той час, коли на моїй батьківщині, у Києві, живуть і працюють такі талановиті актори — Богдан Ступка, Іван Миколайчук, режисер Юрій Іллєнко. Тоді Юрій Герасимович був для мене чимось недосяжним, мріяла зіграти бодай епізод у його фільмі. Хоча до знайомства з ним зіграла у десятьох картинах. Як режисер і як людина завжди був для мене іконою. Це настільки багатогранна людина — він і кінооператор, і режисер, і актор, письменник і художник. Мама розповідала, що Юра малювати почав раніше, ніж ходити. Його не можна було не любити, він був завжди для мене взірцем. Юра шалено любив сім’ю, без дітей себе не уявляв. Та коли знімав кіно, ми відходили на другий план. Кіно було найголовніше!

— Мабуть, тому і казав, що кіно для нього — це рай.

— Так, кіно завжди ставив на перше місце... В особистому житті Юра був для мене ідеалом. Був неймовірно красивим...

— То ви закохалися через його красу?

— Мене запросили на кінопроби у фільм, який знімали у Києві на кіностудії імені Довженка. Там є такий величезний павільйон і довжелезний напівтемний коридор. Я йшла тим коридором, а навпроти — якийсь чоловік. Коли порівнявся зі мною, впізнала Юрія Іллєнка. Він був на піку популярності, саме на екрани вийшов “Білий птах...”, всюди висіли його фотографії, газети навперебій друкували інтерв’ю. Він у тому коридорі також на мене дивився. Але тоді не обмовилися жодним словом. Пізніше Юра мені казав, коли через два роки я прийшла працювати на студію ім. Довженка, що відразу мене впізнав. Навіть у якомусь інтерв’ю сказав, що “Людмила увійшла у моє життя, як у кіно, — з загального плану на крупний”. А особисто познайомилися, коли багато акторів-випускників зарахували у штат студії, ми вирішили зробити вечір, щоб запросити усіх режисерів і ближче познайомитися. Кожен мав свою маленьку роль — хтось співав, хтось танцював, хтось щось розповідав. Ми розіслали усім запрошення, у тому числі і Юрію Іллєнку. Він прийшов першим. Я тоді читала вірші. Юра у перерві підійшов до мене і сказав, що йому сподобалося, як я читала вірші. Після закінчення вечора запросив мене і групу молодих акторів до себе додому. Для мене це було щось неймовірне — побачити квартиру Іллєнка, його картини, фотографії...

— Він тоді ще був одружений з Кадочниковою...

— Так. Лариса у той час була на зйомках. Після цього вечора у нас почався роман. А через тиждень шаленого кохання він мені сказав: “Ти повинна знати, що я кохаю тебе, але не впевнений, що зможу піти зі сім’ї. Ми прожили з Ларисою 15 років...”. Я відразу пішла. Якщо людина так сказала, значить, нав’язуватися не потрібно. Перестала дзвонити йому, хоча водночас дуже хотіла його зустріти на кіностудії, бо кохала понад життя. Розуміла, що треба ставити крапку, бо чим далі, тим важче буде розірвати стосунки. А він занурився з головою у роботу — писав новий сценарій. Щоб трохи легше було переносити розрив, щоб забути його, хотіла якомога швидше знайти Юрі заміну. Через три місяці ми випадково з Юрою зустрілися. Обмінялися короткими привітаннями. Його покликали до телефону, а я пішла далі. Наступного дня він зателефонував: “Куди ви зникли? Я вас шукав”.

— Після такого шаленого роману він до вас звертався на “ви”?

— Аякже! Я його взагалі Юрієм Герасимовичем називала дуже довго. А коли через півроку випадково назвала його Юрою, він аж завмер (сміється. — Г. Я.).

— І після цього дзвінка ви зм’якли?

— Він мене запитав: “А у вас немає нового роману?”. Кажу — ні. “То, може, зустрінемося?”. Від щастя хотіла закричати, що згодна, але витримала паузу і сказала, що мушу подумати. Юра запитав, коли мені передзвонити. “Через 15 хвилин”, — відповіла я. Сама побігла у ванну чепуритися і через 15 хвилин я вже летіла на крилах до нього. І ми знову почали зустрічатися. Через півроку Юра зібрав речі і пішов від Кадочникової.

— Вас не зупинило те, що між вами різниця 16 років?

— Абсолютно!

— Але ж ви також були заміжньою.

— О... Тоді вже не була (сміється. — Г. Я.). Виходити заміж у 18 років — це така дурня. Він був на два роки старшим, навчався на операторському курсі. Сама не можу зрозуміти, для чого тоді виходила заміж. Ми швидко розлучилися.

— Ви ощасливили Юрія Герасимовича, народивши си­на, коли йому виповнився

41 рік...

— Він все життя мріяв мати дітей. Своїх племінниць любив, як рідних доньок, привозив подарунки з-за кордону. У першому шлюбі дітей не було, тож коли народився Пилип, всі були на сьомому небі від щастя. У батька — троє синів, у синів — доньки, а у Юри народився син. Продовжувач роду Іллєнків! Юра вставав вночі до дитини і не давав мені його перепеленати. Увесь вільний час присвячував дітям. Мріяв дати їм гарне виховання. Щоб були освіченими людьми, а яку сини виберуть професію, для нього було неважливо.

— Тому він і відправив Пилипа вчитися в Америку?

— Та це сталося випадково. Пилипу тоді було 14 років. З діаспори запропонували, щоб син поїхав на півроку на навчання, вивчив мову. І ми погодилися. Коли Пилип закінчив гуманітарний ліцей при університеті і знову була така можливість поїхати в Америку, — він не захотів.

— Попри те, що ваші діти, Пилип і Андрій, виросли в акторсько-режисерській родині, професійними акторами і режисерами не стали.

— Андрій народився тоді, коли кіно в Україні почало згасати, то йому пощастило зіграти у масовці лише в “Аве Марія” і “Мазепі”. А Пилип, який на 10 років старший від Андрія, виріс на знімальному майданчику. Коли йому було 2,5 року, знявся у “Лісовій пісні”, зіграв маленьку дитину Килини. Юра сказав: ніяких дитячих садочків. Бабусю залучати до виховання дітей лише в екстремальних випадках. Діти мають бути з батьками. Тому і Пилип, і Андрій всюди їздили і ходили з нами — на фестивалі, на зйомки, на репетиції... Пилип став юристом, займається відродженням кіно, він — голова Держкіно України. Андрій — політик.

— Юрій Герасимович вас ревнував?

— Був ревнивим чоловіком. І я також ревнива. Юра подобався жінкам у будь-якому віці. Він міг пальчиком покликати будь-яку з них, і вона би пішла. Але він цього не робив. І я не давала жодних приводів для ревнощів. Мені нікого не потрібно було, окрім нього. Нам настільки було добре вдвох, що когось чужого у своє життя не хотіли впускати. На мене навіть мої подруги ображалися, що приділяю їм мало уваги. А мені не хотілося нікуди з дому йти, бо там були мій Юра і мої сини. Юра був для мене чоловіком, порадником, другом, коханцем і навіть мамою з татом (сміється. — Г. Я.).

— А у хатній роботі допомагав?

— У нас ніколи не було поділу: кухня — це твоє, а я у цей час полежу на дивані. Юра відчував, коли я втомлена, йому не треба було казати, щоб помив посуд. Він це робив сам. Знав, що треба купити з продуктів додому. А як смачно готував! Коли я виходила за нього заміж, готувати не вміла. Навіть макаронів відварити чи посмажити яйця було для мене вищою математикою. Але він жодного разу мені не дорікнув, що я “не господиня”. Навчив мене готувати. І мені хотілося зробити йому приємне: коли Юра був на роботі, я дзвонила мамі і по телефону “варила” борщ чи “смажила” бігус. І я всього навчилася — через рік вміла і торт спекти, і вареники наліпити, і м’ясо перетворити на диво-випічку. Мій чоловік не лише на кухні був неперевершеним майстром, а вмів і цвях забити, і поремонтувати якийсь зламаний прилад у хаті. Збудував Прохорівку (будинок у селі на Черкащині. —

Г. Я.). Не міг сидіти без робити.

— Ви зіграли у семи фільмах Юрія Іллєнка. Який з них є для вас найдорожчим?

— Поки не знімали “Молитву за гетьмана Мазепу”, моєю улюбленою була “Лісова пісня”. Хоча після цієї картини була ней­мовірно популярна “Княгиня Ольга”, але Мавку я ставила вище за усі свої ролі. А от моя роль Кочубеїхи у “Мазепі” — найулюбленіша. Можливо, через те, що після цієї ролі я 12 років ніде не знімалася. Пропозиції, які були, а це в основному російські серіали, відкидала. Там голе заробітчанство. Якщо за добу знімають одну серію, то про яку творчість можемо говорити? Тим більше, що я розбещена роботами Іллєнка, тому таке дешеве лайно — не для мене. Та і як патріотку, як українку, мене такі серіали ображають. Це зрада — йти і там працювати. Тому Кочубеїха й стала такою жирною крапкою у моїй акторській професії. Коли ми були з “Мазепою” на Берлінському кінофестивалі, німецький критик дав дуже високу оцінку моїй роботі і запитав, як я оцінюю свою роботу. Я відповіла: “Найвищим балом. Вважаю, після такої ролі можна поставити жирну крапку у кар’єрі”. Тоді про це не думала, але мої слова матеріалізувалися.

Довідка «ВЗ»

Людмила Єфіменко народилася 25 вересня 1951 року у Києві. У 1972 році закінчила акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві. З 1972 року працювала на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Член Національної спілки кінематографістів України. У 2008 році отримала звання народної артистки України. Має двох дітей — Пилипа та Андрія. Зіграла головні ролі у багатьох фільмах, серед яких “Легенда про княгиню Ольгу”, “Лісова пісня. Мавка”, “Аве Марія”, “Молитва за гетьмана Мазепу”.