Юрій ШАРІФОВ: «Дивує популярність кітчу в українській музиці»

Басист-віртуоз, піонер львівського року, відомий композитор Юрій Шаріфов продовжує трудитись на благо культурного розвитку міста Лева


У переддень свята Миколая пан Юрій та гурт Open Blues Band подарує шанувальникам блюзу концерт у “Львівській копальні кави”. Журналіст “ВЗ” зустрілася з найсуворішим музичним експертом країни” і розпитала, за що той критикує Карпу і “Скрябіна”, а заодно дізналася, від якого гурту “фанатіють” Юрій Шаріфов, Славко Вакарчук і Андрій Садовий.

— Пане Юрію, у вас ірано-грецько-українське коріння. Це має вплив на ваше життя?

— Не було можливості порівняти (сміється. — «ВЗ»). У мене один дід звався Іван, а другий — Хусейн. Батько народився у місті Бамі на півдні Ірану (тепер знесене землетрусом з лиця землі). А мама у мене з Ніжина, що на Чернігівщині. Батько поїхав вчитися гри на трубі у консерваторію в Баку. Потім забрали у совєцьку армію, де з його прізвища Шаріф зробили Шаріфов. Завдяки військовій службі батько потрапив у Ніжин і зустрів мою маму. Працювати батьки переїхали у Львів, тож я — корінний львів’янин.

— Це батько примусив вас ходити у музичну школу?

— Я сам туди просився. Мама частенько водила мене в оперу, у філармонію — надивився на оркестр, вирішив бути скрипалем. Пригадую, батько подарував мені мрію кожної дитини — іграшкову залізницю. То я знімав з вагончиків дашки, вмикав радіоприймач і вдавав, що граю на скрипці.

— А хто прищепив вам любов до “буржуазного” джазу?

— Спочатку, завдяки польському радіо, у мене прокинулась любов до рок-музики. В 60-х її називали “біг-біт”, а поляки — muzyka mocnego uderzenia. Гурт “Електро”, де я в юності грав, був першим біг-бітовим колективом у Львові. Виступали у клубі при заводі “Львівприлад”. Це стереотип, що перші львівські рокери були хуліганами. Я, наприклад, старанно вчився у музучилищі, компонував музику, міг робити аранжування. З інструментами тоді була біда. То хлопці у польських журналах дивились, як виглядають електрогітари, і намагались змайструвати собі щось подібне: розбирали міські телефони-автомати, знімали мембрани і переробляли на датчики для гітар. Аж коли я закінчував муз-

училище (курс скрипки), купив собі першу чехословацьку бас-гітару.

Усі музичні новинки до нас приходили від сусідів, переважно з Польщі. Був такий культурний журнал Radar з адресами меломанів з усього світу, які хотіли обмінюватись музикою. То я писав усім підряд. Якось мені з Польщі переслали платівку “Бітлз” — їхній перший сингл Love Me Do. А ще переписувався з німцем, водієм вантажівки, який опери колекціонував: я йому платівки фірми “Мелодія” слав, а він поповнював мою колекцію європейською естрадою. Тож у мене назбиралась унікальна суперколекція музики усіх напрямів — тисячі альбомів.

— Зараз ви басист у Open Blues Band. Починали також з бас-гітари?

— До бас-гітари у мене особлива любов, але починав я з електроскрипки і органа. Електроскрипку з тяжкою бідою сам собі змайстрував. А от з електроорганом ціла епопея була. Вперше електроорган почув у музиці британського колективу The Dave Clark Five. Відтоді загорівся нереальною мрією мати такий інструмент. Тому, коли прочитав у газеті, що у місті Владімірі виготовили перший в Союзі електроорган — почав мордувати телефоністок, аби знайшли мені той завод. З’ясувалося, що електроорган був виготовлений на військовому заводі як експериментальна “показушна” версія. Але я так усіх дістав, що зробили мені другий екземпляр і переслали у Чернівці, а звідти я вже сам пер його у Львів. Можна сказати, що я грав на першому електрооргані, виготовленому у Союзі.

— З вашою любов’ю до експериментів вам не нудно було працювати в колективі Софії Ротару?

— В ансамбль “Смерічка” мене товариш обманом затяг, бо у мене була репутація серйозного бас-гітариста. Запросив мене у Чернівецьку філармонію і влаштував репетицію, нібито задля розваги. Я грав на сцені, а в залі сиділа дирекція філармонії. Потім хотів було бігти на поїзд у Львів, а мене на роботу у “Смерічку” басистом запрошують. Погодився. А пізніше до Ротару перейшов, у “Червоній Руті” запроваджував багато своїх ідей стосовно фольк-музики. Був і бас-гітаристом, і аранжувальником, і керівником ансамблю. На побутовому рівні все було прекрасно: популярність, закордонні гастролі, хороші готелі. Але стилістичні обмеження у музиці мене почали втомлювати. До всього ще й Софія піддалася на вмовляння і вирішила переїжджати у Ялту. Я не готовий був залишити дружину з дитиною у Львові і їздити до них з Ялти раз на півроку.

Шкодував трохи... Софія — ідеальна людина в роботі. Дуже проста, компанійська і доброзичлива: спочатку в Чернівцях мені ніде було жити, то вона запропонувала нам з дружиною поселитись у себе в квартирі. Так і жили, двома сім’ями в одному помешканні. Згадую той період з приємністю, бо пізніше доводилося зі страшенно примхливими співаками працювати.

— Знаю, що вам з Миколою Гнатюком важко доводилося...

— Важко — не те слово. Пригадую, у Гнатюка був призначений концерт у київському палаці “Україна”, а всі до одного музиканти за тиждень часу взяли і покинули його. Я спочатку був вражений “непорядністю колективу”... Аж поки не докопався до суті проблеми — Микола вмів “дістати” усіх. Те, що він останніми роками у монастир ходив, можливо, і є розкаянням за капості, які колись людям робив на сцені і поза нею.

— Але ж кажуть, чим геніальніша людина, тим гірший у неї характер...

— Навпаки — талановиті люди дуже прості. Спілкувався з Реєм Чарльзом — одним з найвідоміших у світі джазменів. 17 премій “Греммі”, велич неймовірна, а людина проста, приємна. Так само прекрасний співрозмовник Ян Гіллан з Deep Purple.

— Ви входите у львівський фан-клуб “Бітлз”...

— О, це моя гордість: маю квиток №1 у першому і єдиному в Україні фан-клубі “Бітлз” (сміється. — «ВЗ»). Мені його вручили за заслуги у рок-музиці”. До речі, у клубі бітлолюбів” і Святослав Вакарчук, і Руслана, і навіть Андрій Садовий. А ви думаєте, чому у Львові є єдина “бітлівська” вулиця в Україні — імені Джона Леннона.

— За вами закріпилась слава дуже суворого музичного критика, мовляв, почути схвальну оцінку від Шаріфова нереально...

— Мене дивує популярність дешевого кітчу в українській музиці. Як можна називати класним Поплавського чи Сердючку? Було соромно, коли Вєрка Сердючка представляла Україну на Євробаченні. Так само мені було соромно вмикати “Перший національний” і бачити Поплавського з напівголими студентками його ж вишу. Навмисне відключив Перший канал, щоб не бачити цього несмаку.

Не переношу, коли на сцені звучать матюки. Чим нерідко грішили “Скрябін” чи Ірена Карпа. Я був великим скептиком ранньої творчості “Океану Ельзи”. Гурти, що виникали у 90-х на хвилі українськості, були стопроцентною художньою самодіяльністю з примітивним репертуаром, відсутністю професійного аранжування і виконання. Патріотизм — річ необхідна, але він не перекриє відсутності музичного досвіду. На щастя, деякі з гуртів це зрозуміли. Зараз мені цікаво слухати “ОЕ”, визнаю, що Вакарчук є серйозним композитором і поетом. З’явилося багато якісних молодих виконавців: фантастична співачка Alloise, розкішний гурт The Hardkiss, професійний колектив Kazaky...

— Але ж Kazaky — це хлопці на підборах, а ви щойно говорили про неприпустимість кітчу...

— Мене захоплює якість музики, аранжування. Це фірмова робота. Зацікавився гуртом Kazaky ще до того, як вони почали працювати з Мадонною. Уявіть собі, наскільки якісним і оригінальним має бути український музичний продукт, щоб він став цікавим Європі та Штатам? Цього не розуміють хіба що в Казахстані, де через підбори скасовують концерти гурту.

— Тобто українська музика здебільшого не здатна вийти на європейський рівень?

— Не може бути гірської вершини без основи гори. Аби були українські музиканти світового рівня, треба створити конкурентне середовище професіоналів. Бо наразі ситуація дуже сумна. Принаймні у жанрі попу і року. Якщо не вірите, порівняйте музику Сашка Пономарьова і Майкла Джексона. Наші виконавці гастролюють за кордоном, але на їхні концерти приходить українська діаспора, поляки, росіяни і білоруси.

Я був абсолютним противником 50% квотування української музики у радіо- і телеефірах. Не можна штучними методами створювати популярність — так наші виконавці ніколи не навчаться робити ставку на якість. Хочеш, щоб твоя музика звучала в ефірі, — роби достойний продукт, щоб до нього неможливо було висловити претензій.

— Тоді ефіри захопить російська музика — це якісний продукт?

— Українська музика моральніша, інтелектуальніша і цивілізованіша, ніж російська. Російська музика, як на мій смак, уся така... з душком шансонності. Але технологічно російський продукт виграє: своїми студіями, обладнанням. Тому народ його слухає. Вихід один: поки не маємо вдосталь якісних українських виконавців, треба виховувати музичний смак у слухача європейською музикою.