• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Олесь САНІН: «Ми ходили як бідні родичі у власній державі: платили в кінотеатрах українські гроші і дивилися чужоземну продукцію»

Олесь САНІН: «Ми ходили як бідні родичі у власній державі: платили в кінотеатрах українські гроші і дивилися чужоземну продукцію»

Новий фільм Олеся Саніна «Поводир» викликав бурхливу реакцію глядачів та критиків. Стрічка обіцяє стати найуспішнішим українським кінопроектом.

Це й не дивно, адже режисер працював над шедевром вісім років! Сюжет «Поводиря» побудований на історичних фактах: у 1934 р. відбувся з’їзд кобзарів у Харкові, всіх делегатів якого було заарештовано та розстріляно. Фактаж для фільму режисер збирав в архівах СБУ, компартії, Інституту фольклору та етнографії. Про зйомки фільму, вкрадений трактор та власний досвід поводиря Олесь Санін розповів в інтерв’ю для «ВЗ».

— Пане Олесю, наскільки він масштабний — прокат фільму «Поводир»?

— Хочу показати цей фільм якомога більшій аудиторії. Він вийшов на 150 копіях у 130 кінотеатрах по всій Україні. Спочатку директори кінотеатрів погодились виділити 30 копій. Після перших переглядів — 50. Після призів і Одеського кінофестивалю — 100. Після тестових показів уже дійшли до такої цифри.

— За кордоном фільм вийде в прокат?

— Ведемо плідні переговори з країнами Західної Європи. Не хочемо показувати це кіно як завжди — у маленьких залах, для діаспори. Хочемо вийти у широкий прокат. Шість показів відбудеться в американських кіношколах і 12 — в американських та канадських університетах до кінця цього року. Потім картина вийде у чотиригодинній версії на одному з телеканалів США, який уже купив права.

— Як оцінюєте цікавість глядача до українського кіно?

— Слава Богу, глядач перестав нас жаліти і дивитися фільм тільки тому, що це — наше українське. Ми показали, що українське кіно може збирати людей в кінозалах, може бути важливе, актуальне і знаходити відгук. Донедавна на екрані не було прояву української свідомості. Ми ходили як бідні родичі у власній державі — приходили в кінотеатри, платили українські гроші і дивилися чужоземну продукцію. Ми слухали чужі казки, ми закохувались в чужих героїв. Це неправильно.

— Що змінилось?

— Цей рік багато що змінив. Ми здобули розуміння, що таке фестивальне, а що таке екранне кіно. І вже є з десяток режисерів, які справді вміють знімати. Так, ми працювали у наймах, ми працювали на інші держави, займались комерційним відео, музичним... Не просто щоб вижити, а щоб навчитися розуміння професії, щоб актор, знімальний майданчик, грим, костюми, світло не були чимось чужим.

Зараз активізувався глядач: хоче на екрані бачити власне кіно і чути власну музику, мати власних зірок. Це частина нашої культури, нашого суспільства. Українці хочуть знати, що ми також успішні. І нас ця успішність тішить, дає крила. Ми йдемо з цим далі і крок за кроком стаємо цивілізованою державою.

— Гадаєте, рік тому реакція публіки на “Поводиря” була б іншою?

— “Поводир” — це історично-епічна картина. Дуже складний жанр для глядача. Такі картини або стають дуже успішними, або повністю провальними. Тут немає випадковостей. Скажімо, комедія чи романтична комедія може бути посередньою, і глядачі це сприймають. Зробити її дуже погано справді складно. Епічна ж драма або влучає в ціль, або ні.

— Для вас як для режисера важливі фестивальне визнання, нагороди?

— Я грався в цей вид спорту дуже довго. А потім втомився. Частково розчарувався. Ходиш обвішаний медалями і статуетками, знайомишся з кимось, представляєшся як режисер. «А що ви зняли?» — питають. Ти називаєш картину, а ніхто цього не бачив... Ми гралися у фестивальне кіно — придумали собі такий вид спорту. Це ніби сидиш у своєму дворі, кидаєш камінь об стіну — і ти в цьому чемпіон... А навколо зовсім інший світ!

Дійшло до того, що люди підходять до кінотеатру і бачать дві афіші: одна уквітчана всілякими фестивальними гілочками і ще якась. Хлопець дівчину запросив, готовий потратити частину своїх грошей на кіно. Дивляться вони на ці афіші і кажуть: «Це якийсь умняк, йдемо на інше». Тепер фестивальні призи, на жаль, стали не ознакою вартості кіно, а того, що воно нудне.

— Ви використовували комп’ютерну графіку у “Поводирі”?

— Не використовували в жодному кадрі. Все, що ви бачили на екрані, — це аналоговий фільм. Чому ми це робили? Тому, що фільм має в основі своїй реальні факти. Втручання комп’ютерних ефектів, навіть якщо вони непомітні, руйнує віру глядача в реальність цих подій. А “Поводир” мав бути правдивим, бо побудований на основі документів. У глядача мало бути відчуття, що він дивиться реальне кіно — в реальних фактурах, декораціях, наче герої фільму живуть поруч. Це було головним завданням для мене як режисера: “глядач — свідок подій”. На цьому будується віра в екран. Маленька неправда могла б зруйнувати її.

— Вибухи також справжні?

— Так. Сім тонн в повітря. Це піротехнічний вибух, який повністю імітував промисловий вибух на великих кар’єрних будівництвах. Закладена вибухівка, піропатрони, зверху спеціальна гіпсова суміш. Підриваючи справжнє каміння, ми б не змогли безпечно знімати. Більшість фахівців навіть переконані, що це справді вибух базальту того часу.

— Місця для зйомок ви довго шукали? Наприклад, зруйнована фортеця, де збираються кобзарі — це Тараканів форт?

— Так, це він. Шукали довго. Знімали також біля Львова. Останній монолог — на Яворівському полігоні. Там є церква, яка понад 40 років служила мішенню для артилеристів, та все ж вистояла. Це місце, з якого видно небо і космос. Для нас важлива така історія — символ духу, символ віри. Бо ми шукали не просто кіномайданчики, зйомки відбувались на об’єктах, що були героями драматичних подій того часу. Так само і з містом Харковом, і з Держпромом: Художня академія в Харкові, Держпром, де ми змусили запрацювати ліфт 20-го року. Для фільму знайшли ретро-поїзд і перший трактор №4.

— Де ж ви такий давній трактор дістали?

— Він 60 років стояв на постаменті біля одного з харківських заводів як пам’ятник. Старий завод викупили і продали все на металобрухт. Власник на ті гроші купив футбольну команду. Принаймні так мені харків’яни казали (сміється. — В.Х.). А цей трактор- пам’ятник також здали на металобрухт. Але люди його забрали. Стояв у когось в гаражі. Коли я для фільму шукав трактор, то думав, що все пропало, бо де ж його взяти. А потім до мене люди приходять і кажуть: «Трактор у нас є, але крадений. На кузові номер 4 намальовано» (сміється. — В.Х.). Зараз за цей трактор на якомусь аукціоні мільйон доларів пропонують, до речі.

— Він ще працював?

— Змусили умільці народні його їхати. Наколотили якусь суміш керосину, нафти, бензину, бо пального 30-х років вже немає. Коли він поїхав, ми тішилися як діти... Правда, потім цей трактор мало актора нашого не вбив. Цієї сцени у фільмі немає, але саме для неї ми і шукали трактор. Знімали сон хлопчика-поводиря Пітера, де він мріє, що тато його живий і з ним Оля (харківська співачка, яку грає Джамала). Йому сниться ясна місячна ніч, трактор їде по полю, Оля тримає квіти, і хлопчикові здається, що це статуя Свободи, яку він колись бачив у Нью-Йорку. Ми знімали це вночі, і актор Джефф Барелл — партнер Джамали — вів цей трактор. А це ж не сучасна машина, там купа якихось кнопок, важелів, педалі, шпиндички. Джеффу пояснили, як змусити цю махіну рухатися, але забули пояснити, як її зупинити. Він їхав і їхав по полю, аж поки за кілька метрів до бетонної стіни трактор не зупинився і актор встиг вистрибнути. Інакше була б біда. Цікаво, що Барелл тієї ночі мав летіти до Ларса фон Трієра, бо паралельно знімався у «Німфоманці». Але він відпросився. Бракувало нам тільки його трактором роздавити (сміється. — В.Х.).

— Потяг також довелося реанімувати ?

— Ми і потяг відроджували, і цілу станцію для нього. Реставрували не лише вагони, а й цілу гілку залізниці, яка давним-давно була закрита! Нам допомагали люди. Неймовірні зусилля були витрачені, щоб ми зняли це реалістичне кіно. Спочатку на мене дивилися як на божевільного: «Лесь, ти сумашедший! Де ми тобі поїзд візьмемо?». Але я дзвонив, дізнавався, шукав серед колекціонерів. А ще, щоб знімати на колії, треба було зупинити усі інші поїзди. Неймовірні історії. Люди працювали по 18 годин, падали з ніг. Я їм дуже вдячний за те, що повірили в мене і в цю історію. Сподіваюсь, те, що вони побачать на екрані, не змусить їх шкодувати за витраченим часом і зусиллями.

— Мабуть, маленького поводиря для фільму знайти було найважче?

— На роль Пітера у нас був дуже великий дитячий кастинг — майже дві тисячі дітей. Біографію свого хлопчика-поводиря Пітера я взяв з двох газетних історій. Одна — про безпритульного хлопчика, якого знайшли у 1934 році: він розповідав, що був сином американського спеціаліста; а друга — про хлопчика-іноземця, який став поводирем у кобзаря. Для “Поводиря” мені був потрібен хлопчик, який все бачить, але не розуміє, що відбувається, тому що він іноземець. А такого не було. Мене аж розпач взяв — п’ять днів до початку зйомок, а головного героя немає. І тут я натрапив на відео, надіслане з Детройта (США): хлопчик сидить на дивані і з акцентом розповідає вірш “Садок вишневий коло хати”. Тоді я ще не знав, що це правнук політв’язня радянських концтаборів Михайла Сороки і зв’язкової Шухевича Катерини Зарицької. Антон-Святослав Грін — дуже дисциплінована дитина, він не просто вивчив свою роль, а навіть дорослим акторам підказував. Антон реально переживав трагічну історію того хлопчика Пітера, історію його втрат.

— Як вживався в роль сліпого кобзаря актор Станіслав Боклан? Він справді нічого не бачив?

— Нічогісінько! Для нього ми спеціально замовляли лінзи у єдиної компанії в світі, яка робить лінзи для Голлівуду. Вони шалено дорогі. Замовили цілий комплект, довго чекали. Спочатку Станіслав хотів грати без лінз. Але я йому сказав, що другий Аль Пачино мені не потрібен (у фільмі “Запах жінки” Аль Пачино зіграв сліпого лейтенанта. —В.Х.). Поряд з ним знімалися справді незрячі люди, тож мені потрібно було, щоб і Станіслав проживав це. Коли вперше вийшов на майданчик у лінзах, то втратив орієнтацію, почав прислухатися, керуватись відчуттями та інтуїцією. Потім так призвичаївся, що навіть їв не знімаючи лінз. Станіслав надзвичайно фаховий актор, але “Поводир” дуже багато змінив у ньому, я це знаю. Це надзвичайно серйозна робота. Він був дуже мотивований зіграти по-новому.

— Не пошкодували, що взяли на одну з ролей співачку Джамалу, адже вона не є акторкою?

— Джамала мене надихала — тим, як вона працювала і скільки доклала якісних зусиль. Вона — максималістка, я сам такий і знаю, як це важко. Джамала професійна актриса опери. Але робота в художньому кіно — це зовсім інше. Джефф Барелл, який зіграв коханого Ольги, американського підприємця Майкла Шемрока, подякував мені за таку партнерку. Казав, що вона дуже уважна і так підтримує, на відміну від зіркових акторок її віку, котрі вже цинічно ставляться до цього. Коли я сказав, що це перші зйомки Джамали, він не повірив (сміється. — В.Х.). Джефф навіть приніс їй квіти після того. Я радий, що так точно підібрав акторів.

— Правда, що ви й самі були поводирем у останнього лірника Полісся…

— Так, був поводирем Івана Власюка. Це не звання. Я просто якось до нього приїхав, знав, що він співає старі лірницькі пісні. Мене це дуже цікавило. У нього в руках вже не було ліри, але він ще співав і хотів піти в подорож, але не мав з ким. Його дружина була проти, палила інструменти. Міліціонерам місцевим це також не подобалось. Він попросив провести його на прощу. Я пішов з ним і потрапив у зовсім інший світ. Світ інших подорожей, іноді жорстокий, з іншими правилами — як на іншу планету. Це змінило багато в мені. Я ніколи не думав, що це для мене може стати кіно.

— Що ж навело вас на цю думку?

— Мене надихнув на це Джек Пеланс (американський кіноактор українського походження. — В.Х.). Коли я 2004 року приїхав у Штати з фільмом «Мамай», Джек мене зустрів і сказав, що хоче допомогти. А для них він — зірка, це важко пояснити, бо ми не бачили тих фільмів 60-х, 70-х. Це щось як Степанков для нас. Дивилися, аж набрид, стільки він зіграв усього. Аж рідний став (сміється. — В.Х.). Отакий Джек для американців. Я йому дав багато сценаріїв, він подивився і сказав, що то все лайно. А я думав, що такий геніальний (сміється. — В.Х.). Потім попросив не писати, а просто розповісти щось. Я розповідав одне, друге, а потім дійшло до кобзарів. Розповів, як люди опирались. І він порадив забути про все — про Пальмові гілки, про позолочених чоловічків і зняти цю історію. Зняти так, щоб цей фільм побачили мільйони людей, щоб вона стала частиною історії нашого народу, щоб вона надихала. Це нам самим пояснює, хто ми. Тут ховається дух нашого народу — нас не зламати, не зупинити нашу пісню.

Довідка «ВЗ»

Олесь Санін — український кінорежисер, актор, оператор, продюсер, музикант і скульптор. Заслужений артист України. Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка. Народився 30 липня 1972 року у місті Камінь-Каширський Волинської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, 1993 року — акторське відділення (майстерня Валентини Зимньої), 1998 — курс режисури ігрового фільму (майстерня Леоніда Осики). Проходив стажування у Голландії та США. Від 1994 до 2000 — режисер, оператор, керівник департаменту фільмів і телепроектів в українському представництві міжнародної корпорації Internews Network. Продюсер кількох десятків документальних фільмів. Оператор кількох документальних стрічок. Режисер низки документальних й ігрових короткометражних фільмів. Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка за фільм «Мамай» (2003), Срібної медалі Академії мистецтв України, Срібної медалі ім. Братів Люм’єр.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Олесь САНІН: «Ми ходили як бідні родичі у власній державі: платили в кінотеатрах українські гроші і дивилися чужоземну продукцію»