Ірина ДОВГАНЬ: «Нас об’єднує спільна батьківщина»

Фотографія волонтерки з Ясинуватої Ірини Довгань, яку проросійські бойовики поставили біля «стовпа ганьби» у Донецьку, шокувала увесь світ. По суті, вона залишилась живою саме завдяки цій фотографії. Британський журналіст, знайомий з терористом Ходаковським, переконав його: цю жінку треба відпустити. Витримавши біль та зраду, вирвавшись з полону терористів, Ірина Довгань продовжує боротьбу за нашу державу. Газета «Високий Замок» запросила пані Ірину до Львова. У відвертій розмові в редакції пані Ірина розповіла, чому на її рідну землю прийшла війна, чому чимало донеччан досі мають проросійські погляди, зокрема на нинішні події та що робити з Донбасом у перспективі? Дізналися ми і про причини програшу Ірини Довгань на парламентських виборах у Слов’янську та про особливий донецький менталітет...

— Пані Ірино, розкажіть як ви опинилися у полоні, а потім біля цього злощасного «стовпа ганьби»?

— Я займалася волонтерською роботою. Проукраїнськи налаштовані люди приносили мені гроші, на які ми закуповували амуніцію для української армії. Навколо мене кільце стискалося, мені сказали, що на мене «стукають». У мене був планшет з фотографіями та звітами щодо моєї волонтерської діяльності.

Одного дня до мене приїхав співробітник мого чоловіка і каже: «Рома просив до Маріуполя теплий одяг передати». Я спакувала йому сумку і на дно поклала планшет, не сказала йому про це. Він перед тим, як їхати до Маріуполя, їде в центр Донецька, щоб зробити колесо. У нього там «віджимають» машину, бо не пригальмував на блокпосту. Його відлупцювали і заарештували. У сумці знайшли мій планшет. За мною приїхали трьома машинами... Спочатку мене допитували «хороші слідчі». Запитували, з ким співпрацюю, де моя подруга, з якою я на фотографіях. Вони мене не били, але зрозуміли, що я нічого не скажу. Тоді повезли мене у Донецьк і віддали на жорсткий допит. «Хороші слідчі» закінчилися...

З ранку мене повели до осетинів. Їх було чоловік із десять. Я думала, це ніколи не закінчиться. Вони мене постійно били, стріляли біля вуха... Я їм сказала пін-коди всіх банківських карток. З ними був якийсь комп’ютерник — усі гроші він тут же зняв з рахунків. Потім вони мене хотіли відвезти на блокпост, який обстрілюється українською армією, аби мене вбили наші солдати. Але передумали, бо боялися самі постраждати. І мене повезли на площу. Цей «стовп ганьби» придумав хтось з осетинів. Я була вже «відпрацьованим матеріалом» — осетинам потрібні були лише мої гроші. А на площі — це була для них розвага, театральна вистава.

— Ми думали, що той фотограф, фото якого облетіло весь світ, вирішив вас врятувати?

— Маурісіо, який зробив знамениту світлину, вигідно її продав у «Нью-Йорк Таймс». Єдина його мета — заробити гроші. Знаєте, як я заглядала йому в очі. Він відрізнявся від інших: біла сорочечка, чистенькі джинсики, великий фотоапарат. А він ні разу не подивився мені в очі. Зробив кілька фотографій і зник в нікуди (Маурісіо — фотограф-фрілансер з Португалії. Допомагати Ірині він не мав наміру, але саме його світлина врятувала жінці життя. — Авт.)

Потім приїхала «Волга». Там були бойовики з «Оплоту». Мене вже хотіли у неї затягнути, але осетини з «Востока» мене відбили. Я просила лише одне, — щоби мене пристрелили. Один «оплотівець» сказав, що це буде для мене дуже добре... Мене відвезли назад у катівню. Пристебнули наручниками до радіатора. Зламали декілька хрящів — розганялися і ногою били в груди. Я лечу, вдаряюсь спиною об стіну. Хвилин п’ять не можу вдихнути повітря. Сльози... А вони всім натовпом регочуть. Змушували мене кричати «Зіг хайль!». З якою насолодою вони це «Зіг хайль» викрикували. На ніч мене знову пристебнули до радіатора — лежати я не могла — на тілі не було жодного живого місця. У цьому пеклі я була чотири дні.

— Що чоловік ваш пережив?

— Чоловік нічого не знав. Він дізнався лише тоді, коли з’явилася фотографія. На ній мене упізнали мої знайомі з Донецька та Німеччини. Німці навіть Ангелі Меркель дзвонили... Надсилали ноту протесту. В передостанню ніч до мене прийшов один з «востоківців» і каже: «Ви стали зіркою Інтернету». Я не розуміла, про що він говорить. Але у мене з’явилася надія. Подумала, якщо про мене говорять, може, мене виміняють на когось. Є такий британський журналіст — Марк Франкетті. У нього дружина москвичка. Він живе у Москві, і він у дуже теплих стосунках з главою батальйону «Восток» Ходаковським. Я думаю, він сказав Ходаковському, аби той мене відпустив, мовляв, навіщо тобі потрібен такий скандал. Давай я її відвезу... Не думаю, що він це робив заради мене, він, швидше, хотів захистити Ходаковського від негативу.

- Ірино, ви програли вибори до Верховної Ради такому одіозному персонажу, як чоловік пані Королевської — Юрій Солод. Багато хто вважав, що виграєте саме ви. Якби ви балотувалися не у Слов’янську, а, наприклад, на Львівщині, то перемогли б стовідсотково.

— Щодо моєї нещасливої політичної кар’єри, то усе сталося швидко: звільнення з полону, приїзд до Києва, популярність серед журналістів, яка звалилась на мене, все це збіглося з виборами... Журналісти мене переконували: «Ірино, вам довіряє Україна. Ви — обличчя Донбасу. Патріотка. Вам треба йти в політику. Ви не погрузли у корупції, ви нікому нічого не винні, ви вільна людина, яка щось може зробити для народу». Це дуже переконливі фрази. Ти думаєш, що справді можеш щось зробити для України, шукаєш в середині себе підтвердження цьому і знаходиш. Я зможу приймати рішення, погоджені зі своєю совістю. А моя совість, як у кожної нормальної людини і патріота, чиста. Зрозуміла, що треба зробити якийсь крок, а не замкнутися у спокійному Києві, сидіти там та «прокручувати» своє чудесне спасіння. Треба боротися далі. На Донеччині тотальна катастрофа, і люди там неймовірно страждають.

Я жителька Донбасу, російськомовна. Балотуватися у Києві чи Львові — це легкий шлях. Це означало грати на жалості людей або на їхній вірі у мене. Якщо я житель Донеччини, природно, я повинна боротися за свій Донбас. Я думала, все те, що отримала в Києві — слова підтримки, дружні обійми — те саме зустріну на Донбасі. Спочатку планувала балотуватися в Авдіївці. Люди з Маріуполя мені сказали: ти навіть не уявляєш, що таке тобі балотуватися в Авдіївці. Там треба мати мінімум двадцять осіб охорони. Там йдуть бойові дії, море диверсантів. Потрібен регіон подалі від лінії фронту. У Краматорську балотувалося кілька проукраїнських патріотів, тому мені не радили туди їхати, щоб не вносити хаос і не розтягувати голоси. У Слов’янську на той момент, коли я подавала документи, проукраїнських кандидатів практично не було.

— Вас у список якоїсь партії не запрошували?

— Мене запрошували у партію, ідеологічні принципи якої не збіглися з моїми. Не хочу називати прізвища лідера цієї партії. Це був колишній «регіонал». Мені сказали, що я буду в першій п’ятірці. Я відмовилась. У Верховну Раду ця партія не пройшла. Демократичні партії місце у списку мені не пропонували...

— На з’їзді партії «Батьківщина» ви сиділи біля Юлії Тимошенко. Ми думали, що ви будете у першій п’ятірці.

— Це була випадковість. Ясинуватський представник партії «Батьківщина» Сергій Чирін на той момент був у Києві. Він був дуже радий, що я врятувалася. Він мені подзвонив і запросив на з’їзд, щоби я прийшла, послухала... Провів мене у зал. Я зайняла стілець на гальорці. Потім сказав, що зі мною хоче дехто зустрітися. І я буквально на кілька хвилин перетнулася з Юлією Володимирівною. Вона мене обняла і сказала: «Спасибі, що ви є, Ірино». А я їй сказала: «Юліє Володимирівно, я голосувала за вас». Юлія Володимирівна прийняла рішення дати мені слово. На той момент усі списки уже були сформовані. Коли мені дали слово, я сказала: «Львів’яни захищають свій Львів, кияни — Київ. А люди з Донеччини повинні боротися за Донбас...».

— І Донбас вас зрадив. Ви набрали 4%. Ображаєтесь на земляків?

— 4% — це люди, які мене не зрадили. Це багато людей. Не маю права на когось ображатися... Душа болить, коли думаю про ту землю, яка мене виростила, де я прожила більш як 50 років. Але коли поговорю з деякими мешканцями Донбасу, послухаю, що вони говорять, стає настільки прикро... Думаю, може, мені не треба асоціювати себе з цими людьми. Потім знову собі кажу: «Як так може бути? А хто тоді буде боротися?».

— Багато людей з Західної України ніколи не були ні в Донецьку, ні на Східній Україні. Тому не до кінця розуміють менталітет цих людей. Все-таки чому після всього, що сталося, після агресії, після тих знущань та жахливих злочинів, які чинять бойовики, люди у Слов’янську проголосували за чоловіка Королевської? Який прямо заявляв, що продовжить справу Азарова?

— (Замислюється. — Авт.). Виборцям я роздавала нашу рекламну газетку, де на одній сторінці була розміщена порівняльна характеристика дорогих медикаментів і дешевших аналогів. Прийшла бабуся і почала вимагати в мене медикаменти. Я їй намагалася пояснити, що це просто корисна інформація. Вона не вгамовувалась: «А що я можу у вас взяти?». Ми зробили їй чай. Вона пила той чай — взяла з блюдечка печиво, заховала його в кишеню. І весь час запитувала: «Так ви дасте мені медикаменти?». Я дивлюся, у неї в руках ручка від Солода, пакет ще від одного конкурента. Вона пройшлася по всіх штабах. Це — типовий менталітет людей на Донбасі. Вони привчені до того, що під час передвиборчих кампаній можна щось отримати.

У людей склався стереотип: депутат — це людина, яка повинна мати багато грошей. Цими грошима повинна зі своїми виборцями ділитися. Кожна бабуся думає, що вона примусить кандидата поставити їй нові вікна або зробити каналізацію. З фразою: «Відкривай свій гаманець для виборців» впродовж трьох тижнів енну кількість разів стикалася. Один з моїх конкурентів запитав мене, чи я готова відкривати свій гаманець. Я йому агресивно відповіла, що депутат — слуга народу, який має жити на зарплату і працювати для народу. Потім цей конкурент, один з тридцяти одного, дав мені зрозуміти, що перед самими виборами я повинна свої голоси віддати йому (тобто продати). Він поняття не мав, хто я, не знав моєї історії. Я йому порадила «натиснути кнопочку» на комп’ютері і почитати про мене в Інтернеті. Він відповів: «Я старше покоління, я не дружу з комп’ютером». А наприкінці зустрічі каже мені: «Ви тримайте язик за зубами. За останні десять хвилин ви мене встигли два рази образити».

Через десять днів кандидати мали зустріч з виборцями. Мій конкурент бере слово першим і слово в слово повторює мої фрази, що депутат — слуга народу... Я була ошелешена.

— Виходить, у Слов’янську тільки 4% українських патріотів?

— Більше. Вважаю, проукраїнськи налаштованих патріотів — 20%. Це люди, які виходять з прапорами, з віночками, у вишиванках... Вони зустрічаються, висловлюють свою позицію. Одна річ — висловлювати свою проукраїнську позицію у Львові чи Києві, інша — у Слов’янську. Це люди ризикують машинами, будинками, життям, здоров’ям, дітьми своїми — це не гучні слова.

Не всі з них проголосували за мене. У мене був реальний конкурент — Олег Зонтов. Він виконує обов’язки мера міста. Він журналіст, відома людина. Отримав велику кількість голосів, але все одно програв Солоду. Люди підходили до мене і казали: «Ми підтримуємо, поважаємо, але будемо голосувати за свою партію, за свого кандидата. Не можна стрибати туди-сюди». 20% патріотів у Слов’янську є, просто голоси розділилися. Ще 20% жителів Слов’янська — виражені «деенерівці». Це ті, у кого знайомі, родичі в «ДНР», в «Оплоті», у батальйоні «Восток». Величезна кількість слов’янських чоловіків перетекли в Донецьк, і вони зараз в «ДНР». А їхні родичі залишилися у Слов’янську. Вони причаїлися і мовчать. Бо батальйон «Січ» стоїть під Слов’янськом, «Дніпро», «Київ-1»... Але вони чекають свого часу.

— Ви казали, у вас склалося враження, що ніхто не знає, що робити з Донбасом?

— І я не знаю. Часом думаю, треба забути про все, що було. Почати нове життя на новій території. А потім мені дзвонять звідти люди, які страждають там і чекають, коли прийде Україна. Вони мене питають: «Ірино, ну скільки ще чекати? Ви там ближче в Києві до політики». Чекають і моляться. У Слов’янську є власник друкарні — проукраїнська людина. Він навіть при «денеерівцях» не приховував своєї позиції. Вголос заявляв, що він проукраїнський патріот. Не ховався. Його особисто не чіпали, але його будинок і будинок сина розбомбили. На окупованих територіях такі люди є. Якщо залишити цей регіон на відкуп бандитам, як з ними прощатися?

— Чому вони не переїдуть?

— Думаєте, це так легко? Не всі люди мають заощадження.

— Коли дивишся на те, що коїться, виникає бажання віддати їм цю Донеччину. Хочуть вони в Росію, ходили на «референдум», приймають «ДНР-ЛНР», люблять Путіна — ну то живіть під Путіним.

— Саме з такими думками я їхала зі Слов’янська... Минув якийсь час, і мені так шкода стало цих людей, які там залишилися. У Слов’янську, крім патріотів і відвертих «деенерівців», 60% — люди, яким все байдуже. Їх це життя перетворило в якусь болотисту субстанцію. Ці люди йдуть по вулицях не підводячи очей, розмовляють, не підводячи очей. Кажуть, що нам все байдуже — тільки не було б війни. Що мене шокувало — у день виборів на виборчих дільницях не було молоді. Французький журналіст, який приїхав у Слов’янськ, знайшов місцевого перекладача. Ставить якісь питання — видно, що перекладач не орієнтується, не читала, не чула про це... Слов’янськ досі сидить на російському телебаченні.

Спробуйте подивитися російські канали. Я з собою експериментувала. У серпні, коли були відімкнені всі українські канали, по телевізору російські канали включала як фон. Думала, треба вивчати ворога. У якийсь момент ти починаєш розуміти, що сходиш з розуму...

— У нашій редакції був російський письменник-сатирик Віктор Шендерович. Він нас переконував, що ми дуже різні — Східна Україна, Західна, Центральна. «Осколки різних імперій», як він сказав. Ми намагалися йому пояснити, що ми не настільки різні, як йому це здається, що він перебільшує нашу різницю. Якби Росія не зомбувала певну частину України — все б зрослося дуже швидко... Ви відчуваєте цю різницю? Наскільки вона небезпечна для України?

— Ми різні. Безумовно. В основі має лежати бажання людини — згладити цю різницю. Якщо є бажання знайти точки дотику, то немає жодних перешкод. Я кілька років жила у Німеччині і бачила, як баварські німці бухтіли на саксонців. Це звичайні людські розбіжності. Ближче, ніж одні українці іншим українцям, ніколи не будуть ні німці, ні поляки, ні росіяни. Нас об’єднує спільна батьківщина. Маємо страшні прогалини в освіті людей. Я це прочитала в книгах. Мені це само собою зрозуміле. Багатьом людям — ні.

Донбас живе замкнуто. Якщо хтось з благополучних сімей почав літати до Туреччини на тиждень — це світогляд не розширює. Середньостатистичний житель Донбасу їздить у відпустку в Крим. А Крим — це теж специфічна зона. Там той самий донбаський менталітет, але з «сезонними претензіями».

— У нас є знайомі під Маріуполем, які потрапили під обстріл. Вони кажуть, що не знають, хто саме стріляв. Чи справді неможливо визначити, звідки прилітають снаряди?

— Хтось не знає, хтось не хоче знати. Я відповідаю: “Це війна». Якщо вже допустили війну на свою територію, маємо те, що маємо. У дворі мого будинку розірвався снаряд. Цілком ймовірно, що він був випущений з української зброї. Що тепер? У мене пошкоджено дах будинку. Стіни і вікна розбиті. Вся плитка в уламках. Я з’ясовувати буду, хто це зробив? Я, мабуть, погано боролася до початку цієї війни. Не так активно висловлювала свою позицію. Щось не доробила і пустила війну в свій дім.

— Невже люди на Донбасі думали і щиро вірили, що в Росії буде краще жити?

— Я спілкувалася з людьми, які наслухалися російського телебачення. Зарплата буде в два рази більша, а пенсія у чотири... Але навіть не це головне. Зруйнувався міф про Януковича як гарного свого президента. Він був свій, але зрадив Донбас. Зрадив своїм злодійством, яке спливло, своєю ганебною втечею. Багато людей, які були не готові до такого розвитку подій, подумали — здамося Путіну. Він сильний. Він підняв Росію з колін...

— Рабам потрібен був новий господар?

— Це психологія людини, яка весь час чекає, що хтось прийде і щось зробить. Повертаємося до Слов’янська, який, попри все, хотів вибрати свого, місцевого, з якого можна щось взяти... А проросійськи налаштовані були завжди. Віра в росіянина, як у брата, також дала такий печальний результат.

— Все одно дивно, «брат» пішов війною на тебе. «Брат» тебе грабує, принижує... І все одно проросійські настрої зберігаються?

— Як це все людям підноситься? Гуманітарна допомога йде тільки з Росії. Дітей вбиває тільки українська армія. Ви не можете до кінця повірити, яка там пропаганда, — все погане робить українська армія, а все добре — «ДНР». І так зі мною було на цій площі. Жінки, які проходили мимо і читали табличку, яка була у мене на грудях («Посібниця карателів. Вона вбиває дітей. — Авт.)» навіть не сумнівалися у правдивості написаного. Ось нарешті вони побачили джерело їхнього горя. А горя там багато...

— Чи повірили в цю маячню ті, хто знав вас особисто?

— Коли мене забрали, всі в місті про це дізналися. Мене протягли спочатку по Ясинуватій — обшук був у моєму будинку. Потім мене тягали по вулиці в наручниках і з зав’язаним українським прапором — прапор знайшли у кімнаті моєї дочки. Мене притягли на вулицю Ленінградську, де я працювала. Там сусіди, бабульки, вже всі репетували: «Ах ти така-сяка, думаєш, нам тебе шкода. Нам тебе не шкода». Я стояла перед під’їздом, під автоматом, коли «деенерівці» проводили обшук. Казала тим жінкам, що мені не потрібне їхнє співчуття. Плювати я хотіла на вашу жалість. По місту запустили версію, що я «навідниця». Що це через мене в школу потрапив снаряд і лікарня зруйнована. Що це я приклеїла радіомаяки на всі ці будівлі. В маленькому місті всі мене знали. Знали, що я патріотка, але кому потрібна версія, що мене арештували лише за те, що я патріотка, що в мене знайшли український прапор, що я допомагала українській армії. Начальник міліції, який зараз там працює під «ДНР», сказав моїм родичам, що у нього є реальні докази того, що я навідниця. Якби я була не я, я б подумала: “Якщо вже начальник міліції каже, що має речові докази…”. Вони і далі там так, мабуть, думають. Дзвоню нещодавно своїй клієнтці і запитую: «Наталю, ти віриш, що я не руйнувала міста»? А вона задумливо відповідає: «Швидше не вірю, ніж вірю»...

— А навіщо ви їй дзвонили?

— Хотіла запитати, чи проходила вона повз мій будинок. Що бачила. А оскільки почула холодок в її голосі, то поставила їй це питання. Після цього вже нікому не дзвоню зі знайомих. Хто хоче, сам мені подзвонить. Старші жінки на Донбасі мріють про повернення Радянського Союзу. Вони доведені цим життям до відчаю. Те, як жив Донбас, — це жахливо. Можливо, й грошей у людей було більше, ніж у західняків, але пріоритети були зовсім інші. Гроші витрачалися на алкоголь, якусь мішуру. Я намагалася відгородитися від цих реалій за високим парканом. Будувала свій світ, свою реальність...

— Ви зараз живете у Києві. Як освоїлась ваша сім’я, дитина?

— Дочка пішла у звичайну школу. Я зберегла прізвище від першого шлюбу, тож у Тані інше прізвище. Ніхто у школі не знає історії її мами. Мені досі дзвонять з батальйону «Восток». Погрожують з приводу моєї дочки… Таня у класі спілкується з дівчинкою з Донецька. Їм доводиться трохи пристосовуватися. Одна нерозумна вчителька їм якось сказала: «А, може, ви сепаратистки?».

Я втратила практично все. Ми жили у власному будинку, з басейном. На своїй ділянці садила дерева, різноманітні сорти малини, які привозила з Польщі. Це все вмить втратити — пекельний біль. Чоловік — інженер-будівельник. Роботи у Києві не має. Переселенець — це так страшно, я вам передати не можу. Не бажаю ворогові стати біженцем. Є люди, які запрошують нас на тиждень в гості, відпочити. Про який відпочинок може бути мова, якщо немає роботи...

— З вами зустрічались Порошенко, Яценюк чи інші політики? Пропонували вам допомогу?

— Коли була на «Шустері», Ірина Геращенко мені подарувала букет квітів від Порошенка. «Батьківщина» допомогла грошима одній моїй знайомій, у якої загинули рідні. Я їй передала ці кошти. Мені «Батьківщина» допомогла з юристом. Під час виборів консультація юриста була дуже необхідна. Ми розірвали свою депозитну угоду і поклали на передвиборчий рахунок 70 тисяч грн. З цих грошей заплатили за офіс, банер, листівки, рекламні газети.

— Спасибі вам за словесний ляпас Шуфричу на «Шустер-лайф». Під час ефіру сподівалися, що встане Парасюк або хтось інший і просто дасть йому ляпаса…

— Мені дівчина дала у руки мікрофон. Я його кручу і все думаю: а якщо я зараз підійду і вдарю того Шуфрича? Але тоді буду виглядати базарною бабою. Я себе стримала. Вирішила, що лайливих слів також говорити не буду. Подумала, ну хто я така, щоб кидати якісь фрази політикам такого високого рангу. Але таки не втрималась (Ірина Довгань сказала Шуфричу, який безупину брехав, що їй було неприємно дихати з ним одним повітрям. — Ред.). Його репліка, що він дев’ять разів був в АТО, мене добила. І також те, якби не він, то жертв на Майдані було би значно більше… Знаєте, я щодня думаю, чи варта боротьба за ці території стількох жертв?

— А чи варта?

— Жодні матеріальні цінності на Донбасі не варті стількох смертей. Я не знаю, що вам відповісти... На території «ДНР», у катівнях, щодня гине п’ять українських патріотів. Військових, які потрапили у полон, — теж вбивають. І поки буде «ДНР» — щодня будуть гинути наші патріоти. Ми не знаємо точної цифри, скільки саме жертв на Донбасі. Бо всі ці цифри глибоко заховані. П’ять чоловік щодня — це, напевно, дуже приблизна цифра. Думаю, на території Луганська, Донецька, Ясинуватої, Дебальцевого — їх значно більше.

— Припустимо, Росія перестає підтримувати терористів на Донбасі, забирає техніку, зброю. Що з цією територією робити Україні? З чим йти до цих людей? Як їх переконувати? Чи є шанс з ними домовитися?

— Повинен бути якийсь процес типу Нюрнберзького, з доказами, що окупанти і зброя були з російського боку. Що в Україну було вторгнення зі сторони Росії. Мають бути нейтральні представники з інших країн, які зможуть це довести. Люди на сході — в інформаційному вакуумі. «Деенерівці», які мені дзвонять, такі дурниці говорять... Я розумію, що вони теж в інформаційному вакуумі. Як тільки цей вакуум вдасться зруйнувати, багато людей змінять свою думку. А загалом треба буде дати цьому регіону певну свободу, нехай якийсь час «повариться» у своєму соку.

— Ви вірите, що колись ці люди виберуть проукраїнських лідерів?

— Якщо ця територія буде Україною... Хочу вам розповісти кілька випадків, з якими зіткнулася на виборах. Розповідаю виборцям свою історію. Про те, що була у полоні у терористів. Пережила такий жах. Бачу, як три жінки починають між собою шепотіти та сміятися. «Нам це нецікаво, — каже одна з них. — Ти краще розкажи, як тебе «є...али» чотири дні...». Я втрачаю дар мови. У мене сльози на очах... На іншій зустрічі якась жінка питає: «Ірино, розкажіть про себе, чим ви займаєтесь?». Я кажу: «У мене вища економічна освіта, я працювала економістом на будівельній фірмі. Планувала відкрити салон краси. Кілька років успішно працювала у цій сфері». «Так ти манікюрниця. Йди і пиляй свої нігті...», — почула у відповідь.

— Чи повернетесь колись додому?

— Після визволення з полону я попросила журналістів, аби відвезли мене в Ясинувату. Хотіла забрати своїх котів і собаку. Вони довго мене відмовляли, але все-таки викликали тих двох «хороших слідчих», аби ті мене відвезли додому. Будинок був повністю розграбований. Побігла до своїх тайників — грошей не було. Хтось зараз спить на наших ліжках. На бильці ліжка — сліди від Таниних зубків... Вона стояла і гризла, коли була маленька. Ми з чоловіком залишили ці смужки... Як можу туди повернутися?

Відео-версія розмови тут.