Роман ВІКТЮК: «Людина краще розуміє трагедію, коли вона торкається її»

Відомий театральний режисер Роман Віктюк народився у Львові, та вже понад двадцять років живе і працює в Росії. Його постановки, несподівані і часто провокативні, знають і люблять у всьому світі. До його думки також прислухаються скрізь. Ця розмова Романа Григоровича із журналістом «ВЗ» відбулася у непростий для України час. Такою ж, непростою, видалася і сама бесіда.

— Романе Григоровичу, востаннє ми спілкувалися з вами наприкінці лютого. Говорили тоді про Революцію гідності і те, чим вона закінчилася... Чи відчували тоді, що попереду Украї­ну чекають ще страшніші події?

— Безумовно, ні! Ми ж тоді відіграли «Маскарад маркіза де Сада» навіть у Сімферополі (виставу у Севастополі відмінили — через можливі «терористичні акти». — Г. Г.). Жодного натяку на анексію Криму чи війну на Донбасі не було. У Криму нас приймали прекрасно! Потім з «Майстром і Маргаритою» ми на місяць поїхали на гастролі до США та Канади.

Готувалися до спектаклів у Києві, які через зруйноване під час Революції гідності приміщення Жовтневого палацу перенесли з кінця лютого на кінець червня. Ми не відмовляємося від цих вистав, ми все ще хочемо приїхати до Киє­ва. Але як їхати тепер, у нинішніх обставинах?..

— Побоюєтеся, що через російсько-український збройний конфлікт гастролі Московського театру Романа Віктюка можуть відбутися якось не так?

— Нічого я не побоююся. Кияни, які купили квитки ще на вистави у лютому, досі не здають їх. Та ніхто не застрахований від політичних моментів… Ані я, ні мої актори до цього не мають жодного відношення. Нехай міністерства культури України і Росії з’ясовують між собою умови цих гастролей. Мені на сьогодні ніхто не сказав «ні».

— У Москві ви — один з найвідоміших «бандерівців». Так і говорите: «Я — бандерівець!». Зараз змінилося до вас ставлення? Може, вас почали переслідувати, тиснути на вас?

— Ні! Упаси Боже! Так, у Москві всі знають, що я — львів’янин. Але водночас у мене є кілька важливих російських державних звань (заслужений діяч мистецтв Російської Федерації і народний артист РФ. — Г. Г.). Коли я прийшов у Міністерство культури РФ, сказав: «Порадьте мені, що робити? Хочу-таки зіграти вистави у Києві, які не вдалося відіграти через Революцію». Міністр сказав: «А хіба ми можемо вам це заборонити? Ви ж — священна корова». Правда, після цих слів я задумався: це щастя чи нещастя, а може, пересторога, щоб не їхати?..

— Ви вже понад два десятиліття живете у Москві. Як дійшло до війни між Україною та Росією? Усе це через імперіалістичні прагнення російської влади?

— Не знаю. Про це почали говорити лише недавно. А Путін усе запевняв, що не збирається вводити в Україну війська. А що я? Я не можу звернутися до Путіна. У мене немає відповідної п’єси, її ще ніхто не написав. Якби така п’єса була, тоді б я був змушений пірнути у глибини розуму президента Росії — щоб зрозуміти, які обставини призвели до дій, на які він наважився.

— Свого часу у вас була постановка проти Сталіна — «Уроки майстра»…

— Коли працював над цією постановкою, занурювався в тему з точки зору метафізики і навіть містики. Мене як режисера цікавило, чому така людина могла існувати у світі і протягом десятиліть керувати людьми. У цьому є якась таємниця. П’єсу написав драматург із Англії. Дійовими особами були Прокоф’єв, Шостакович і Жданов. І ось вони опиняються на прийомі у Сталіна. Шостакович — людина геніальна і несмілива. Прокоф’єв — достойний, дуже скритний чоловік, як, утім, і Шостакович.

Жданов і Сталін намагалися подобатися цим композиторам. Усе робили так, так з ними розмовляли, що температура страху у митців знижувалася. Сталін фальшиво заспівав грузинську мелодію «Суліко», після чого звинуватив Шостаковича і Прокоф’єва у тому, що вони нічого не тямлять у музиці, що не мають слуху! Композитори не могли підійти до інструмента і зіграти мелодію правильно. Це був страх через вагу диктатора. Й вони співали ту музику, яку запропонували їм Сталін і Жданов. У цьому й був абсурд тодішнього життя.

— Історія рухається по спіралі. Таке враження, що Путін своїми злочинними діями хоче перевершити Сталіна…

— Кожен час має свої вибухи. Народна енергія зростає, зростає — і тоді вибухає. Це як вулкан. Так на початку ХХ століття сталася Перша російська революція. Потім — Перша світова війна. Згодом — Друга світова війна… Коли доходить до вибуху, керувати людською енергією уже неможливо. Ані керувати, ані зупинити. От коли Сталін підписував Пакт Молотова-Ріббентропа, народ про це не знав. Але вже тоді дух патріотизму у людей, готовність захищати свою землю були на своєму піку. Обож­нювання персони Сталіна і любов до своєї землі досягли неймовірного градуса. Тому-то люди кинулися у бій, не задумуючись. Вони захищали свою Батьківщину. Так розвиваються нації. І так відбуваються революції. Щоб осмислити те, що відбувається зараз, потрібен час. Потрібно озирнутися назад, усе проаналізувати. Осмислити життя можна тільки тоді, коли не перебуваєш у круговерті світу.

— Якщо росіяни так сліпо вірять Путіну і підтримують його криваві дії, у них зникає головне — людське «я». Бо як можна підтримувати війну, смерті?..

— Щоб це усвідомити, потрібен час. Людина краще розуміє трагедію, коли вона торкається особисто її, її сім’ї.

— От почали протестувати матері російських солдат. Вони вже точно не належать до відсот­ка тих росіян, які підтримують Путіна…

— Саме так! Кожна з цих матерів бунтує від свого особистого болю. А у своїй масі народ наразі не зазнав такого болю, страждання…

— Сучасне телебачення — зброя?

— Аякже. Телебачення — велика сила. Їду у Нью-Йорк або в Баку, думаю: «Та хто ж мене там знає?». А мене там на вулицях впізнають. І все завдяки чому? Телебаченню! До речі, зараз я записую розмову із Мерил Стріп. Я розповідаю їй про свою систему виховання артиста, а вона мені — про свою. Вона дивиться на мене так, наче я щось таке знаю… А я дивлюся на неї і думаю: «Боже, яке розумне створіння! Вона сама природа!». Це буде цілий фільм. А ще от-от в Америці вийде книжка про театральне мистецтво Росії ХХ століття. На обкладинці написано три прізвища — Станіславський, Мейєрхольд, Віктюк.

— А ви дивитеся російські новини? Вірите в те, що в них розповідають?

— Не дивлюся і не вникаю. Усі мої думки зайняті театром. Я думаю про те, що вранці у мене репетиція, що через місяць їду на постановку до Фінляндії або Швеції…

— Що порадите українцям у цей складний час?

— Перше — не згубити свого я. Друге — терпіння. Третє — любові до себе і своєї Батьківщини. Плюс десять Заповідей Божих. Кожна людина — маленьке сонечко. А сонечко не можна ні зупинити, ні згасити. Коли ж маленькі сонечка об’єднуються у велике вселенське сонце — тоді відступає всяка біда. Треба пам’ятати, що всі ті святі душі, які покинули Землю, нікуди не зникають. Їхня енергія весь час над нами. Це — небесна енергія. Вона йде від Бога.

— Люди гинуть недаремно?

— Недаремно. Вони — наша охорона.

Довідка «ВЗ»

Роман Віктюк народився 28 жовтня 1936 р. у Львові. Після закінчення акторського факультету ГІТІСу працював у театрах Львова, Києва, Твері і Вільнюса. Найбільше постановок режисер здійснив на театральних підмостках Москви. У 1990-му виставою «М. Баттерфляй» у столиці Росії відкрився Театр Романа Віктюка, яким митець керує досі. Серед найгучніших постановок режисера — «Служниці» за п’єсою Ж. Жене, «Майстер і Маргарита» за романом М. Булгакова, «Філософія в будуарі» за діалогами де Сада, «Саломея» за п’єсою

О. Вайльда, «Давай займемося сексом» за п’єсою В. Красногорова, «Нетутешній сад» («Нурієв») за п’єсою А. Абдулліна, «Коза, або Сильвія — хто ж вона?» за п’єсою Е. Олбі, «Сон Гафта, переказаний Віктюком» за п’єсою В. Гафта, «R&J» за мотивами п’єси Шекспіра, «Маскарад маркіза де Сада» за п’єсою Андрія Максимова...