Олег ЛАПОНОГОВ: «Не люблю вульгарності у жінках і в музиці»

Незмінний вокаліст групи Олег Лапоногов обіцяє подарувати прихильникам осінній всеукраїнський тур. Розмовляємо з музикантом про подорожі в монастир і повернення у шоу-бізнес, пісні «під фанеру» й проколи на сцені, улюблені пісні ДАІшників та засекречене особисте життя.

— “Табулу Расу” знають як столичний гурт, але ви народилися на Львівщині...

— За 350 кілометрів від Львова, у місті Броди. Я переживав, коли через 50 років знову приїхав у це місто. Прожив у Бродах лише рік до переїзду батьків у Суми. Але Львівщина завжди буде землею, яка мене прийняла на світ. Приїзд сюди сприймаю з трепетом: хочеться усамітнитися, без зайвого галасу та емоцій... Мабуть, звідси у мене вміння підбивати підсумки, я не боюсь своїх років, як більшість людей.

— А від Сум вам що дісталось?

— У сумчан специфічне почуття гумору, мені воно передалося. Бувало, ляпну таке, що на голову не налазить, — і смішно, і незручно водночас. Тут минуло 19 років мого життя, мама в Сумах живе...

— Ваш батько був військовим, мама — вчителька. Як поставились до того, що син вирішив стати музикантом?

— Батько був військовим льотчиком. Пізніше, через хворобу, змінив фах і працював інженером. Хотів, щоб я пішов його стопами. Я був в аероклубі, отримав звання молодшого лейтенанта. А потім сказав батькові, що хочу бути актором і почув у відповідь, що це не чоловіча професія. Характер у мене італійський, вибуховий. Відповів, що не буває чоловічих чи жіночих професій, і пішов вступати в театральний інститут. Тато змирився з моїм вибором, приходив на мої вистави. А мама, навпаки, мене підтримувала, вона ж людина творча.

— Вступили у Карпенка-Карого без проблем?

— З проблемами (сміється. — О. Г.). Життя у мене ніколи не було нудним. Напередодні вступу відсвяткував чийсь день народження, а наступного дня з перекошеними очима прийшов розповідати монолог Хлестакова з “Ревізора”. Комісія дивилася на мене так, що краще б я не починав. “А ви танцювати можете?” — спитали. І тут сталось страшне. Коли з Сум їхав, сказав мамі, що мені треба танець вивчити. Ну, вона мені й показала — “вєрьовочку”. Оце танцюю я перед комісією “вєрьовочку”, згадуючи вчорашній день народження, б’юся об грузок, заплутуюся в кулісі, і колосник сцени падає на мене. Сміялись усі. На навчання потрапив аж наступного року.

— Чому з акторською кар’єрою не склалося?

— В інституті переважно займався неробством. Мистецтво їзди на конях, бій на рапірах й класичні танці проходили повз мене. Але твердо зрозумів, що потрібно освоїти основ­ну дисципліну — акторську майстерність. Грав у трьох виставах головні ролі, Квазімодо у «Соборі Паризької Богоматері». Особливо виграшною була роль в італійській комедії Едуардо де Філіппо.

Мене цікавило мистецтво Італії, вивчив манеру розмови і жести італійців. А це ще комедія, її треба грати з “лоском”… По закінченні інституту мене запрошували провідні театри Києва. У ті часи туди потрапити було неможливо. Зрештою, я туди й не потрапив — не було київської прописки. За мене вступився режисер Володимир Бегма, але все марно. Не особливо засмутився з цього приводу. Єдине, не хотілось повертатись назад, хотів залишитися в Києві. Побачив оголошення, що гурт “Абріс” (майбутня “Табула Раса”. — О. Г.) шукає вокаліста. З цього почалася моя професія музиканта.

— Як вам вдається брати високі ноти: це дар, спеціальна дієта, роки тренувань, технічні хитрощі?

— У моєму голосі немає нічого унікального: фальцет властивий і жінкам, і чоловікам. Я далекий від пристроїв і примочок, які артисти використовують. Намагаюсь стежити не конкретно за голосом, а за собою в цілому. Для мене сорок хвилин кросу — найкраща терапія. Після двох концертів голос хоч-не-хоч сідає, тому треба хоча б два дні обмежитись у спілкуванні.

— Під фонограму доводилось виступати?

— Було навіть, що півроку доводилось виступати під фонограму на концертах. Але я так і не навчився “попадати” під фонограму, та й нудно все це. Був у нас випадок під Одесою. Музиканти тоді мідій об’їлись: “траванулись” так, що їх, як личинок, закутали в простирадла й повезли в Ізмаїльську районну клініку. Поки наші зірки отримували клізми в місцевій лікарні, я істерично думав, як рятувати концерт. Це ж стадіон, купа людей. Вирішили ввімкнути фонограму, а водія нашого мікроавтобуса Славіка посадити за клавіші. Славікові виступ сподобався, газети писали, що він героїчно відпрацював концерт.

— Чим так дістав український шоу-бізнес, що у розквіті своєї кар’єри, в 1998 році, подались у монастир?

— Втомився, виснажився внутрішньо. Бував у монастирі наїздами: якось рік там пробув, потім у Суми поїхав (там 50 кілометрів відстані), пізніше на два місяці знову у монастир... Співав у церковному хорі.

П’ять років мене не було на сцені. Усі ці п’ять років я не вставав з велосипеда — їздив по селах, допомагав людям, дрова рубав. Це був період самозаглиблення, пошуків відповідей на запитання: навіщо ти живеш, заради чого? Вирішив, що живу заради любові. Якщо б з’ясувалось, що живу заради самого себе чи якихось матеріальних благ — не знаю, як би все склалося далі.

— На початку нашої розмови ви перехрестились...

— Хрещусь перед будь-яким починанням: концерт, поїздка, інтерв’ю. Чим старшим стаю, тим більше переконуюсь — одному Богові відомо, що тебе чекає у житті. Мабуть, мене можна назвати віруючою людиною. Вірю, що Всесвіт відкривається людям, які того достойні. Одне і те ж речення з Євангелія можна перечитувати безліч разів й щоразу дізнаватись нову інформацію. Впродовж свого життя я стукаю у ці двері, деякі речі мені відкриваються.

— “Табула Раса” цього року святкує 25-річчя творчості. До речі, “Океан Ельзи”, який відсвяткував 20 років, колись був у вас на розігріві...

— Це природна річ, що хтось у когось на розігріві виступає, тим більше, у нас був спільний продюсер Віталій Климов. “Океан Ельзи”, здається, тоді вперше у Києві виступав — “Співоче поле”, 1996 рік. Мені цей концерт запам’ятався тим, що на пісні “Любимая машина” у мене лопнуло три струни і ремінь з гітари впав. Підставили стілець, щоб на коліні гітару тримав. Але через кілька секунд у мене нога в стілець провалилась, і світло в залі погасло. Так і не довели той виступ до кінця.

— ДАІшники часто просять заспівати “Я люблю свою машину”?

— Та я не буяню на дорогах особливо. Рідко, буває, проскочу на зелене, тоді зупиняють: “Ну давай, соловейку, співай”...

— А чому у вас таке засекречене особисте життя?

— Дім — це мій панцир, куди рідко кого впускаю. Та й нічого такого не виробляю в особистому житті, щоб було про що поговорити. Люблю свою дружину, цього літа минає рік з дня нашого весілля. Для мене головне, щоб у сім’ї був спокій і взаєморозуміння. Розхитування нервів одне одному, диктаторство — не для мене.

— Дружина є фанаткою вашої музики?

— Фанаткою — ні, та й мені б це не сподобалось. Не люблю нав’язливості й вульгарності у жінках, у спілкуванні та в музиці.