Роман Іваничук: «Кожна людина рано чи пізно полюбить. І її полюблять»

Активно пише, відстежує поточні новини і мріє написати про події, які сколихнули Україну за останні півроку. Про мрії та прагнення, політичні уподобання та прогнози, про кохання та секрет вічної молодості — у розмові кореспондента «ВЗ» з легендарним письменником.

- Пане Романе, перш за все хочеться привітати вас із 85-річним ювілеєм...

— Дякую. Бог мені дав довгого віку, чого навіть не сподівався. Колись мій професор із гімназії у Коломиї звертався до учнів: «Думаєте, я старий? Можливо, порівняно з вами, так, але почуваюся хлопчиком у коротких штанцях. Якщо будете так почуватися, то завжди будете молодими».

— Теж так почуваєтеся?

— Так. У глибині душі я той самий хлопчик у коротких штанцях зі села Трача Коломийського району, де минуло все моє дитинство. Я пас корови, ходив до школи, любив вчитися. І от зараз не відчуваю тягаря літ, хіба що здоров’я нагадує про себе. Але це дурниці. Я працюю за тим самим столом від 8-ї до 13-ї години так само, як працював 10, 30, 40 і навіть 60 років тому, бо 60 років у літературі. От два нижні стелажі (показує на книжкову шафу. — Авт.) — то вся моя робота.

Робота тяжка, але без цієї праці я себе не мислю. З дитинства маю таке усвідомлення, що кожна людина повинна принести користь для своєї нації та суспільства. Не важливо, чи людина шиє костюми, працює над винаходами чи пише, як я. Має значення лише те, скільки власної сили та можливостей вона віддає на користь суспільства. Тішуся, що не змарнував часу і продовжую працювати, аби й далі бути корисним своєму народу.

— Секрет вашої продуктивності — це жага до життя чи все-таки гуцульське коріння? Адже гуцули відомі довгожителі...

— У мені тече гуцульська кров з маминого боку. Мати була гуцулкою, походила із села Косівського району, батько був покутянином. Однак у нас в сім’ї ніколи не було довгожителів. Батько швидко помер, брат із сестрою дожили до 70 років, мати теж. Мені 85, а я не чую загроз смерті. Не чую її наближення, хоча знаю, що ніхто не вічний. не журюся, що мене не буде на цій землі, бо марно таким журитися. Але й не хочу покидати цю землю, бо дуже люб­лю життя.

— Якось ви розповіли про те, як циганка наворожила, що доживете до 87 років...

— Хто вам це сказав? Певно, вже десь встиг похвалитися... То не циганка мені наворожила, а мій учитель з університету, Олексій Никифорович Мороз, з яким я приятелював. Він зай­мався хіромантією. Попросив мене показати йому руку. Подивившись на лінії, сказав: «Будеш жити до 87 років». Розумію, що час підходить, однак не ставлюся до цього надто серйозно. Я оптиміст і рідко переймаюся неважливими речами. Набагато більше турбує сьогоднішня ситуація, коли люди на сході країни гинуть. Не відриваюсь від перегляду новин і болісно сприймаю усі погані звістки. Чому чиїсь батьки та сини повинні гинути за Україну, а не жити для України?

— В одній зі своїх книг ви передбачили Майдан?

— Так, у передостанній, «Мандрівка до Аберфайлю». У той час, коли задумував цю книгу, відчував у суспільстві велику зневіру. «Усе пропало, президент — тиран, тотальна несправедливість, Украї­на зникає» — такі думки крутилися довкола. Я кричав людям, що ніхто у нас України не відбере, бо в кишеню її не покладеш. Хто не приходив завойовувати Україну, той гинув на цій землі. Так було завжди. Тоді сказав, прийде осінь, і вийдуть люди на Майдан, і волочитимуть Януковича, прив’язаного до кінського хвоста. Хоча Януковича не волочать, але він мусив утікати. Побачите, його спіймають і судитимуть в Гаазькому суді. Ней­мовірно, як людина, яка народилася на цій землі, стала президентом, вирішила знищити свою державу. Таким злочинцям один кінець — ганебне небуття. Таке саме чекає і на Путіна.

— У вашому доробку десятки історичних романів. Які історичні аналогії спостерігаєте сьогодні?

— Історія повторюється. Колись саме ціною життя українців Європа врятувалася від татаро-монгольського завоювання. Сьогодні Україна вкотре стримує навалу зі сходу. Хто хоче ковтнути Україну, а особливо Галичину, той нею вдавиться. За часів Миколи ІІ був такий міністр внутрішніх справ Петро Дурново. Він говорив: «Тільки самовбивця може посягати на Галичину. Там для Росії смерть». Скільки разів намагалися захопити, а потім зрусифікувати Галичину, але це їм не вдалося. Галичина — такий горішок, який розкусити неможливо. Це націо­нально свідома і добре організована серцевина нашої нації.

— У 2004 році ви активно підтримували Помаранчеву революцію і, зокрема, її лідера, Віктора Ющенка. Що можете сказати про свої сьогоднішні політичні симпатії?

— Сьогоднішній вибір українці зробили без жодної ідеалізації. Викрикування на кшталт «Ющенко! Ющенко!», як то було у 2004 році, вже не повторяться. На жаль, Віктор Андрійович виявився бездарним керівником для такої великої держави. Тому люди сьогодні обрали не політика, а систему. Українці обрали Петра Порошенка, який є практичним і добре знає державний апарат.

Якось Євген Коновалець написав, що плач ще нікому не приніс свободи. Так і українці — перестали плакати і почали вірити. Віра відроджує націю. Герої Небесної сотні вірили і пішли на смерть свідомо. Після подій на Майдані неможливо уявити, що в Україні можливий другий Янукович.

— В Україні багато говорять про те, що недарма Майдан відбувся якраз до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Мовляв, без втручання Кобзаря не обійшлося.

— Я не містик, але теж вірю у це, бо навчився за довгі роки життя звертати увагу на прик­мети, які важко пояснити раціонально. Бог послав нам Шевченка на порятунок. Україна не може існувати без Шевченка, як живе тіло без душі. У 200-ліття від дня народження Кобзаря енергія цього зв’язку спрацювала для всієї України, адже він був втіленням усього українського народу, хоча сам того не знав. Він був наділений великою Божою силою і належить до одиниць, яким вдалося зробити неймовірно багато для свого народу. Тому недарма переживаємо такі зміни у рік відзначення 200-ліття від народження Кобзаря.

— Ваше життя охоплює низку найвизначніших подій у новітній історії україн­ського народу. Ви ще пам’ятаєте Другу світову вій­ну, визвольну боротьбу УПА, тепер підтримує­те Майдан. Чи можете сказати, коли по-справжньому були щасливим?

— Якось мене запитували про це, і я для себе виділив три моменти великого щастя у своєму житті. Перший, коли побачив у сповиточку свою дитину Наталю. Був надзвичайно щасливим, оскільки мій первісток помер при пологах, і ми з дружиною Софією дуже чекали цю дитину. Вдруге відчув велике щастя, коли проголосував за незалежність України. Пам’ятаю, що приїхав тоді з Киє­ва, і ми з родиною святкували нашу спільну перемогу — проголошення незалежної України. І третій момент, як я був щасливим, — коли у 80 років взяв церковний шлюб зі своєю другою дружиною, письменницею Ніною Бічуєю. Коли я присягнув у вір­ності дружині, яку обрав і яку кохаю, я відчув наближення Бога. Можливо, стану вчетверте щасливим, коли московська імперія розпадеться на шматки.

— Кохання? У 80 років?

— Так, і це велике щастя. Мені хотілося розповісти про своє кохання на цілий світ, хоча моя дружина не любить цього. Я ж вважаю, що це надзвичайне щастя — знайти, кого любиш і хто любить тебе, адже цього могло і не статися. Усвідомлення справжнього кохання — це найвище почуття у світі. Я не ханжа, але завжди був прихильником чистоти навіть фізичного зближення. Забруднювати кохання примітивним сексуальним спортом — найбільша помилка сучасного світу. Проживши довге життя, знаю, що кожна людина рано чи пізно полюбить. і її полюблять. І це найпрекрасніше почуття у світі.

— Чи є щось таке у вашому житті, про що ви справді жалієте?

— Є один момент, але я вам про це не розкажу. Це моє, інтимне. Не соромлюся цього, але деколи бере жаль, що так сталося.

— Можливо, чогось вам ще не вдалося зробити?

— Я би хотів дуже, аби ця негода, яка лютує над Україною, врешті закінчилася. І був би щасливий про це все написати. Хочу, аби ворожба про 87 років справдилася. За два роки я би побачив зовсім іншу Україну.

Довідка «ВЗ»

Роман Іваничук — український письменник, поет, громадський діяч, один з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, депутат Верховної Ради України І скликання (1990-94). Заслужений працівник культури України. Герой України.

Народився 27 травня 1929 року в селі Трачі (тепер Косівського району Івано-Франківської області України) в сім’ї учителя. У 1961 році переїхав до Львова, від 1963-го працював редактором у відділі прози журналу «Жовтень» (від 1990 р. — «Дзвін»).

У 1968 році вийшов друком роман «Мальви» на історичну тематику з часів Хмельниччини, за який його жорстко критикувала компартійна влада, проте роман здобув широкий резонанс. У доробку письменника двадцять історичних романів, якими він намагається заповнити білі плями в історії Украї­ни. Його твори перекладено, зокрема, французькою, російською та іншими мовами.