Сергій ФОМЕНКО: «У нашої естради виробилась придворна ментальність»

Не дивно, що Сергій стояв на Майдані з першого дня, підтримував протестувальників зі сцени і на барикадах. Його пісня “Не спи, моя рідна земля” пробудила від сну і страху не одне серце. Зараз Фома рішучий як ніколи: каже, на Майдані дозволяв собі емоції, але тепер його рука тверда, голова ясна, а серце гаряче. Говоримо зі співаком про юнацькі захоплення та мандри, про відмову від радянського мислення, про таємні стосунки української естради з політиками.

— Сергію, знаю, що змалечку мріяли стати музикантом або водієм. Таким чином виявлялась ваша любов до мандрів?

— В дитинстві я щодня мандрував автобусом по Києву у дитсадок. Сідав поруч з водієм та дивився, як він крутить руль. Страшно хотів тоді бути на його місці і керувати автобусом. Але я ріс, і мої мрії дещо змінювалися (сміється. — О. Г.).

— В юності ви були ще тим мандрівником — об’їздили всю Україну, Росію, Східну Балтику. Що дали вам ці подорожі?

— Це були мої перші подорожі, нові враження. Зараз з гуртом об’їздив півсвіту, бували у Польщі, Угорщині, Франції, Німеччині, Британії, США, Італії... Тому спогади від юнацьких мандрів трохи затерлись. Але в тих мандрівках була перевага: мені було 16, я подорожував автостопом, тому міг “відчути” кожен куток нового міста. Пригадую, як мене здивувала Прибалтика. Це була Європа — так, як тоді її собі уявляв. Усі свої подорожі, юнацькі пригоди та історію гурту “Мандри” описав у книжечці. Збірка вже готова, от тільки видати її ніяк не можу — надто вже складні зараз часи. Поки що збираю фото та ілюстрації для книги.

— У 16 років не страшно було подорожувати автостопом на такі далекі відстані?

— Подорожував не сам. Була у мене кохана, усюди їздили разом.

— Як від мандрівника перейшли до роботи двірника?

— Це була моя перша робота. З 15 років вирішую свої проблеми самотужки — так склалися сімейні обставини. Поки на ощадній книжці були гроші, я мандрував. Два роки. А потім, аби не зажити слави “тунеядця”, взявся працювати двірником у Києво-Печерській лаврі. Бо професії музикант без відповідного документа у суворі радянські часи не було. Щоранку їздив з Татарки на Печерськ. Колектив двірників був богемним: поети, художники, музиканти. Потім поміняв багато професій, був гардеробником Археологічного музею, працівником сцени у театрі, працював на радіо — читав казочки дітям.

— Чим ще захоплюється Сергій Фоменко, окрім мандрів?

— Останні 15 років граю на гітарі (хоча починав з гри на баяні), тому у мене особливі стосунки з цим музичним інструментом. Маю колекцію з семи гітар. Усі електро-акустичні. Але кожній притаманна своя глибина звуку, колір, товщина грифа. Кожну беру з собою на окрему подію: якісь на акустичні концерти з “Мандрами”, інші — для сольних програм.

— Кажете, об’їздили півсвіту. А що найбільш шокуюче доводилось бачити під час мандрівок?

— Влітку 2008 року відпочивав у Греції, їздили по островах. Коли приїхали в Санторіні, місто було охоплене панікою через любовну трагедію. Місцевий чоловік через ревнощі вбив свою дівчину, відрізав їй голову і ходив з цією головою по вулицях. Коли його затримувала поліція, була стрілянина та поранені. Нечувана історія для європейської держави.

— Подорожуючи по Росії, які висновки зробили стосовно ментальності східного сусіда?

— До появи на політичній арені РФ такого персонажа, як Путін, навіть не замислювався про наші відмінності. Були, звичайно, особливості у гуморі, поведінці... Але жодного антагонізму не відчував. Та й звідки мені було у 16 років знати про ментальні відмінності народів, якщо радянська машина усіх кроїла під одне лекало — “совєцький челавєк”. Самоусвідомлення себе як українця до мене прийшло пізніше.

— В музичному просторі тривалий час існувала тісна українсько-російська спів­праця. Після останніх подій в країні, чи довелось вам прощатись з кимось із російських друзів та колег?

— Ті діячі російської культури, з якими працював і які мені завжди імпонували, виявились абсолютно адекватними у розумінні подій, що відбуваються в Україні. Вони засудили дії Путіна і виступили проти війни. І навпаки — так звані “путінські підписанти” ніколи не були людьми, до чиєї думки я дослухався. Це добре, що ситуація врешті прояснилась і ми дізналися, хто з діячів культури є вільною людиною й дозволяє собі розкіш думати, аналізувати.

— Якось ви сказали, що вас надихають музиканти з активною громадянською позицією, як Боб Марлі чи Челентано. Це образ митця-революціонера вивів вас на Євромайдан?

— Ні. Вийшов на Майдан, бо несила було терпіти усю ту буфонаду, що творилась при владі. Повстав не як музикант, а як звичайний український громадянин, якого болить за долю країни, за майбутнє дітей. Як тільки з’явився пост Мустафи Наєма у Фейсбуці із закликом виходити на вулиці, у той же день вийшов. Мабуть, увесь розвиток Євромайдану можна простежити за фото у моєму Фейсбуці. Я став свідком того, що в Україні існує громадянське суспільство, але ще не відповів собі на запитання, чи існує україн­ська держава. Досі намагаюсь розібратись, що люди, котрі мають захищати інтереси громадян, вкладають у поняття “держава”. А от з українським народом усе гаразд. Переживаємо зараз складний період, але ж воля і гідність не дістаються просто так — за них потрібно боротись.

— Чому ж українські зірки першого ешелону у важливі моменти для країни ховали голови у пісок? Тільки тепер дехто з них починає співати про героїв і волю...

— Естрада на теренах колишнього СРСР завжди була залежна від “властьдєржащих” — це їхні клієнти. Наші “зірки першого ешелону” звикли заробляти великі гроші. Таких коштів у простих смертних не назбираєш, тож працюють наші зірки з олігархами та політиками. А коли ти фінансово залежний, то мати свою точку зору, особливо в політичних питаннях, небезпечно. Це означає відрізати собі ринок. Друга причина полягає у вже згаданій “совєцькій” ментальності. У Штатах артисти жертвують кошти, підтримуючи кандидата в президенти. У нас вибори для артиста — це спосіб заробити на політиках. Тому у нашої естради виробилась придворна ментальність. Ти йому кажеш, що то чорт, а він тобі, мовляв, “то наплюйте мені в очі, і буде красавець”. Тому коли бачите, що артист їздить на дорогих авто, мелькає на телебаченні і навіть має талант від Бога, це ще не означає, що він свідома та вільна людина. Особисто знаю багато наших прекрасних музикантів, у яких всередині, якщо копнути глибше, темний ліс.

— Ви не хвилювались, що перекриєте собі концертну діяльність у Росії, коли виявляли активну позицію на Євромайдані? Адже деякі українські гурти — “Океан Ельзи”, “Бумбокс” — вже поплатилися за свої погляди...

— Не боявся анітрохи, бо з самого початку не розглядав Росію як концертний майданчик для гурту “Мандри”.

— Євромайдан ніколи не забуде вашу пісню “Не спи, моя рідна земля”. Що запам’ятали ви?

— На Майдані було страшне. Це було справжнє пекло. Пережив хвилини розпачу, люті і сліз... Не думав, що побачу щось страшніше, доки не почалися події на півдні і сході. Зараз намагаюсь не давати емоціям волі. Нам потрібна ясна голова, тверда рука і гаряче серце. Колись вважав, що краще поганий мир, аніж хороша війна. Зараз моя думка змінилась. Кожному свавіллю є межа. Гадаю, для Путіна цією межею стане конфлікт з Україною. Історія доводить, що скільки б не було армій та грошей, якщо людина іде проти законів моралі та честі, то це початок кінця.

— Рік тому ви сказали, що коли у вас народився другий син, то задумались про еміграцію. Зараз розглядаєте цей варіант?

— Наразі нікуди не збираюся (сміється. — О. Г.). Усвідомлюю, що народився українцем, і це в мені не зникне. А питання мого проживання залежить від того, чи зможу я тут почуватися вільним. Наприклад, чи зможу я одного дня купити квиток і поїхати куди заманеться, чи зможу я не боячись висловлюватись, виступати... Для мене дуже важливо бути людиною вільною у всіх сенсах.