• You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Ада РОГОВЦЕВА: «Найцінніше – людська гідність. Те, що робили з українцями під час Євромайдану, не можна пробачати»

Ада РОГОВЦЕВА: «Найцінніше – людська гідність. Те, що робили з українцями під час Євромайдану, не можна пробачати»

Відома українська актриса театру і кіно, народна артистка СРСР, Герой України Ада Роговцева не просто талановита людина, вона для українців – моральний авторитет.

Устами цієї жінки-легенди, особливо зараз, промовляють людська совість і життєва мудрість. Ця розмова журналіста «ВЗ» з Адою Миколаївною — про Україну і Росію, про людську гідність і злочини проти людства, про життя і смерть, про молитву і віру.

—Зовсім недавно я була у Білорусі, в Могильові, а також у російському місті Ростові-на-Дону. До речі, практично у той самий час, що й колишній президент України Віктор Янукович, — розповідала Ада Роговцева «ВЗ». — І в Білорусі, і в Росії добре до мене ставляться. У творчих колах, знаючи мою позицію, стараються не піднімати політичних тем. Та й я волію не розпочинати таких дискусій, бо цих людей не переконати. Перекручена інформація засіла в їхніх головах. Російська пропаганда — чи не найсильніша у світі. Вони добре знають, що роблять. Тому вони й сторона, яка наступає. А ми — сторона, яка захищається. Зрештою, Україна завжди була змушена захищатися…

— А що кажуть про ситуацію в Україні прості білоруси, росіяни?

— Спілкувалася з багатьма: з адміністраторами у готелях, з таксистами, з продавцями… В один голос кажуть, що української мови не існує. А ще — жаліють нас. Мовляв, які ж ви бідні: вас вкрай заїли бандерівці, націоналісти, фашизм, агресія… Свято вірять у те, що в Україні життя усіх, хто не українець, під загрозою…

До речі, днями мені зателефонувала Женя Симонова (відома російська актриса. — Г. Г.). Ми не знайомі особисто. І каже: я бачила ваше відеозвернення до президента Путіна, я завжди любила вас як актрису, а цим зверненням ви ще раз підтвердили, що ви — справжня. І Женя розповіла про те, що Московський театр ім. В. Маяковського поділений навпіл, одні з одними не вітаються… В Росії є багато незашорених, інтелігентних людей, які мислять широко. Недарма, не пригадую, з якої саме мови слово «інтелігентність» перекладається як «сумнів». Почув інформацію — посумнівався, подумав, перепровірив — і тільки тоді склав власну думку.

— Гадаю, вас обурив інцидент у кабінеті голови НТКУ, при якому був і ваш колега по сцені — актор-«свободівець» Богдан Бенюк…

— Найбільше обурило те, що про цей інцидент стало відомо усім. А сам факт… З давніх часів, коли хтось когось образив, то отримував виклик на дуель. В людині, а тим паче у мужчині, є внутрішнє бажання дати здачі, вдарити… Я не кажу, що це варто заохочувати або дозволяти. Але ж воно є. І я можу зрозуміти людську лють. Навіть коли йдеться про Богдана Бенюка — надзвичайно добру людину. Їх довели, у них не витримали нерви, емоції… І вони, наче діти у пісочниці, почали бити в морду… Але навіщо усім це показали?! Це спрацювало не на користь державі. Такого, особливо коли ти при владі, не можна допускати! Є інші, законні, інструменти карати винних. А винні неодмінно мають бути покарані. І покаяння повинно бути: накоїли — просіть вибачення.

Хоча я — людина, яка усім все вибачає. Навіть Добкіну, який після мого виступу на Майдані сказав про мене: «Артистка хорошая, но с душком»… Сказав, а мені пройшло повз вуха. На жаль, більшість людей не вміють так пробачати.

— У ході Революції гідності кожен переосмислив життя, життєві цінності. Що для вас найцінніше?

— Людська гідність. Те, що робили з українцями під час Євромайдану, не можна пробачати. Ми, актори, — люди такої професії, які весь час терплять насилля над собою: нам дають вчити чужий текст, нас фарбують, гримують, нас муштрують режисери… Але ж більшість людей до такого не звикли. Якщо змушувати людину робити щось проти її волі, це закінчиться конфліктом. Таке людське єство. Такими нас створив Господь, пустивши по нашому хребту гідність. Не хочемо, не будемо — і все!

От мій онук Матвій, найменший, якому ще й трьох рочків немає, уже каже: «Не хочу!». І це вже прояв його людської гідності. Під час революції у нас в домі був постійно увімкнений телевізор. Матвій біля екрана кричав: «Відставка!», «Майдан!», «Слава Україні!», «Банду — геть!»… Він уже й Гімн трохи співає! А «Лента за лентою» — й поготів! З нього усе це вже не виб’єш.

— У вас — троє онуків…

— Так. Даші, дочці мого Костика, — скоро буде 14. А дітям Катерини: Олексію — 23, а Матвію — майже 3. Усі такі різні… І кожен — така цінність! У них наче б’ється моє серце, наче пульсує моя кров. Моя любов до них — всепоглинаюча. Я викохую їх, а не виховую.

— Коли не стало вашого сина Костянтина, ви казали, що разом з ним померли й ви… Та вам вдалося знайти в собі сили — і повернутися до життя.

— Бо в мене є ще дочка і троє онуків. Господь не простив би мене, якби не знайшла в собі сили жити далі.

Щоб вижити, писала книжки. У них розповідала свої історії. Книжку «Мій Костя» написала після того, як помер мій чоловік Кость Петрович, з яким прожили 46 років. Ця книга — наша історія кохання, стосунків. А «Свідоцтво про життя» написала, коли не стало мого синочка Костика… Після їхніх смертей не знала, як далі жити… Сідала писати книжки — і це рятувало мене. Написавши «Свідоцтво…», навчилася вголос вимовляти речення «У мене помер син». І жити з цим навчилася. Не можна тримати горе в собі. Треба йти до людей, спілкуватися з ними. Чому люди ходять до церкви? У молитві віддають своє горе, свій відчай…

— У Криму давно були?

— Восени минулого року мені пощастило зніматися у Криму. Крім зйомок, презентувала там свою книжку — у Євпаторії, Феодосії, Сімферополі, Севастополі… Різниці у сприйнятті аудиторією загальнолюдських понять — життя, смерть, радість, біда, творчість — немає! Люди скрізь є людьми. А те, що з ними роблять, як їх зомбують, куди їх направляють, — це не людське, а суспільне.

— Ви — не політик і не військовий стратег. Але що підказує ваша жіноча інтуїція?

— Нічого… Я вже взагалі нічого не знаю… Бо коли живе собі мій син — красень, розумний, а через півроку його на моїх очах не стає…. Тоді починаєш усвідомлювати: можливо все… Так розпорядився Господь. І хтозна, як Він розпорядиться тією бідою, яка спіткала Україну?..

— У фільмі «Тарас Бульба» Володимира Бортка у вас невелика, але глибока роль — роль матері, яка відправляє синів на поле битви. До речі, Бортко — один із «підписантів» пропутінівського листа…

— Та Бортко ж комуніст. До слова, на знімальному майданчику фільму «Тарас Бульба» він багато про це балакав із покійним Богданом Ступкою, бо якраз в той час вступав у лави комуністів. Чи Ступка сперечався з ним? Ні, Богдан ніколи ні з ким не сперечався, він просто слухав.

— …Тож про вашу роль матері. Як українським матерям знайти у собі сили, щоб у разі потреби відправити синів захищати свою країну?

— А хіба в матерів хтось колись питав?.. І в дітей — не питав… Просто брали як м’ясо… А матерям залишає­ться плакати, чекати, сподіватися і молити Бога. А відряджаючи сина в дорогу, треба обцілувати його так, щоб запам’ятати кожну клітиночку його тіла.

— Адо Миколаївно, як ви ставитеся до старості?

— (Декламує вірш. — Г. Г.) «Я життя не підганяла, зупиняла, як могла. / А ніколи не встигала, хоч хвилини берегла. / Діти виросли — не зчулись, / А вже сива. Дивина, / Як дівчам була, — забулось. / Старість, старість… Новина». Старість приходить як новина.

— Мені здається, актриси старіють красиво…

— По-різному… Стати на старості відьмою — легко. А щоб залишитися собою, треба й до цього мати здібність. Бути здібним жити сьогоднішнім днем, а не вчорашнім. Сьогодення — основна цінність.

— А ви боялися старості?

— Ні, це не страх. Старість дратує мене. Бо очі перестають бачити, зуби кусати і талія вже не та, що була в молоді роки. Коли хочеш побігти, ноги не біжать… І ти спершу не розумієш, чого ж воно так?..

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Інтерв’ю
  • Ада РОГОВЦЕВА: «Найцінніше – людська гідність. Те, що робили з українцями під час Євромайдану, не можна пробачати»