Роман ВІКТЮК: «Енергія Майдану кожну людину просвічує як рентген»

Виставу «Маскарад Маркіза де Сада», яку відомий режисер поставив за п’єсою Андрія Максимова рік тому, мали показати у Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі, Севастополі, Львові та Києві. У Севастополі спектакль відмінили — через можливі «терористичні акти». Гастролі у Києві перенесли на 23 і 24 червня — через зруйноване приміщення Жовтневого палацу, на сцені якого й повинна була йти вистава.

Журналіст «ВЗ» поспілкувалася з Романом Віктюком у його рідному Львові — після аншлагу, який «Маскарад…» зібрав у Національному драматичному театрі ім. М. Заньковецької. Одразу після нашої розмови Роман Григорович відлетів до Москви, а через три дні Росія розпочала проти України неприховану військову агресію…

— Романе Григоровичу, «Маскарад Маркіза де Сада» — про часи Французької революції. Наскільки актуальна ця постановка зараз в українських реаліях…

— Гастролі Україною були заплановані заздалегідь. Розпочали з Харкова 17 лютого. І вже там нам казали: «Не їдьте далі, вертайтеся у Москву». Але ми поїхали. «Маскарад Маркіза де Сада» звучить як ніколи актуально. Чого вартий один лише монолог героя про рабів: «Нема героїв, та й де їх взяти, коли довкола тільки слуги?». Чи таке: «Слуга — це поняття духовне, а не соціальне». Це актуально не тільки для України, а й для Росії. Але, на відміну від України, в сучасній Росії немає тієї енергії, того вікового бажання свободи. А це — вирішальна рушійна сила. У молоді українські серця зараз влилися енергія і прагнення наших пращурів, які понад усе бажали, щоб ця країна була вільною.

— «Маскарад…» ви ставили рік тому. Тоді могли припустити, що у вашій рідній Україні дійде до крові, до сотень жертв і до війни?...

— Я — оптиміст за вірою і песиміст за знанням. Усвідомлював, що може дійти до такого. Тому й попросив Андрія Максимова написати п’єсу саме в такому ключі. Постановку про теперішні часи ніхто не пропустив би. А прикриття Маркізом де Садом і часами Французької революції спрацювало. В Харкові і Одесі нас приймали фантастично. Було враження, що люди врешті почули і відчули правду. А разом з таким враженням до мене прийшло розуміння, що український народ переможе.

— Кажете, «ніхто не пропустив би». В Росії досі діє цензура, як у «старі добрі» часи?

— Аякже!

— То від радянських часів нічого не змінилося?

— В останні роки цензура навіть посилилася.

— На захист кривавого режиму Януковича виступила й частина російської інтелігенції. Прикро, що серед цих людей були вихідці з Украї­ни, зокрема співак Йосиф Кобзон, актор Василь Лановий…

— Такі люди усе життя звикли виконувати те, що їм пропонують зверху. І це навіть не накази, а пропозиції, прохання. Мене вони також просили прийти на всі телеканали. А я все відказував, що мене в Москві немає, що я у Києві. Якби пішов, мене провокували б. Дивився потім ті ефіри. Що там говорили! Один Царьов чого вартий!.. І ці програми йдуть вечорами по чотири години, без перерви. І це дивиться вся Росія…

— А як зміни в Україні сприймають прості росіяни?

— А я не знаю. Бо всі ці три місяці був за межами Росії: то у Фінляндії, то в Україні. Ходив на українські канали — говорив про націю. До речі, на моїх очах у Киє­ві руйнували пам’ятник Леніну — я жив у готелі навпроти. Бачив усі ті світлі обличчя, їхню радість, священика із молотом у руках… Ленін, якому на шию накинули зашморг, усе не піддавався, впирався. Ще б — у цьому пам’ятнику була закладена атомна енергія ненависті до всіх людей, які наважилися хоча б подумати про свободу. Але Ленін впав. І якби зараз жив Вагнер, він знайшов би той акорд, яким би передав це падіння, у якому чувся б віковий крик усієї нації.

— Усі ці події — це народження української нації, народження громадянського суспільства чи щось інше?

— Усвідомлення самих себе! У Львові, в школі №44 (колись це була вулиця Чапаєва), вікна нашого класу виходили на подвір’я пересильної в’язниці. І я бачив довжелезні черги людей, які приносили передачі. Які терплячі галицькі жінки! Але в їхньому мовчанні було більше болю і прокльонів, ніж у зойках в віршах Анни Ахматової. У цій пересильній в’язниці був і мамин брат, якого звідти заслали на 17 років… Зойки, біль, людські прокльони… Усе це нікуди не зникає. Це єдина духовна матерія, наша пам’ять. Настає час, коли виростає покоління, яке впускає в себе цю енергію. І тоді стається вибух.

— Саме це зараз спостерігаємо в Україні?

— Так. Українці нарешті відчули струс мозку і серця. Побачив це, коли ходив по майдану Незалежності. До мене підходили 17-річні й казали: «Не зрадьте нас!». Вони шукають підтримки у нас — у тих, хто прожив життя. Я бачив ці очі! А потім вони віддали свої життя… Той хлопчина, освітлювач Київ­ського театру ім. І. Франка, який мріяв бути актором. Нема його… Загинув від прицільного пострілу у голову. А батько, який привіз на Майдан свого сина і фактично приніс його у жертву. Це та висота, якої не досягнула жодна інша нація. Після такого Україна повинна змінитися. Я повністю підтримую Майдан у його намірі стояти до кінця — до моменту, коли не тільки зміниться уся влада, а й коли будуть покарані усі винні.

— Знаю, що ви особисто знайомі з трьома першими президентами України: Кравчуком, Кучмою та Ющенком. А з Януковичем перетиналися?

— Було… Якось мене запросили на якусь урочистість в Україн­ський дім. Янукович тоді ще не був президентом. Мені надали слово. Вийшов до мікрофона, подивився на людей у залі — і відчув неймовірну енергію. Ці люди були однодумцями. Зрозумів, що хвалити не можу. Але треба було так викрутити, щоб вони не зрозуміли, що я мав на увазі. Сказав: «Ви знає­те, у цьому приміщенні роками бували піонери, жовтенята, яких до себе пригортала влада, яким у голови вкладала комуністичну свідомість. Пам’ятаєте, як їм казали: «К делам на благо Родины, к добру и справедливости будь готов!». Що вони відповідали?». І ці люди в залі, за часів незалежної України, дружно підірвалися зі своїх місць і радісно вигукнули: «Всегда готов!». Видали себе, навіть не пручалися. Ніхто з них і не зрозумів моєї провокації… Потім ці люди прийшли до влади. І зубами трималися за неї.

— А з Януковичем-президентом зустрічалися?

— Розкажу ще одну історію. Я був у Комітеті з Національної премії України ім. Т. Шевченка. У той рік на премію претендував публіцист Михайло Андрусяк — за документально-художню трилогію «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів». Лейтмотивом усіх трьох книжок є національно-визвольна боротьба, а головні персонажі — люди, які очолювали народну боротьбу на Прикарпатті, провідники ОУН і командири УПА, прості повстанці. У Шевченківському комітеті були люди, які в житті не підтримали б такого лауреата. То я так «зрежисерував» наше обговорення і голосування, що Андрусяк отримав премію (ще однією лауреаткою того року стала дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська — за книгу публіцистики «Аvе, Еurора!»).

Коли засідав наш Комітет, президентом Украї­ни був іще Ющенко. А от вручав премії 9 березня вже президент Янукович. І письменник Михайло Андрусяк отримав нагороду першим. При цьому Янукович, зачитуючи, за що вручає премію, перепитав у голови Комітету Миколи Жулинського:

«А Віктюк за це голосував? А я можу це прочитати?». Той відповів: «Звичайно». Додавши, що я вже долітаю і що якраз везу для нього примірники цієї трилогії. А я на вручення так і не полетів… Цю історію дуже любить чути Віктор Ющенко. Недавно, ще до трагічних подій у Києві, я гостював у його маєтку: кури, гуси, коні, типове українське село… І я вкотре переповідав Ющенкові цю історію.

— У Ющенка — кури та гуси, а в Януковича в «Межигір’ї» — золоті змішувачі, смітники і батони. Навіщо можновладці оточують себе такою розкішшю?

— Вони думають, що так оточують себе сонцем. А самі — суцільна темрява. В одне вухо з ними розмовляє Бог, а в інше — диявол. Так вони чують тільки диявола. А диявол — це накопичення. Почитайте «Фауста».

— Як українцям жити з усім тим, що сталося? Знаючи, що бійці Небесної сотні за кожного з нас віддали своє життя…

— Допоможе віра. Коли віримо і молимося, нас захищають. Саме віра захистила Майдан від ще більшого горя. І втікати з України колишні можновладці почали через цей наш захист. Навіть Тася Повалій виїхала…

— Зараз час, коли злітають усі маски…

— Безумовно. Найстрашніше — оголюється пустота. Енергія Майдану зараз кожну людину просвічує як рентген. Тому вони і втікають, боячись цього світла. Тікають в паніці і поспіху. Янукович так поспішав, що навіть майточки свої червоні залишив на видному місці.

— Суспільство зараз наче натягнутий нерв. Люди стали агресивніші, зліші…

— Це природна психологічна реакція — наш захист після того, що всі пережили. Але цей «мінус» на «плюс» перетворить любов Майдану. І якщо Майдан буде у влади, у стінах парламенту та у владних кабінетах, то і там «мінус» перетворюватиметься на «плюс».

— Десь на підсвідомому рівні українці бояться знову розчаруватися — так, як це було після Помаранчевої революції…

— Такого розчарування більше не буде. У 2004-му не було енергії неба. А зараз вона є!

Довідка «ВЗ»

Роман Віктюк народився 28 жовт­ня 1936 р. у Львові. Після закінчення акторського факультету ГІТІСу працював у театрах Львова, Києва, Твері і Вільнюса. Найбільше постановок режисер здійснив на театральних підмостках Москви. У 1990-му виставою «М. Баттерфляй» у столиці Росії відкрився

Театр Романа Вік­тюка, яким керує досі. Серед найгучніших постановок режисера — «Служниці» за п’єсою Ж. Жене, «Майстер і Маргарита» за романом М. Булгакова, «Філософія в будуарі» за діалогами де Сада, «Саломея» за п’єсою О. Вайльда, «Давай зай­мемося сексом» за п’єсою В. Красногорова, «Нетутешній сад» («Нурієв») за п’єсою А. Абдулліна, «Коза, або Сильвія — хто ж вона?» за п’єсою Е. Олбі, «Сон Гафта, переказаний Віктюком» за п’єсою В. Гафта, «R&J» за мотивами п’єси Шекспіра, «Маскарад Маркіза де Сада» за п’єсою Андрія Максимова...