Сергій ЖАДАН: «Революція переможе, питання лише, якою ціною»

На львівській презентації “Месопотамії” письменник говорив на далеко не літературні теми. Жадан розповідав про фатальні помилки Майдану, про те, чому Європа не поспішає на допомогу, про те, що робити, аби вистояти у боротьбі.

— Ніколи не закликав до збройного спротиву, але розумію тих, хто стояв на Грушевського і хто захищався від влади, — почав розмову Сергій Жадан. — Мова не про те, чи потрібно дистанціюватися від екстремізму. Протест більше не є мирним. Треба розплющити очі і визнати, що почалися воєнні дії.

— Що має робити зараз людина, яка не вміє кидати «коктейлів Молотова», аби збільшити шанси на перемогу?

— Не впадати у відчай, не панікувати і не відмовлятися від своїх переконань. У нас усіх ще багато роботи: і в тих, хто кидає «коктейлі Молотова», і у тих, хто розклеює листівки. Попереду нелегкі часи, тому важливо зберігати холодний розум і гаряче серце. Ситуація кардинально може змінитись і вирішитись в позитивний бік, якщо на Майдан зі Сходу вийдуть десятки тисяч людей. Досі на вулиці Харкова виходило 5 тисяч людей, а якби їх стало 50 тисяч, то це б докорінно змінило ситуацію: і влада по-іншому реагувала б, і «Беркут» припинив би стріляти або стріляв би не так прицільно. Принаймні у 2004 році саме так і сталось. Інше питання, чи вийдуть вони? Маю в цьому сумніви. Бо працює масштабна пропагандистська машина, яка вміло опрацьовує свідомість людей на Сході.

Від мене зараз, мабуть, чекають чітких інструкцій на кшталт, де купити саперські лопатки. Але для мене важливо не займатись гапонівщиною і провокацією. Не хочу кидати людей на очевидних відморозків. Для мене абсолютно очевидним є те, що ця влада здатна на все. Бачу, що вона готова іти до кінця... Але й люди на барикадах готові іти до кінця. Переконаний, що усе це закінчиться перемогою революції, питання лише, як швидко це станеться і якою ціною. Режим може агонізувати ще деякий час, залишаючи по собі гори трупів, але він однозначно не має жодних перспектив на існування.

— Побутує думка, що затягування перемовин, загострення ситуації і розстрілювання людей на барикадах є добре продуманою стратегією влади. Як гадаєте, у Януковича усе іде за планом?

— Мені видається, що у влади нема хитрої стратегії. Усе діється спонтанно і залежить від того, в стані якої неадекватності прокидається президент. Можна шукати якусь послідовність у хаосі їхніх дій, але мені здається, що вони не мають не те що плану, а навіть уявлення, як розвивати ситуацію завтра. Натомість там є багато страхів, фобій та істерики… Не говорю про це з позитивної точки зору, бо неадекватна людина в стані страху може наробити багато біди. Простіше мати справу нехай зі злою людиною, але психічно врівноваженою. Тому не готовий сказати, як усе буде розвиватись.

— Як впливають революційні події на вас як на письменника?

— Дуже багато пишу зараз публіцистики, пишу для європейських ЗМІ, які не можуть зрозуміти, що у нас тут відбувається. На мою думку, в цьому полягає зараз завдання письменників, людей культури та мистецтва. Дуже багато наших митців вчиняють істерики у соцмережах, кличуть усіх на барикади... При цьому не встигають задуматись, з чим вони підуть на ці барикади. Одна з важливих функцій письменника подавати правдиву інформацію. Ми з Юрком Прохаськом, Юрієм Андруховичем, Танею Малярчук були минулого тижня у Франкфурті, проводили потужну акцію для ознайомлення німецького суспільства з подіями в Україні.

До того моменту був впевнений, що німці про нас знають усе: у них купа журналістів в Україні, вони дуже активно цікавляться протистоянням на Майдані. Але виявилось, що німці не бачать повної картини протестів. Журналісти постійно нас запитували: «Ну, як там Кличко, тримається?». Вони проектують події 2004 року на теперішню ситуацію, за аналогією думають, що ми б’ємося і помираємо за Кличка. А коли починаєш говорити, що роль Кличка в революції, на жаль, не є особливою та винятковою, то вони ставляться до цих слів зі скепсисом і недовірою.

У їхній голові міцно засіла кольорова картинка мирної революції на чолі з чемпіоном світу з боксу, що бореться за ліберальні й демократичні цінності. Крім того, в Європі працює дуже потужна антимайданівська хвиля пропаганди, мені про це розповідали українці в Празі. На будь-яку статтю в пресі про Майдан одразу з’являється море негативних коментарів відверто замовного характеру.

— Від самого початку протистоянь нас не покидала думка, що Європа допоможе. Вірити у це стає вже важче. Поділяєте образу, поширену в українському суспільстві, на «глибоку стурбованість» США та ЄС?

— Завжди ставився критично до необхідності втручання Європи чи Америки в події України. Був переконаний, що українці самі створили собі проблему, і самі ж повинні її вирішити. Але зважаючи на те, як розвивається зараз ситуація, і те, що зараз кожен додатковий день протистояння несе за собою все більше смертей, то хотілося б побачити якусь дієву підтримку з боку Заходу. Бо заборона в’їзду українських політиків в Австрію вже не може вважатись підтримкою. Маю сумніви, що той самий Чечетов бував в Австрії, знає, де вона розташована, і не сплутає її з Австралією. Санкції мали би вплинути в першу чергу на олігархів, на їхній іноземний бізнес. Але, очевидно, проти них це не спрацьовує, бо щось не видно страху в очах Ахметова чи Пінчука.

— Що бракує Майдану для остаточної перемоги?

— Очевидним промахом останніх трьох місяців є те, що Майдан і опозиція програли Схід. Це фатальна помилка. Бо без Сходу і Півдня революція не має шансів. Натомість за ці три місяці надзвичайно потужних інформаційних потоків, які просто збивають з ніг, ніхто не змінив свою точку зору. Нікого не вдалось переагітувати і переконати. Ті, що були проти революції (а такі є не лише на Сході та Півдні, а й у Києві), не приймають її до сьогодні. Усе те, що пропонувалося, — «банду геть», «зека геть» — для них недостатній аргумент щось міняти і кудись виходити. Їхня аргументація: «прийдуть наступні, будуть красти так само, ці принаймні накралися», або «це бандити, але наші бандити»... Сам принцип корумпованості влади не є чимось неприйнятним для громадян Сходу чи Півдня України. Якщо краде — це нормально, головне, щоб ділився. От вам й феномен популярності Кернеса. Це людина, яка фактично програла вибори, але фальсифікувала результати і проголосила себе мером. При цьому продовжує підкреслювати, що він харківський міський голова — це його фраза-паразит. Парадокс у тому, що за ці три роки Кернес свій рейтинг підняв. Це нечувано, бо зазвичай людина, що приходить до влади, свій рейтинг втрачає. А він, за рахунок популістських кроків, зумів вміло маніпулювати людською свідомістю. Пройшовся по спальних районах і залишив після себе нові лавочки і дитмайданчики. Усе це примітивно, але для бабусь, виявляється, це набагато важливіше, аніж соціальні програми, розраховані на перспективу розвитку міста. І нікому вже немає діла до того, що у Кернеса бізнес в Німеччині, і він, який кричить про «гей-Європу», насправді з цією «гей-Європою» тісно співпрацює.

— Байдужість частини наших громадян до звірств, до вбивств на Майдані — це питоме чи ще може змінитись?

— На мою думку, це може змінитись, попри те, що не змінюється вже останні 23 роки. По-перше, існує проблема у зовсім іншому, викривленому сприйнятті влади як вищої сили, даної Богом. Президент у розумінні цих людей — особа напівсакральна. Його можна критикувати, ненавидіти, але вимагати повалення влади — неприйнятно, наче вчинити гріх. Майдан, який нібито мав згуртувати країну, активізувавши східняків і жителів південних регіонів, навпаки, відлякав і продовжує відштовхувати їх непередбачуваністю та загрозами стабільності країни. Тому більшість східняків тримає дулю в кишені і чекає виборів, коли вони проголосують проти влади. При тому, що вибори все одно сфальсифікують, голоси будуть вкрадені.

По-друге, усі ті люди, з якими розмовляв у Харкові, Донецьку, Кіровограді, мають однакові аргументи. Мовляв, ми ледве пережили 90-ті роки. А Схід справді у 90-ті найбільше страждав, бо був прив’язаний до державної промисловості. Ці люди, котрі пережили бідність та приниження, отримують зараз сто п’ятдесят доларів зарплатні і готові за них триматися до останнього. Тобто річ не в заляканості владою, а саме в соціальному страху — люди бояться втратити той мізер, який у них є. Звідси й пасивність, байдужість.

— Організація «Оплот» насправді настільки загрозлива, як її малюють ЗМІ?

— Думаю, ми ще не раз про них дізнаємось, коли будуть розслідувати усі зникнення людей, напади, грабунки і катування. Але я б не переоцінював їхньої могутності і чисельності. Вони вміло створюють навколо себе ореол супербійців. А насправді будь-яка зміна влади призведе до того, що вони зникнуть. Бо їхня сила у вседозволеності, в тому, що у місті на них ніхто не тисне.

— Побутує думка, що Схід чекає на братерську руку Кремля…

— Міф про російські настрої Сходу плекає сама влада. Його підтримують якісь абсолютно марґінальні особи, адепти «русского мира». Але вони і гривні не дадуть на підтримку «русского единства». Ці марґінали мають свою точку зору, яку активно висловлюють на кухні або у «Фейсбуку».

— Денис Казанський, спів­організатор донецького Майдану, якось сказав, що потрібно взяти до рук листівки і їхати переконувати Схід. А чим, власне, можна переконати Схід?

— Абсолютно згоден. Не раз казав, що потрібна інформаційна атака на Схід. Ми маємо досвід Народного руху України 89-91 років, коли Схід і Південь України були завалені листівками, газетами. Агітаційні бригади їздили не тільки по великих містах, а й по райцентрах і селах. Цю агітацію дуже добре пам’ятаю. Вона, можливо, не завжди була достовірною. Бо йшлося про те, що Україна виготовляє значний відсоток європейської сталі і вугілля... Головне — від’єднатись, і все буде добре. Ця агітація була дуже дієвою, бо йшлося не про “славу нації, смерть ворогам”. Шахтарям чи працівникам харківських оборонних підприємств наводились конкретні цифри, що вони у випадку від’єднання будуть мати. На жаль чи на щастя, але східняки саме так схильні сприймати інформацію — меркантильно, через економічні і соціальні показники. Майдан же досі не виробив якихось соціальних месиджів, які би були зрозумілі на Сході. Що буде далі, сказати важко, але як би не розвивалась ситуація, Майдан залишить по собі багато проблем, які будуть потребувати вирішення. Одне з цих питань — компроміси, на які ми йдемо, стоячи на Майдані з людьми, з якими би у мирний час не стояли.

— Що маєте на увазі?

— Маю на увазі ситуації, коли гравці різних команд об’єднуються, щоб побороти спільного ворога. Це об’єднання ситуативне, пов’язане з великою спільною проблемою під назвою українська влада і український президент. Це та міра компромісу, яка дозволяє стоя­ти разом на Майдані. Але, дай Боже, протистояння закінчиться позитивно для протестувальників, і це об’єднання зникне. Навіть не потрібно робити припущень і прогнозів — достатньо подивитись, що було на Майдані упродовж останнього тижня, так званого перемир’я. Допоки «Беркут» не почав стріляти, відбувалися внутрімайданні супе­речки. Таке враження, що якби Майдан ще з місяць мирно постояв, то різні групи перегризали б одне одному горлянки. Бо єдність можлива лише за умов динамічного революційного розвитку.