Степан Давимука: «Янукович загнав себе у таку яму, що для нього головне – гарантії безпеки і збереження власності...»

Степан Давимука, попри свої високі посади (на Львівщині був другою особою після В’ячеслава Чорновола), ніколи не був людиною публічною. Не розбурхував уми людей революційними гаслами на перших львівських мітингах, не світився на трибуні Верховної Ради, коли був народним депутатом України. Як депутат обласної ради першого демократичного скликання і журналіст я бачив цю людину зблизька. З відстані часу розумію, що біля трибуна і холерика Чорновола мусив бути аналітик і флегматик Давимука. Полум’я і лід...

Щодо мого пізнання життєвого шляху цієї людини — білою плямою були її шкільні і студентські роки. Уявляв собі Давимуку таким собі “ботаніком” в окулярах. Виявляється, його тричі виключали зі школи у рідному селі Чернилиці на Івано-Франківщині. Коли почали гортати сторінки життя, поцікавився, що ж робив сільський хлопчина, коли не відвідував школу?

- Батьки, — розповідає Степан Антонович, — не переймалися моєю поведінкою. Коли виганяли зі школи, йшов до вуйка Петра Халабури, який був лісничим. Жив у лісі над Дністром, за три кілометри від села. Він навчив мене добувати вогонь, ловити рибу руками, прицільно кидати сокиру і ніж, стріляти з австрійської рушниці. Коли збігав термін, директор школи виводив мене на шкільну лінійку і примушував каятися. Я не каявся, і мені додавали ще тиждень “відгулу”... У восьмому класі був бригадиром шкільної виробничої бригади. Ми мали двадцять гектарів землі. Я навчився водити трактор, орати, боронувати... Було таке, що за нами, змученими і голодними на полі, не прислали вантажівки, і ми сім кілометрів йшли пішки до села. Я тоді влаштував у школі страйк.

— І, попри це, школу закінчили із золотою медаллю...

— Так, моїм захопленням були математика й фізика. Мама моя вчилася тоді за­очно у Фінансовому технікумі у Чернівцях, і я робив за неї усі контрольні. Та найцікавіщий спогад — про вчителя хімії і фізики Петра Сеника. У нашому селі було кілька студентів-заочників Чернівецького університету. Вони просили його розв’язувати контрольні завдання з фізики. А Петро Михайлович доручав це мені. Каже, візьми університетські підручники, почитай, розберися... На Всесоюзній заочній олімпіаді з фізики я посів третє місце і мав запрошення у Московський фізико-технічний інститут. Але батько мене не пустив, казав, що там “змоскалюся”. Дав мені 40 рублів і наказав вступати до Львівської політехніки. У той рік медаль не давала переваг. У моїй групі на одне місце претендували 17 осіб!

— Чи були “нормальним” студентом? З лекцій сачкували?

— Сачкував. Але пропускав лекції не заради розваг. Відвідував лише ті лекції, які були мені цікаві. Паралельно відвідував лекції у Франковому університеті. У додатку до диплома у мене була лише одна четвірка — з історії КПРС. Відмовився конспектувати праці Леніна, хоча я їх читав і знав. Не хотів часу марнувати. Студентові, який йшов на іспит за мною, викладач хотів поставити п’ятірку. Але той відмовився від такої високої оцінки. Мовляв, Давимука знає краще від мене. Це дійшло до парткому, були розбірки...

— Чув, вас і до КДБ тягали...

— Було таке. До нашої групи заслали агента, і він доповів, що у мене в кімнаті гуртожитку — “Самвидав”. Тиждень допитували у КДБ. Врятував від виключення командувач військами ПрикВО генерал-полковник Петро Лащенко. У нашій групі вчилася його донька Оля. Здається, вона симпатизувала мені...

— Чи були у вашому студентському житті голодні дні?

— Ні, не було. Я мав підвищену стипендію. Окрім того, підробляв виконанням конт­рольних для студентів. А ще з хлопцями ходили розвантажувати вагони. Жили ніби комуною. Вирішували спільно, кому костюм придбати, кому харчами допомогти...

— Як так сталося, що В’ячеслав Чорновіл обрав вас своїм заступником? Я не бачив вас серед ораторів на львівських мітингах...

— На мітингах виступали переважно колишні політв’язні. Я був серед творців Руху. Але не світився, бо працював на режимному оборонному підприємстві. Мушу вам сказати, що обрання В’ячеслава Чорновола головою обласної ради не було таким однозначним і тріумфальним. Точилася гостра закулісна боротьба. Я з Дарієм Футорським був однозначно за В’ячеслава Максимовича. Ми розуміли його політичну потугу, революційний запал, блискавичну реакцію. Ми бачили у ньому другого Вацлава Гавела. Його суперником був Іван Гель.

— Зараз багато говорять про узурпацію влади на всіх рівнях. Ми вас обирали на сесії обласної ради. Але з 1992 року першим керівником області став представник президента. Ним міг би стати і Чорновіл. Пригадую його слова: “Я не буду козачком у Кравчука...”. Яка тоді була потреба міняти форму державного управління на місцях?

— Тоді взяли за основу французьку модель управління на регіональному рівні, бо в державі панував хаос. Представники президента, як обручі діжку, мали скріплювати нашу унітарну державу. Нинішні губернатори і представники президента того часу — це дві великі різниці, як кажуть в Одесі. Ми мали значно більше прав і більше відповідальності. У нашому оперативному підпорядкуванні були міліція, СБУ... Зараз губернатори мусять заглядати до рота Януковича і думати, з якої ноги він встав. Президент їх змінює як рукавички. Губернатору зараз і до прем’єр-міністра не так просто достукатися. Пригадую, коли я телефонував до Фокіна чи Масола, а вони не могли розмовляти, то через кілька годин секретарка з’єднувала мене з ними...

— Нинішня революційна ситуація чимось нагадує початок дев’яностих років. Тоді Галичина була у певній блокаді і з боку Києва, і з боку Москви. Ми творили нову владу... Ваше ставлення до нинішніх так званих Народних рад, які утворилися у деяких областях?

— Був добрий намір — переобрати владу, створити паралельні структури. Але ця ідея не реалізована. Треба було творити виконавчі комітети, розгортати реальну роботу. Зробили півкроку і зупинилися. Коли їдеш на ровері і зупиняєшся — падаєш. Має бути послідовність, рух вперед. Вийшло щось містечкове, спотворили ідею...

— Чи мала би опозиція взяти на себе відповідальність, сформувати уряд, рятувати економіку, забезпечити чесні вибори?

— Це було б доцільним за умови повернення до Конституції 2004 року, переформатування більшості у Верховній Раді.

— Якби ви поставили себе на місце Януковича, кого б запропонували на посаду прем’єра? Яценюка, Порошенка, Соболєва, Тігіпка, Арбузова, Клюєва...

— Провокаційне питання. Янукович загнав себе у таку глибоку яму, що мусить думати лише про гарантії власної безпеки і збереження власності...

— Комуністи устами Петра Симоненка заговорили про необхідність федералізації України. Це ніби лайливе слово, щось страшне. Але вперше про федералізацію почав говорити Чорновіл, щоправда, потім зняв цю ідею...

— В’ячеслав Максимович не посягав на унітарність держави. Він мав на увазі земельний устрій. Галичина, Волинь, Слобожанщина... Рано чи пізно, але ми повернемося до адміністративної реформи. Як це зробила свого часу Польща, не втративши своєї унітарності.

— Ви були у Верховній Раді три каденції — за списком БЮТу, йшли під номером 135. Чому не пішли на ще одну каденцію по мажоритарці, скажімо, на рідній Франківщині?

— Мажоритарний округ вимагає чималих коштів. Були такі люди, які такі гроші знайшли б для моєї виборчої кампанії. Але тоді я був би залежним і втратив свободу. І ще одна обставина. Після арешту Юлії Володимирівни у нашій фракції було втрачено внутрішній демократизм. Ти­мошенко теж тяжіла до авторитарного керівництва. Але були дискусії, суперечки. Я був серед тих, хто у вічі казав їй все, що думаю... Тепер, коли почалася революція, чесно кажучи, шкодую, що не пішов на вибори. Та я не осторонь політичної боротьби. Обіймаю посаду першого заступника голови обласної організації “Батьківщини”, займаюся відправкою людей на Майдан.

— А яка у вас пенсія?

— Я державний службовець першого рангу, доктор економічних наук. Набігло 16 тисяч 600 гривень...

— Знаю, чимало коштів витрачаєте на меценатство...

— Наш краянин Петро Яцик колись казав, що треба любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини кишені... За християнським звичаєм віддають десятину. А я — половину, в основному на видавничу справу. Якось порахував, що за мої кошти або залучені від інших осіб видано понад 300 книг, переважно тих, хто вже відійшов в інший світ, хто не може сам про себе подбати...

— Я колись був у вашій квартирі на вулиці Володимира Великого. Тепер у вас свій будинок?

— Прибудова на вулиці Пісковій. Живемо удвох з дружиною. Ви бачили, що у тій квартирі книги лежали на шафі, під ліжком... Тепер моя величезна бібліотека почувається комфортно.

— Ви мали проблеми із серцем. Мав бажання дорікнути вашій дружині, лікареві-кардіологу. Як таке допустила?

— Проблеми із серцем почалися після автокатастрофи 2006 року, коли було лобове зіткнення мого авто і капітана СБУ. Марія Іванівна — мій янгол-охоронець. Вона вчасно збагнула, що треба робити шунтування серця. І його успішно провели у клініці Амосова.

— Чи спонукає вас Марія Іванівна до здорового способу життя, раціонального харчування, фізичної активності?

— Щодня спонукає, тільки не завжди успішно...

З досьє «Високого Замку»

Степан Давимука народився 8 лютого 1947 року у селі Чернелиці на Івано-Франківщині. Після закінчення Львівської політехніки працював у цьому інституті, згодом у СКБ мікроелектроніки ВО “Мікроприлад”.1990-1991 роки — голова Львівського облвиконкому 1991-1992 — перший заступник голови облвиконкому. 1992-1994 — представник президента у Львівській області. 1994-2005 — начальник Львівського регіонального відділення Фонду держмайна України. Дружина — нач­мед Львівського обласного кардіологічного центру. Син Назар — підприємець, донька Оксана — дизайнер. Має чотирьох онуків.