Передплата 2024 «Добра кухня»

Ігор Калинець: «Ми маємо героїв, які ідуть на смерть. Вони – жертовні діти України»

Поет та дисидент Ігор Калинець переконаний, що Майдан має закінчитися перемогою

З початку революції в Україні багато чого досягнуто, але є і втрати. Особливо боляче згадувати про загиблих у сутичках з «Беркутом», побитих та зниклих активістів. Не може стояти осторонь подій Ігор Калинець — відомий український поет, дисидент та політв’язень.

Про гордість за українців, небажання Росії усвідомити, що Україна — незалежна держава, а також чому не пише поезій і над чим зараз працює, поет розповів журналістові «ВЗ».

— Пане Ігоре, зараз кожна людина в Україні думками з Майданом. А що особисто для вас означає Єврореволюція?

— У 60-х-80-х рр. я був пов’язаний із «Самвидавом». Підтримував його, випускав свої книжки як протест проти арештів своїх друзів. Деякі з книг потрапляли за кордон, за них мене судили, і я відсидів. У другій половині 80-х знову взяв активну участь у Національному відродженні. А зараз стільки всього накипіло, що настав час активної боротьби проти узурпаторів влади, проти тиранії. Повною мірою долучаюся і до цього процесу, хоч і не можу вже бути активістом, але співчуваю і чимось допомагаю. Наша справа справедлива і мусить закінчитися перемогою. Інакше на нас чекатимуть страшні репресії, а Україна на багато років може потонути у темряві, яка нас відкине на десятиліття від Європи та прогресу.

Гордий, що Україна породила таке масове повстання народу, що маємо героїв, які ризикують своїм життям, ідуть на смерть. Вони — жертовні діти України. І ми свого часу жертвували усім, хоч і знали, що нас чекають ув’язнення чи ще гірша участь. Багато людей не повернулося із заслань. Згадаймо Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого… Зараз є надія, що ми ще можемо боротися за свою повноцінну незалежність.

— Верховна Рада скасувала частину скандальних законів, але натомість прийняла скандальний і цинічний закон про амністію. Це такі поступки влади?

— Влада показала, що на поступки не йде. Тому революція буде тривати. На Майдані стоять люди, які відступати не будуть.

— Тобто влада намагається «замилювати очі»…

— А хіба ні? Коли президент змушує своїх голосувати за закон, який не подобається навіть регіоналам, то це означає, що ніяких поступок від влади не буде. Але він продовжує підрубувати сук, на якому сидить.

— Азаров пішов у відставку, кажуть, він з родиною вже в Австрії. А президент зважиться піти?

— Він надіється на силу та зброю, але, думаю, йому її не вистачить.

— Чому Росія ніяк не може змиритися з тим, що Україна — це окрема незалежна держава?

— Не те що не може — не хоче, адже в її очах Україна — це проросійська колонія, без своєї державності. Вони знайшли собі таких людей, у тому числі і Януковича, за яким стоїть Путін, і нищать наше право на незалежність. Поки він при владі, то керівник нашої держави не може бути самостійним. Він буде виконувати те, що скаже йому Кремль.

— Складається таке враження, що президент не усвідомлює, що сам себе знищує…

— Так воно і є. Якби був самостійним, то пішов би на поступки, продовжив шлях до євроінтеграції. І, може, спокійно дожив до наступних президентських виборів.

Президент мав нагоду змінити ситуацію, коли його вмовляв Захід, були пропозиції від опозиції, народу. Велика частина регіоналів погоджувалася на демократичне вирішення та пом’якшення. Він це все відкинув, як і тоді, коли не підписав угоду з ЄС, чим викликав всенародний протест

— Зараз український літературний процес формується так, що популярнішою є проза, ніж поезія…

— Так було завжди, хіба що шістдесятники переважали тим, що писали пое­зію. Реагували злободенно на всі події, адже віршем одразу можна було зафіксувати ту чи іншу ситуацію в країні. Проза пишеться довше. Зараз мода на повісті та романи. Можливо, тому, що люди мають спокійніший час, можуть довше творити. Але це не означає, що поезії менше, адже поетів значно більше, ніж прозаїків…

— Але ж вони не «розкручені»?

— «Розкручується» кожен як може. Один робить собі рекламу, вміє знайти гроші для більшого тиражу, а інший — не має такої можливості. Та й об’єктивної оцінки немає, огляди поезії відбуваються рідко. Зараз кожен може видати за свій рахунок не лише поезію, а й графоманію, тому це все не доходить до масового читача. Важливо, щоб книжка зазвучала, а зробити це складно. Потрібно звернути увагу багатьох критиків, а їх у нас не так то й багато. А ті, що є, вже мають своїх «улюбленців», про яких пишуть. Тому навіть добра поезія може залишитися без уваги.

— Ви ніколи не писали окремих віршів, а завжди об’єднували їх у цикли. Чому?

— Вірші, які тобі близькі, то і є цикли. Я люблю, щоб книга була впорядкованою. Коли окремий вірш доповнює інша поезія, то створюється цикл.

— Пам’ятаєте, коли написали свого першого вірша?

— На жаль, не пам’ятаю. Це було ще в школі, там пробував писати. Тієї поезії ніде немає, хіба що в якійсь районній газеті, але її теж не маю. А от з університетських часів щось збереглося.

— Ваша поезія має прихований підтекст і вважається складною для сприйняття…

— У кожного поета завжди є підтекст, а якщо його немає, то це сумнівна поезія. Мої вірші можуть мати і кілька підтекстів, отож потрібно багато знати, щоб читати мою поезію. Але то не означає, що кожен вірш такий, адже хто вчитується, той здогадається, про що йдеться.

— Після ув’язнення ви говорили, що замовкаєте як поет і стаєте «імпресаріо колишнього Ігоря Калинця». Ви і досі цього дотримуєтеся?

— Так зробив, бо більше поезії не пишу, а «імпресаріо» тому, що час від часу перевидаю свої книги.

— Ви видали «Знане і незнане» про Антонича, чи плануєте ще щось до неї додати?

— Хотів би ще багато вкласти, але не можу знайти матеріалу. Те, що я знайшов про Антонича, шукав де тільки міг, і все те зібрав докупи, щоб не розгубилося. Тішуся тим, що не пропустив нічого, що відоме чи невідоме про Антонича. Але багато речей запізно було шукати, потрібно було це робити років двадцять тому...

— Знаю, що зараз майже весь свій час присвячуєте роботі над виданням доробку вашої покійної дружини Ірини Онуфріївни. Як іде робота?

— Роблю, бо хто, окрім мене, то зробить. Залишилося багато її творів, які потрібно надрукувати та впорядкувати, поки я живий. Не все мені вдається, нині важко знайти деякі листи та спогади, які планую подати у дванадцятій книзі. Вже видав вісім книжок, зараз готую великий том з інтерв’ю. Майже готові до друку дві книги наукових досліджень.

— Книги виходять не по черзі?

— По черзі вийшло лише п’ять книг, адже вони раніше були надруковані, і я лише трішки туди додав. А у всі інші матеріал потрібно визбирувати: з біб­ліотек, газет, журналів. Вдома є багато рукописів, але вони не мають або початку, або кінця. Можна заплутатися, але оскільки я написав, що буде восьмитомник, то маю цього дотримуватися.

Довідка «ВЗ»

Ігор Калинець народився 9 липня 1939 р. в м. Ходорові на Львівщині. У 1956 р. закінчив середню школу й вступив на філологічний факультет Львівського університету. 1961 р., закінчивши навчання, почав працювати в обласному архіві. Творчий доробок І. Калинця становить 17 поетичних збірок, що згруповані у двох циклах: «Пробуджена муза» (9 збірок) і «Невольнича муза» (8 збірок). За громадянську непокору в тематиці віршів був репресований радянською владою: отримав шість років суворих таборів і три роки заслання, які відбував на Північному Уралі і в Забайкаллі. У 1977 році Ігор Калинець був нагороджений премією ім. І. Франка в Чикаго, у 1992 році отримав премію імені В. Стуса, а за книжку вибраних поезій «Тринадцять аналогій» удостоєний Національної премії України ім. Т. Шевченка. Остання книжка «Слово триваюче» вийшла друком у Харкові в 1997 р. У доробку поета чимало творів і для дітей. Автор книги «Знане і незнане про Антонича». Живе і працює у Львові.

Схожі новини