Наталка СНЯДАНКО: «Повалення нинішньої диктатури - лише перший крок. Треба думати, як організувати життя потім"

Історія українських заробітчанок зачепила за живе не одного читача. Розмовляємо про долю жінок за кордоном та загалом. Та все ж розпочинаємо з того, що хвилює наразі кожного.

- Наталко, не можу не поцікавитись вашими думками з приводу подій у країні...

— Про це важко говорити однозначно. Ситуація міняється дуже швидко, нас усіх лихоманить, легко впасти у відчай. Те, що здавалося очевидним до минулого четверга, уже не настільки очевидне зараз, а те, що виглядало недосяжним абсурдом, може перетворитися у реальність. Але при цьому не варто забувати, що насправді ситуація ця склалася не зараз, а назрівала дуже давно, і було не менш тривожно тоді, коли поле особистої і громадянської свободи у країні все звужувалося, а говорили про це вкрай мало і ще менше протестували. Процеси одужання у різних суспільствах відбуваються по-різному. У кожного своя історія хвороби. Але після оперативного втручання, яким є кожна масова акція протесту, завжди потрібна тривала і болісна терапія. У нас цей процес особливо болючий, надто вже задавненою і важкою є «хвороба».

- Ми почали «видужувати»?

— Зараз відбувається народ­ження громадянського суспільства в Україні, і слід усвідомлювати, що це і є найважливішим результатом усіх акцій протесту. Поки не сформується критична маса активних і свідомих громадян, готових обстоювати свою позицію щодня і щогодини, а не лише під впливом масового пориву, докорінних змін у суспільстві не станеться. Ми зараз проходимо дуже важливу школу. Школу особистого політичного визрівання. Усвідомлення, що революція — це не лише зміна уряду, влади, політичних партій, це, насамперед, еволюція кожного з нас. Готовність взяти на себе персональну відповідальність і виявити індивідуальну ініціативу. Численність і послідовність цих ініціатив є основним рушієм справи. Автомайдан, бойкот чи, навпаки, лобіювання певних товарів відповідно до особистої політичної позиції, індивідуальний опір хабарництву і корупції, створення справді незалежних медіа і підтримка їх на індивідуальному рівні — це і є ті засоби впливу на владу, якими оперує кожен із нас. Лише так можна перетворити політиків із феодалів-намісників, якими вони є у нас зараз, на ефективних, найнятих громадою, менеджерів. Не тих самих політиків, ясна річ. Але суть тут не так у персоналіях, які опиняються на керівних позиціях, як у способах їх відбору і контролю за їхньою діяльністю. Поки виборці пасивно делегують своїм обранцям усі повноваження, не вимагаючи персональної звітності і не цікавлячись механізмами, які дозволяють моніторити діяльність політиків, доти не варто дивуватися, що замість інтересів громади політики пильнують лише власні інтереси.

Поки ми пасивні, ми дозво­ляє­мо маніпулювати собою. І завжди знайдеться хтось, хто цим скористається. Повалення діючої диктатури — це лише перший крок. Це рано чи пізно станеться, інших варіантів просто немає. Зараз важливо думати про те, як організувати життя потім, після зміни влади. Аби не повторити помилок 2004-го.

- Ви брали участь в акціях протесту?

— Займатися українською культурою в Україні — це пожиттєва акція протесту. Так нас вчили ще в університеті. І не помилилися. Це справді постійна партизанська діяльність без особливих сподівань на успішне завершення. Тож тепер тільки тішуся, що однодумців стає все більше, а методи протестів стають усе креативнішими.

- У новому романі «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» ви розповідаєте історію українських заробітчанок. Що надихнуло вас на його написання?

— Ця книга є для мене насамперед спробою розібратися в тому, що відбувається у свідомості людини, яка раптово міняє звичне середовище існування, або саме це середовище раптово міняється. Незалежно від характеру змін — на краще чи на гірше — це завжди травма, і мені було цікаво, як саме психіка дає собі раду з цією травмою — здається чи, навпаки, мобілізується і перелаштовується. Мені було важливо не перетворити цей роман на чергову сентиментальну сагу про важку долю, гіркі сльози і безперервну тугу за батьківщиною на чужині, бо саме такий канон зазвичай панує у зображенні цієї теми. Важливо було також перенести дію у внутрішню, психологічну площину, коли те, що відбуває­ться з героями у сюжеті, менш суттєво, ніж те, про що вони думають, чим переймаються. Заробітчанство — це збірний образ, саме тому у книзі немає головних і другорядних постатей, кожна з них однаково важлива, усі разом вони складають спільний пазл заробітчанської самосвідомості.

- Які аспекти проблеми виїзду жінок на заробітки найбільше зачіпають?

— Криза патріархальної сім’ї, яку спостерігаємо зараз в Украї­ні і яка наклалася на суспільну та економічну кризи. Новий досвід, який привозять із собою заробітчани, поглиблює цю кризу, але водночас і пропонує варіанти виходу з неї, запозичення досвіду інших. Тобто це не лише негативний досвід, як часто прийнято у нас вважати.

- Жінки їдуть з болем у серці, але мало хто з них потім хоче повертатися додому...

— Не думаю, що це питання вирішується на рівні «хочуть — не хочуть». Їдуть ті, хто потрапляє у безвихідь, не може знайти засобів до існування на батьківщині, і, відповідно, згодом повертатися їм немає куди.

- Ви помітили, що в українській літературі вкоренився образ жінки, яка страждає?

— Література є відображенням суспільної свідомості. Адже література у нас іще більш консервативна, ніж суспільство, і ще менше схильна сприймати нове. Українська свідомість наразі глибоко патріархальна, тому функціонує, застосовуючи репресивні механізми для обох статей — як жінки, так і чоловіки страждають від нав’язаних їм суспільством ролей, які часто не відповідають індивідуальним схильностям і життєвим очікуванням. Але жінки, які за стандартами патріархального суспільства, є істотами нижчої «раси», ясна річ, зазнають більше утисків і страждань.

- Як, на вашу думку, впливають ці образи на самосприйняття жінки реальної?

— Думаю, частіше відбувається навпаки — література пристосовується до читачів і їхніх очікувань. І, відповідно, реальні жінки шукають у літературі образів, із якими вони могли б ідентифікувати себе. Саме тому у нас так мало книжок про успішних, реа­лізованих, емансипованих жінок, інтереси яких не обмежую­ться родинно-побутовими і які не вважають свою професійну діяльність чимось вимушеним обставинами і другорядним порівняно з родинним життям.

- Жінка завжди була хранителькою сімейної історії, на рівні родини ми з дитинства слухаємо оповідки від матерів та бабусь, але у підручниках не знаходимо ні жіночих мемуарів, ні щоденників. Чи можна сказати, що в історії виключно чоловіче обличчя?

— Історія реальна і підручники з історії — це, зазвичай, трохи різні речі. Реальна історія справді найчастіше передається через жінок, які зберігають, передають, розповідають, дбають про тяглість. Інша річ, що ця історія не фіксується на «офіційному» рівні — у підручниках чи книгах. Це той же патріархальний синдром, який привчає думати, що історія — це лише чоловіча частина роботи, а все зроблене жінками — не варте фіксації. І через це часто втрачаються найцікавіші розповіді і описи. Історія у її підручниковому вигляді — це переважно інтерпретація, правильна чи хибна, а іноді і правильна, і хибна водночас, залежно від того, хто її сприймає. Справжня ж, реальна історія — це і є розповіді очевидців, з несподіваними деталями, характеристиками і елементами побуту.

- Останніми роками існує тенденція до відтворення “жіночої історії”. Чи спостерігається таке в Україні?

— Цим вже займаються, чула про спільні польсько-українські проекти у цьому напрямі. Наразі це ще справа студентів та ентузіастів, але, думаю, це лише початок. Скажімо, мені особисто дуже подобається те, що серед публікацій у пресі про героїв Майдану все частіше можна прочитати саме про жінок. І не лише на кухні, а й на барикадах. Це свідчить про тенденцію.

- За радянських часів існувала номінальна гендерна рівність, та на тлі цього відбувся процес мас­ку­лінізації образу жінки. Чи можна говорити про гендерну рівність у нашій країні зараз? Чи не призведе це до тієї ж маскулінізації жінок і пасивності чоловіків?

— Ніякої маскулінізації образу жінки в радянські часи не сталося, просто привілейоване становище чоловіків позбавляло їх усієї домашньої роботи і виховання дітей, і це лягало на плечі жінки. Як, зрештою, і досі лягає у родинах із патріархальним укладом життя. Це не маскулінізація, а просто подвійне навантаження — виробниче і домашнє. При цьому жінкам зазвичай важче влаштуватися на добре оплачувану роботу, ніж чоловікам однакової з ними кваліфікації, а поєднання активної професійної діяльності з виховуванням дітей — це взагалі справа в українських умовах практично неможлива до виконання. Причому не лише через відсутність відповідної інфраструктури і соціальних програм, а й через стереотипи суспільного сприйняття — жінка з дітьми апріорі вважається гіршим працівником, ніж чоловік з дітьми незалежно від того, як воно є насправді.

Справжня, а не номінальна гендерна рівність передбачає партнерські стосунки в родині, коли вся робота ділиться порівну і не існує поділу на «чоловічі» та «жіночі» обов’язки, передбачає відсутність дискримінацій за статевою ознакою у суспільстві і насамперед у свідомості, дозволяє обирати модель професійної та особистої самореалізації відповідно до персональних схильностей, а не статі. До чого ж тут пасивність чи маскулінізація?

- У ваших творах під­німається тема ЛГБТ (геїв, лесбійок. — В. Х.). Як її сприймають читачі? Не звинувачують у пропаганді?

— Ні, радше у надмірному ускладненні контексту. Тема ЛГБТ трактується у нас схоже до гендерної тематики — на це не існує прямого табу, але ці теми не прийнято піднімаюти у «серйозному» контексті. Це тематика для анекдотів і двозначних жартів, але не для поважної публічної дискусії про толерантність, права особистості, дискримінацію. Тож читачі, які очікували відвертих сцен чи епатажу, зазвичай розчаровані тим, що читати доводиться про психологію, фобії, неврози і процеси самоусвідомлення. Але це не так через специфіку конкретної книги, як через ширшу проблему читацької освіченості, консервативності української літератури і малої кількості текстів у ній, написаних із застосуванням естетичних прийомів, характерних для сучасної світової літератури.

- Негласна цензура стосовно цих тем існує?

— Цензура існує цілком гласна, і люди не соромляться пуб­лічно декларувати гомофобію. Багато хто навіть вважає це чеснотою. Як, зрештою, і декларування свого антисемітизму, расизму чи мачизму. У сенсі подолання різних фобій і вироб­лення стандарту політкоректних висловлювань як норми доброго тону у нас робота ще навіть не починалася.

Довідка «ВЗ»

Наталка Сняданко — українська письменниця. Народилася 1973 року у Львові. За освітою — філолог, закінчила Львівський та Фрайбурзький університети, за фахом — журналіст, перекладач з польської, німецької та російської. У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА (за першими літерами імен: Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, ТУГА — «Товариство усамітнених графоманок»). Повість «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» була опублікована у 2004 році у Польщі й одразу стала бестселером. У 2013 році видала роман «Фрау Мюллер не налаштована платити більше».