Леонтій Бебешко: «Через сміх кажу те, чого не можуть сказати інші»

Уміє жартувати з найбільш злободенних проблем. «Ну хіба я не молодець? — сміється пан Левко під час нашої розмови. — Яку актуальну зараз пісню ще у 90-х написав: мовляв, ти господар міста, країни, але подивися на своє лице — «не лице, а тріснуте яйце». Спілкуємось з музикантом про шоу-бізнес тодішній і сьогоднішній, про багатий закордон та бідну Україну, і про те, як сміятись тоді, коли хочеться плакати.

— Леонтію, як сталося, що брати Бебешки, двоє хлопців зі Стрия, підкорили молодий український шоу-бізнес?

— Нам допомогли три речі: музичне виховання в сім’ї, інтуїція та вдалий період 80-90-х років минулого століття. Батько був акордеоністом-віртуозом, диригентом хору. Вдома у нас частенько збиралися музиканти-імпровізатори, джазмени, естрадники. То були живі дискусії з демонстрацією вмінь, а ми з братом їх підслуховували і підглядали. А ще у нас було своє «Тріо Бебешко»: батько — на акордеоні, я — на клавішних, Володя — на барабанах…

— Якщо з раннього дитинства були пов’язані з музикою, чому ж тоді вступили в Інститут фізкультури?

— Після школи батько дуже наполягав, щоби йшов вчитися у Дрогобицький музичний педінститут. Але я грав у школярській збірній України з волейболу, й мене як заклинило: піду у Львівський інститут фізкультури — і все. Батька вмовляв разом зі своїм тренером, пообіцяв, що музикою займатимусь і надалі. Вступив-таки у фізкультурний, отримав диплом тренера-викладача фізичної культури, деякий час викладав у спортивній школі. Але виявилось, що музика і спорт — речі несумісні. Треба було обирати: іти на вихідні з братом виступати чи везти команду на змагання. Одне слово, спортом довелося пожертвувати.

— Звідки взявся досвід та навики, аби почати власну справу?

— Я грав на клавішних. Брат, крім барабанів, вправлявся і на бас-, і соло-гітарі. Володя, на відміну від мене, був дуже технічно підкований: змалку любив усілякі приймачі розбирати й складати. Вже коли заснував свою студію, міг звести голос і музику так, що абсолютна органіка була… Але це було пізніше, а перший наш вишкіл проходив у клубах та ресторанах рідного Стрия. Там загартовувались, набирали репертуар. Могли зіграти все, що хочеш, — від гопака до блатняка. Одна проблема: усі ті виступи на танцях та весіллях не додавали нам акторського вміння, дуже потрібного на сцені. У цьому нам допомогло знайомство з Юрієм Варумом, котрий вловив музичні настрої того часу і фанатів від джаз-рокової музики. Почалися гастролі по філармоніях Союзу: Нижній Новгород (Горьковська філармонія), Калінінград, Йошкар-Ола, Північний Кавказ… До початку 90-х ми врешті набралися розуміння, як повинні виглядати музичні номери.

— Коли з’явився Левко Дурко, вам було сорок років. Чому вирішили перетворитись з музиканта на співака?

— Після батькової смерті в мені відкрились якісь «поетичні шлюзи». Вірші про революційні зміни в Україні виникали один за одним: «Червоне село», «Раціональне харчування», «Пролетарська лірична»… Усі мої тексти були гротескні, а легка іронія була якраз тим, що хотіли чути люди. Згадайте пісню «Їду в Югославію» — це був бестселер! Якраз закінчилися усі наші «філармонії», брат одружився з Вікою Врадій (славнозвісна «Сестричка Віка», що отримала титул «Міс Рок-Європа». — О. Г.), а я сидів у Стрию. То були часи, коли люди везли в Югославію кавалок ковбаси, консерви, а звіди тягли машини, доляри, магнітофони… Подивився на ті «походи» й написав: «Мене учили в школі усім допомагати, Я їду в Югославію голодних ратувати». Сам я у Югославії не був ні разу, але раз вже написав про це, то треба було придумати й враження від поїздки: «Я був в раю, а може, то сі снило… Два чемойдани, торба, пилісос. Туда приїхав — в очах аж потемніло: поляки, турки і цілий наш колгосп». Пісня як почала ходити по весіллях, її співали і замовляли. Навіть молодим бажали: «Щоб ви поїхали в Югославію і збагатилися».

— Був момент, коли українські виконавці почали масово виїздити за кордон. Та ж Віка Врадій переїхала у Лос-Анджелес. У вас не виникало таких ідей?

— Жив у Штатах певний час. Це сталося в голодні 90-ті, коли грав на «Ямасі» на весіллях у Стрию, а брат з Вікою виборювали нагороди на «Червоній руті». Приїхав Володя з Вікою у Стрий і каже: «Кидай кабаки, будеш з нами гастролювати». Догастролювались ми до того, що у 1992 році «Сестричку Віку» і мене як її клавішника запросили на півроку у Філадельфію. Дали нам трикімнатну квартиру в українському кварталі. За ті півроку Левко Дурко дав кілька приватних концертів для дітей, виступив у школі і дуже сподобався тамтешній діаспорі.

Гастролі закінчилися, прилетіли в Україну, а через місяць дзвонять і знову в Америку запрошують, у Нью-Джерсі. Левка Дурка, Петриненка… Але вже без «Сестрички Віки», бо Віка співає «Мамо, я дурна», «Хочу пива», а діаспора не розуміє, що то є. Вперся, що без Володі і Віки не поїду. Приїхали усі троє, знову півроку у Штатах живемо. Я то у школі, то в будинку престарілих виступаю, а у Віки — роботи мало. Настав жовтень 1993 року, ми з Володькою спакували надаровані діаспорою лахи в торби, додому збираємося… І тут Віка заявляє, що хоче залишитись, хоче пробувати англійською співати. Брат у шоку: «Яка англійська? Ти ж німецьку вчила, двох слів не в’яжеш. Як я музон писати буду? Тут будь-який негр краще в тому петрає, ніж ми». Коротше кажучи, повернулись ми без Віки. А в Україні зовсім невесело — бандитизм, безробіття. Та раптом приїздить до Володі якийсь Зібров з Києва «Хрещатик» записувати. Ну, оце живуть вони в одній кімнаті, бо в іншій — мікрофони і музика пишеться… Тут вже і Рибчинський їде, потім Кричевський аранжування робить. Одне слово, закрутилось у брата діло, а я в той час по селах виступаю, розказую байки, «як в Америці файно вишні цвітут, а грушки — як кулак».

— Тоді пародійним жанром, окрім вас, займався й Андрій Миколайчук. Конкуренція відчувалася?

— Ні, у мене філософія глибша, аніж у Миколайчука. Андрій співав про прості речі в анархічному стилі: «Піду втоплюся у річці глибокій». А я завжди вкладав у свої пісні месидж. Принаймні так по-модному мої співи охарактеризували наші друзі-американці. Бо хто такий Дурко? Це третій син у батька, блазень, скоморох, він зовсім не ідіот, бо через сміх може собі дозволити сказати те, що не можуть інші. От я написав пісню «Червоне село», де є такі слова: «Не вмирай, капіталізм, бо в червоному селі зникне комунізм». Чого у «червоних селах» добре жилося? Бо вуйко з Канади чи Штатів пачки з джинсами слав.

— Чи усі розуміли «месидж»? Бувало, що критикували, мовляв, дорослий дядько, а дуркує?

— Скільки завгодно. Наприклад, журналіст газети «Розовый слон» якось скомпрометував мене у прямому ефірі київської телевізійної передачі. Якраз лунали запитання із залу, і тут встає такий типовий любитель скандалів: «Извините, Левко Дурко — это вы «придурок», да?». А я йому кажу: «Підійдіть сюди. От я — Дурко, так?». А він: «Ну да». Я продов­жую: «А ви — при мені». Зал як зарегоче! А журналіст так відразу й не врубався, що він — придурок…

— Чому у 90-х можна було дуркувати: ви висміювали злободенні теми, Миколайчук босий ходив, а зараз — ні?

— Той шоу-бізнес, який зараз маємо, душить будь-який креативний задум у зародку. Настала ера шаблонів. Ми з’їздили за кордон, побачили, «як то ся робит», і хочемо на корпоратив таке саме. Наша публіка доросла поки що тільки до розваг. Дасть Бог, навчимося платити гроші не лише за шоу, а й за те, що митці нам дають можливість подумати. Але поки люди платять за видовища, виконавці розвиваються лише у цьому напрямі. От ви кажете, Миколайчук без шкарпеток виходив. Кого цим зараз здивуєш? Вже й без майточок виходять! Нас з братом недавно запросили на ТРК “Україна” у передачу, де обговорювали людей з нетрадиційною орієнтацією. Хлопці по дев’ятнадцять років прямо у студії труси знімали, дівчата бозна-що витворяли — казали, що хочуть себе проявити. Я надивився усіх тих жахів по монітору у гримерці, мав вийти під кінець передачі. Не знаю, якою була моя місія і чим мав стати мій фінальний вихід у тій передачі. Усі очікували, що я засуджуватиму, обливатиму брудом: ситуа­ція була напружена, ще й Сергій Пастух «здав», що мені 65 років, мовляв, старий вже… Але я вийшов, привітався з усіма по-галицьки, сказав No problem. Публіка аплодувала.

— Зараз ви здебільшого займаєтесь програмами для дітей?

— Ці два напрями завжди йшли паралельно. Іронію і насмішку залишав дорослим, для дітей підбирав щось виховне: як правильно поводитися, освоїти суспільні норми. Готував соціальні програми про права дитини, безпеку руху, про основи безпеки життя. Кілька пісень об’єднувались в одну тему і формували виховні уроки. Зараз буває, що розчулююсь, коли до мене підходять амбали під два метри і просять автограф, бо я у них “в п’ятому класі пісні співав”. А буває, що серце кров’ю обливається, коли ми даємо з дружиною концерт у дитбудинку, а сирітка хапає мене за штанину і просить забрати її з собою. Мало не плачу, коли виступаємо для церебральників, а вони нам підтанцьовують… на колясках. Діти такі щирі, завжди хочуть подарувати хоч огризок олівця якийсь, щоб я їх пам’ятав. Для малечі завжди співаю із задоволенням!

— Ви згадали про дружину Ліду. Як вирішили залучити її до концертів?

— Це доля так розпорядилась. У мене не склалося з першим шлюбом. Дружина була росіянкою і Левка Дурка на дух не сприймала. Ми розійшлися, дружина поїхала в Італію. Наша донька Зоряна теж там — замужем за італійцем. А син Захар живе тут, працює гравером… Коли повернувся з Америки, зрозумів, що на сцені треба робити театралізовані сценки, а отже, когось шукати у компаньйони. Організував у Стрию кастинг. Відібрав двох дівчаток на підтанцьовку і одну на вокал дуже голосисту — це була Лідуська моя. Вона якраз в цирку працювала акробаткою на трапеції. Зробили під неї проект «Аеліта» — дівчина з космосу. Вона прилітає подивитися, як вчаться діти у наших школах. А я такий школярик Дурко, питаю, як вчаться у космічних школах. Діти регочуть! Ця програма — виховна, заохочує малечу приділяти час здоровому способу життя, а не лише комп’ютеру. Одне слово, спочатку нас з Лідою поєднала робота, а потім з’явилися почуття. Ми побрались, зараз наша донечка Іринка навчається на першому курсі Політехнічного.

— Як оцінюєте виконавців Вєрку Сердючку чи Дзідзя?

— З Дзідзьом ми особисто не перетинались, але я передивлявся його матеріа­ли. Те, що робить Дзідзьо, чудово пасує дорослим, але в жодному разі не розраховане на дитячу аудиторію. Не визнаю ненормативної лексики, коли у залі діти. А от з Вєркою ми працювали. Данилко — геніальний імпровізатор. Як піде у зал, вчепиться за якесь слово глядача, то так “розкручує” публіку, що усі зі сміху під стільці падають. І хоча зараз Андрій у співи подався, все одно пацан він хороший.

Довідка «ВЗ»

Леонтій Бебешко народився 17 червня 1949 року в містечку Стрию на Львівщині. Брат продюсера Володимира Бебешка. Навчався у Львівському інституті фізичної культури. У 1989 році створив музичний пародійний образ Левка Дурка і записав першу пісню «Їду в Югославію», котра одразу набула популярності. На початку 90-х активно гастролює за кордоном, стає лауреатом численних музичних фестивалів та конкурсів, зокрема як музикант гурту “Сестричка Віка”.

Записав п’ять альбомів для дорослих і три — для дітей. У 1997 році Леонтій Бебешко здійснив проект зі створення дитячої музичної студії для обдарованих дітей та для дітей-сиріт з незаможних сімей.

У 2002-му став заслуженим артистом України. Сьогодні Леонтій Бебешко — ведучий програми «Смієшся ти, сміюся й я, сміється разом весь М2» на каналі М2.

Одружений, батько трьох дітей: доньки Ірини від другого шлюбу та доньки Зоряни й сина Захара від першого.