Андрій Любка: «Янукович перетворив українців на своїх особистих ворогів»

Так вважає Андрій Любка, тож півтора місяця бере активну участь у акціях народного протесту. Про своє ув’язнення у Білорусі, про те, чому Майдан перетворюється на фестиваль, про “украЇнців” і “укрАінців” Андрій розповів кореспонденту “ВЗ”.

- Андрію, ви активний учасник Євромайдану. Як вдається його поєднувати з навчанням у Варшаві?

— Варшавський університет я закінчую цього року. Мій інститут власне займається дослідженням проблематики Східної Європи, тому на свою вже майже двомісячну відсутність я отримав повну підтримку й розуміння. Директор, який був зі мною на Євромайдані, зауважив, що жодна лекція не здатна дати стільки досвіду, скільки справжня революція.

- Виходить, Майдан представляє для вас ще й науковий інтерес…

— Радше письменницький, аніж науковий. Майдан є знаковою історичною подією. Хто знає, може, найближчих років тридцять нам не доведеться побачити нічого більш грандіозного. Зараз я приглядаюсь до Майдану, як Мілан Кундера приглядався до «Празької весни» і потім, за п’ятнадцять років, написав «Нестерпну легкість буття»… Де іще бути письменнику, як не на Євромайдані? У Європі сьогодні не так багато точок, де було б настільки цікаво, як тут. Справжнє життя відбувається зараз в Україні, бо революційні події оголюють характери, можна відстежувати мораль суспільства.

- Якось цей інтерес привів вас до Білорусі, де ви потрапили у в’язницю і досі є там персоною нон ґрата. Чим розлютили режим Лукашенка?

— У 2006-му Лукашенко провадив чергові свої вибори, і мені надали статусу офіційного спостерігача. Крім того, я співпрацював з білоруською молодіжною опозиційною організацією «Малады фронт». Білоруські колеги запросили мене, аби розповів, як відбувалась у нас Помаранчева революція. Першого дня нам вдалось організувати мирну антилукашенківську демонстрацію, а вже наступного — спецназ почав змітати з площі усіх підряд. Мене побили і відправили до в’язниці на 15 діб. Не був особливим чи одиноким у цій ситуації, бо так само чинили і з багатьма іноземними журналістами: зі мною у камері сидів хлопець з канадського Квебеку, оператор грузинського телебачення… Усім нам на 10 років заборонили в’їзд у Білорусь. Вже маю домовленість з білоруськими друзями-письменниками, що у квітні 2016 року, коли спливе дія заборони, святкуватимемо «повернення» — проведемо мій творчий вечір у Мінську.

- Тоді ви віч-на-віч зіткнулись з поняттям диктатури. Чи бачите аналогії з сучасною Україною?

— Мені здається, що ситуація в Україні значно гірша за білоруську. Лукашенко є постсовєцьким ідеологічним диктатором. Він не обкрадає Білорусь, просто вважає, що єдиний знає, як для країни буде краще. Йому не потрібно провадити якісь махінації, переводити комунальну власність у приватну. Лукашенко думає, що Білорусь — це він. Янукович же не знає, як було би добре для України, його це не хвилює. Віктору Федоровичу потрібна лише влада — аби використовувати її для збагачення Сім’ї. Тобто у Білорусі ідеологічна диктатура, а у нас — кримінально-олігархічна. Позбутися останньої надзвичайно складно, бо вона сягає найглибшого дна. Ця злочинна система проникла у містечка, як-от Дрогобич чи мій рідний Виноградів, і тримається на тому, що прокурор має змогу красти, зловживати службовим становищем, але у певний момент він повинен прикрити Сім’ю. Прокурори, судді фактично отримують «індульгенції», але найгірше, що ці «індульгенції» отримують навіть «тітушки»… Усі корумповані ланки тримаються одна за одну, створюють незворушний фундамент. Звичайна людина є на цьому тлі заляканою і безправною.

- Останнім часом образ Януковича міфологізується. То кажуть, що він тиран, то що маріонетка в руках олігархічних кланів. То бідолашному пороблено, і він не знає, що насправді відбувається в країні…

— Я одразу виключаю думку, що це мудра людина і стратег. Ця людина припустилась усіх можливих помилок, бо не зважає ні на що, окрім власного інтересу. Посадив Юлю, не підписав Угоди про асоціацію. Переплюнув навіть Кучму, бо завів Україну у ситуацію, коли компромісного виходу не існує! Можна було залишатись у стагнації і не рухатись ані в Євросоюз, ані в Митний союз, але ж Януковичу були потрібні гроші… Зараз полюбовного вирішення ситуа­ції бути не може, Янукович перетворив українців на своїх особистих ворогів, він повинен відповісти перед законом.

- Чому, на вашу думку, «точкові репресії» влади є настільки відкритими? Чи можуть вони перейти у масові репресії?

— Репресії вже стали масовими, бо з проблемами зіткнулись більшість активістів Євромайдану, яких можна було ідентифікувати. Відбуваються вони у показовій формі, бо це своєрідне публічне покарання. Це практика тюремного наглядача: принизити гідність людини, зламати її опір. Тому Майдан розганяли кийками, тому даішники зараз зупиняють водіїв, які брали участь в автопробігу до Межигір’я. Але кожне побиття, підпал чи зачистка закликають до боротьби все більше людей. Майдан перетворюється у революцію за графіком. Зараз там 10 тисяч людей, і цього цілком достатньо для варти громадянського суспільства, а як тільки буде потреба — людей стане кількасот тисяч.

- Ви казали, що Майдан перетворюється на фестиваль, і що хотіли б відвідати Межигір’я. Це бажання здійснилося. Що далі?

— Продовжувати цю тактику. Плацдарм у вигляді Майдану повинен бути, але люди, які півтора місяця перебувають на Майдані, як я, хочуть перейти до активніших дій. Не можна чекати круглого столу, якщо ми просто стоїмо на Майдані і слухає­мо музику. Завершуються різдвяні святкування, і ми очікуємо нової хвилі протестів. Потрібно розпочати блокування приватних резиденцій. Якщо ми просто будемо перекривати дорогу з Межигір’я, і гарант не зможе їхати на роботу, то цього буде достатньо, щоб вимагати переговорів. Треба дестабілізувати роботу депутатів-«регіоналів», вимагати від них вийти з фракції. Потрібно влаштовувати переговори з депутатами, аби набрати більшість і відправити уряд у відставку.

- Що маєте на увазі, говорячи про круглий стіл?

— Круглий стіл має створити домовленість про дочасні президентські вибори. Зрозуміло, що немає сенсу чекати до 2015-го, аби за рік нас посадили у тюрми, притисли податкові, відрахували з університетів.

- Ви неодноразово висловлювались про існування в Україні двох політичних націй. Майдан якось змінив вашу позицію?

— По-перше, позиція взята з книжки Миколи Рябчука “Дві України: реальні межі, віртуальні війни”, де він описує ментальну різницю між “украЇнцями” і “укрАінцамі”. По-друге, кримінально-олігархічна окупація прийшла до нас зі сходу та півдня країни. Ці кілька мільйонів виборців обрали для України такого президента. Тому Майдан не міг змінити мого уявлення про дві політичні нації. Якщо ми переможемо і дійде до формування нової конституції, то там варто прописати механізм децентралізації влади: спільний бюджет, спільні міністерства, але у питаннях освіти, наприклад, регіони керуватимуть самі собою.

Довідка «ВЗ»

Андрій Любка — український поет, прозаїк, есеїст. Народився 3 грудня 1987 року у Ризі (Латвія). Довгий час мешкав у місті Виноградові Закарпатської області. Закінчив Мукачівське військове училище. У 2009 році закінчив українську філологію Ужгородського національного університету. Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), «Сорок баксів плюс чайові» (2012) і книжки прози «КІЛЕР. Збірка історій» (2012). Лау­реат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Києві.