Андрій Курков: «Немає дороги назад, у Росію»

А ще це людина, яка не боїться висловлювати свою позицію. Тому у революційний час спілкуємось з паном Андрієм відверто: про те, чому пам’ятники не врятують українську культуру, чому Україна — не Росія, і за що Курков заздрить Прохаськові.

- Пане Андрію, дев’ять років тому ви передбачили певні революційні події, зокрема отруєння Ющенка. Чи прогнозували початок нової революції?

— Передчуття не було. Як і уся країна, чекав підписання угоди про асоціацію з ЄС. За місяць до угоди мене з Тарасом Возняком і Миколою Рябчуком запросили литовці до Вільнюса на політичну конференцію, яка мала передувати підписанню. Тому заява Азарова мене шокувала. Після цього людські протести виглядали логічно. Але передбачити їх ніхто не міг, так само, як і заяву Азарова.

- Ваша дружина англійка, у вас російське коріння, діти народились в Україні… Як у вашій сім’ї сприймають трикутник стосунків Україна-Росія-ЄС?

— Насправді діти народилися в Англії, і я особисто приймав пологи, але виховувались тут і ходять зараз в українську державну школу. Росіянин я тільки за походженням, бо, з одного боку, мене «відформатувала» дружина, з іншого — українське оточення. Наша сім’я живе за принципами християнської моралі, за якими можна жити будь-де, але в цивілізованій країні дотримуватись їх легше: в Англії легше, аніж в Україні, а в Україні легше, аніж у Росії.

- Якось ви сказали, що вірите в демократичні цінності українців і виїдете за кордон, лише «якщо почнеться повна Білорусь». Зараз ще не «пов­на Білорусь»?

— Нам далеко до Білорусі, далеко до Росії. Те, що люди масово вийшли на протест, показує, наскільки ми відрізняємося від них. Наш народ змінився, і вже немає дороги назад, у Росію. Бо Росія у своєму прагненні зберегти та розширити імперію «законсервувала» найгірше з того, що було в Радянському Союзі: однопартійну політичну систему, систему державного контролю над бізнесом, що призвела до корупційного чиновницького свавілля. При цьому у Росії не існує справжньої опозиції — вона була знищена тим, що на початку ери Путіна на її роль призначили комуністичну партію і партію Жириновського. В Україні ж опозиційних сил вистачає, може, навіть забагато різних партій, і тому не завжди можуть знайти спільну мову.

Кажуть, нещастям України є поділ на лівий та правий береги. Але бачу у цьому позитив, бо дві частини однієї України, дві різні думки унеможливлюють нав’язування країні однієї політичної сили чи однієї позиції. Погано те, що історичні цінності у «двох Україн» поки що різні. Проте молодь вирівнює розбіжності українців: різниця між донецькими та львівськими студентами набагато менша, аніж між людьми старшого покоління Донеччини та Галичини.

- Не боїтесь, що через свої висловлювання вдруге станете персоною нон ґрата у Росії?

— Я вже давно перестав чогось боятися. Це моя думка, з якою, зрештою, можна не погоджуватися. Наприклад, чимало шуму у соцмережах викликали мої зауваження з приводу відсутності координаторів протесту на Євромайдані. Я написав, що Євромайдану потрібні керівники, а то з’являтимуться люди, що перетворять мирні мітинги на анархію. Бо наше завдання не знищити країну, а змінити її на краще, а отже, потрібно дотримуватись порядку.

- Ви — най­ус­пішніший український пись­менник за кордоном. Скільки потрібно продати книг, аби видання стало бестселером у Європі, і яка ситуація у нас?

— У Німеччині потрібно продати 8 — 10 тисяч примірників за один тиждень. Коли книжка проходить стотисячний рубіж — її вважають бестселером. Списки бестселерів формуються щотижня за результатами статистики Асоціації книгопродавців, що подає дані у авторитетні журнали. В Україні чіткої статистики ніхто не веде. Але щоб у нас письменник мав змогу жити з книжки (за умови, що видає нову книгу раз на рік), потрібно її продавати накладом 10 тисяч примірників. В Україні є такі письменники: Ліна Костенко, Марія Матіос, Люко Дашвар, Василь Шкляр. Цим людям гонорари мали б забезпечувати нормальне життя, але... економічна криза, держава не сприяє розвитку книжкового ринку в країні, і, як наслідок, вкотре впали тиражі. Навіть у відомих українських письменників, як-от Сергій Жадан, перші тиражі становлять лише 1,5 тисячі примірників і можуть продаватись рік-два.

- Як ставитесь до поняття “літературної попси”?

— Кожній країні потрібна своя літературна попса, бо якщо не буде своєї — читатимуть чужу. У нас є незаповнені літературні ніші, і цим український книжковий ринок різко відрізняється від американського та європейського. Наприклад, 60% книжок, що продаються в Англії, — це так званий “нон-фікшн” — біографії, політичні нариси, історичні книжки, документальні розвідки. Це те, що продається набагато краще, аніж художня література. Якщо ж брати Україну, то у нас є наукові розвідки, наприклад, про ОУН-УПА Данила Яневського чи про давній Львів Ігоря Мельника та Юрія Винничука, але їх поява локальна. На всеукраїнському рівні “нон-фікшн” не існує.

- Якої ще літератури бракує Україні?

— Немає сучасних мемуарів. Маю на увазі справжні мемуари. Бо наші політики якщо навіть видають книжки — Кравчук чи Кучма — то це не правдиві мемуари. Це авторизована історія, за якою не можна побачити реальних подій. Не вистачає правди найновішої історії.

- Натрапила на експеримент, коли студентам американських коледжів доручили заповнити карту Європи. Лише 10% ідентифікували на мапі Україну. Коли виступаєте перед іноземними студентами, вони мають уявлення, яку саме країну ви представляєте?

— Студенти бувають різні. Наприклад, у Кембриджі не потрібно пояснювати, де розташована Україна. А коли виступав у Тунісі та Арабських Еміратах, то там запитували: “яка це частина Радянського Союзу?”. Пересічний американець на розповідь, що Україна лежить між Польщею та Росією, запитає, “а де знаходиться Польща?”. Росію ж американці впізнають одразу, бо це “велика пляма червоного ворога” на мапі світу.

- Європейці відрізняють українця від того ж росіянина чи поляка чи усіх ідентифікують словом “раша”?

— Таких кліше, що панують у нас — «українці люблять сало, а росіяни водку» — в Європі немає. В Англії негативне кліше українця існує тільки завдяки книжці “Коротка історія тракторів по-українськи” письменниці Марини Левицької. Усі герої-українці Левицької викликають лише сміх та неприємні відчуття. В Австрії українців вирізняють і ставляться набагато приязніше, аніж до росіян. У Румунії українців знають і мають до нас специфічні сентименти, бо румуни досі сумують за Буковиною. На Сході, у Сінгапурі чи Шрі-Ланці, де я нещодавно виступав, українця не відрізнять від росіянина чи поляка.

- А як же пам’ятники Шевченку та вишиванки, котрими наша влада намагається популяризувати Україну за кордоном?

— Не допомагають. У нас витрачаються мільйони на псевдопромоцію, на замовні статті, на відеоролики, які ніхто не дивиться, на пам’ятники... Вкладати гроші в пам’ятники — це вкладати кошти в минуле. А щоб дбати про майбутнє України, треба відкривати центри української культури в іноземних столицях та мегаполісах. Допомагати приватним ентузіастам, як-от Микола Кравченко, організовувати фестивалі української літератури за кордоном. Ми втрьох з Миколою та Анеттою Антоненко провели два фестивалі української прози — у Франції, і місяць тому в Австрії. Був такий успіх, що наші австрійські партнери вирішили проводити цей фестиваль регулярно раз на два роки і кожного разу презентувати нові переклади українських книг німецькою мовою. Зараз вони перекладають роман Винничука “Танго смерті”, придбали права на новий роман Марії Ма­тіос “Черевички Божої Матері” і уважно стежать за українськими літературними новинками.

- Над яким романом працюєте зараз?

— Більше року пишу книгу про Литву. України тут нема, але для нас ця тема цікава, бо це історія литовської молоді після того, як Литва стала членом Європейської унії і членом Шенгенської зони. Це роман про еміграцію, про історію держави, про те, чи можна виховати патріота в собі, зберегти за кордоном відчуття національної гідності. Це філософський роман, бо мені дозволив взяти свого персонажа найвідоміший поет Литви Марцеліюс Мартінайтіс. На жаль, Марцеліюс цього року помер, але його постійний герой Кукутіс, такий собі «вічний литовець», знову оживе на сторінках мого роману.

- На цьогорічному форумі помітила, що ви ґрунтовно запаслись книгами інших авторів. Невже встигаєте усе це прочитати?

— Намагаюся стежити за літературними новинками. Принаймні починаю читати багато книжок, але дочитую до кінця лише найцікавіші з них. Беру з собою в дорогу кілька книг, виключно у паперовому варіанті. Зараз в процесі прочитання восьми.

- Авторська заздрість буває?

— Найчастіше виникає захоп­лення. Так було, коли прочитав роман «День опричника» і антиутопічну збірку «Сахарный Кремль» Сорокіна. Загорівся ідеєю видати їх українською мовою і зробив це. «Солодка Даруся» Матіос у мене викликала довготривале захоплення, сподобалось «Танго смерті» Вин­ничука. А останню книгу Тараса Прохаська «НепрОсті» читав у стані особливого піднесення. Те, що він виробляє зі стилем, з мовою, мене вражає… Мабуть, це і є авторська заздрість. Заздрю його генетичному володінню українською мовою.