Ада РОГОВЦЕВА:«Між мною і Катериною міцна чоловіча дружба»

— Катерина виходила з вами на сцену ще під час вашої вагітності. А коли ви її вивели вперше на сцену за ручку?

— Їй було п’ять років, коли вона зіграла дев’ятирічну Лесю Українку у п’єсі Юрія Щербака «Сподіватись». Читала вірші, які Леся Українка написала у дев’ятирічному віці. Попри те, що Катерина була у п’ять років невеликого зросту, у неї був такий голос, що могла запов­нити цілий зал, коли читала «Ні долі, ні волі у мене нема, зосталася тільки надія одна». Виходила у полотняній вишитій сукеночці, яку я їй перешила зі старої сорочки, і була дуже переконлива.

— Хто її готував до цієї ролі — ви чи Кость Петрович?

— Ні, ми її не готували. Працювала з режисером без нашої допомоги. А Лесю Українку вона любить і знає з пелюшок. Я їй завжди читала Лесині вірші і вірші Ліни Костенко. Без цих двох великих поетес я би не змогла ні жити, ні працювати. Коли Катерині було шість років, питаю: «Катрусю, що тобі подарувати на день народження?». «Великий-великий альбом, щоб там було багато фотографій Лесиних», — відповіла.

— Коли Катерині виповнилося 15 років, її запросив Сергій Параджанов у свій фільм. А ви її не впустили. Чому?

— Сергій Параджанов тоді тільки повернувся з в’язниці. Почалися переговори. Він приїхав у підготовчий період над фільмом і сказав, що буде знімати нашу Катерину. Вони з Костиком виїхали у Тбілісі і там познайомилися з Параджановим. Якісь хусточки на неї накладав, робив фотографії. «Але я маю з тобою поговорити, — каже Параджанов, — буде не просто важко, бо там нема відповідних умов, вона дівчинка юна... Ти хочеш, щоб з неї вийшла актриса, чи що?». Кажу: «Чи що...». І Параджанов сказав, що тоді її знімати не буде, бо не відповідає за неї... Я заборонила, а Катерина мені досі цього не може забути (сміється. — Г. Я.).

— Як Катерина у ранньому дитинстві потрапила на радіо?

— Я працювала з Ніною Миронівною Милошевич, яка зробила для українського радіо більше, ніж всі решта разом взяті. Вона записала класику українську, російську і світову. Коли ми писали «Лісову пісню» Лесі Українки, Костик і Катерина писали маленькі ролі — Потерчат, Злиднів... Дітей, які знали творчість Лесі Українки, не так багато, а мої виросли на її творчості. Катерині було цікаво, вона із задоволенням йшла на запис програми. Костик разом з Богданом Ступкою вже писали Хемінгуея «Старий і море». Костик писав Хлопчика, а Богдан — Старого. Катерина постійно була біля нас. Ми читали Ліну Костенко. Катя читає Ліну Костенко краще від мене, то я її намагалася брати частіше.

— А якою вона була ученицею?

— Взірцевою! Вчилася в українській школі. Хоча у ті часи українська школа — поняття було відносне, то вчителька — дружина Тютюнника — якось на батьківських зборах сказала: «Що ж це таке, Роговцева працює у російській драмі, а мову у школі знає лише Катя». Катерина мову знала через те, що нашими друзями були Миколайчук і Матвієнко, а також всі хлопці і дівчата, які переймалися проблемою української ідеї і мови. У нас в хаті був такий осередок.

— Запитання, чи могла Катя зір­вати урок, чи нахамити вчителю, можна навіть не задавати?

— Вона була і залишається дуже доброю і чемною дитиною. Мала організаторські здібності. От звідки у неї той режисерський талант? Мене це дивує, бо у Кості Петровича його не було, він був талановитим педагогом. У мене також особливо нема. А Катя вміє зібрати, зорганізувати, розказати, що і як треба зробити. У школі до неї ставилися, як до верховного судді. Вона у школі була борцем за справедливість.

— Участь у художній самодіяльності школи брала, чи вистачало того, що працювала на радіо і у театрі?

— У шкільній не пригадую. Коли у російській драмі робили якісь патріотичні вистави, вона грала з професійними акторами.

— Те, що у Катерини такі відомі батьки, однокласники не використовували з корисливою метою?

— Їй, навпаки, закидали, що користується пільгами, і до неї поблажливо ставляться, бо у неї такі батьки. Катерина переживала через це.

— У якому віці Катерина почала писати вірші? Ви видали кілька збірок, чи її вірші також там є?

— Вірші моєї доньки ще не бачили світу. Хоча заслуговують на це. Вона почала писати рано, причому двома мовами. Навіть важко сказати, якою мовою краще у неї виходить. Перші її вірші написані «під Цвєтаєву», а потім її поезія стала самостійною і цікавою. Катерина багато у чому схожа на свого батька, особливо у тому, що все приховує. Написала і заховала. Попри те, що ми з нею відверті, про деякі речі дізнаюся із запізненням. Так само було і з віршами.

— Ви з Катериною подруги чи мама і донька?

— Ми навіть не подруги. Така дружба буває рідко навіть у чоловіків. Між нами — чоловіча дружба, де є і порада, і підтримка, і доб­ре слово... Завдяки їй я живу на світі. Особливо зараз, коли Костик пішов, я би не жила, якби не Катерина. Як вона вміє і накричати, і вголос зі мною поплакати, взяти мене міцно за плечі і подивитися у вічі так, що мені аж дух перехоплює. Робить усе це дуже природно. Мабуть, через те, що любимо одна одну понад усе на світі.

— Перше кохання у дівчинки приходить у ранньому віці. Може бути у садочку, чи у школі...

— Її два кохання — Тарас і Олексій. Перший і другий чоловіки Катерини. Сьогодні обидва прийшли до мене. Олексій пішов в аптеку, а Тарас прийшов мене вколоти. Обидва прийшли з Майдану, трохи побули і побігли знову на Майдан. Бо там стоїть Катя. Знаєш, у нашій сім’ї, якщо людина переступила наш поріг, а ще як торкається серця, душею близька, залишається у нас назавжди. Тож обидва чоловіки — перший і другий — як мої діти.

— А як Катерина вам уперше сказала, що виходить заміж?

— Вона була ще дуже мала і закохалася в Тараса. Казала нам, що любить Тараса. Там були складнощі, він був одружений. То вона вирішила вийти заміж за іншого. Хороший був хлопчина, приходив до нас. Але одного разу прийшов Тарас і сказав: «Нехай мене дочекається. Для чого їй виходити заміж до того, як вона стане моєю дружиною?». І пішов. Питаю у Каті, що це все має означати, а вона як заплаче. Каже, що кохає Тараса. «А для чого тоді виходиш за іншого?». Каже: «На зло!». Ми «розрулили» цю ситуацію, і вони з Тарасом одружилися.

— Але велике кохання виявилося не на все життя...

— Там була складна ситуація. Тарас поїхав в Ізраїль за хворою мамою. Він там, Катя — тут. Вагітна. Це були 90-ті роки. У пологових будинках гуляв стафілокок. Ми вирішили її відпустити до чоловіка. Катя там прожила майже два роки, народила Олексія і повернулася додому. А через рік повернувся Тарас. Катя взяла в університеті академічну відпустку, пізніше поновилася на філологічний факультет в університет і вступила до театрального інституту. А Тарасові знову довелося їхати в Ізраїль, до мами. Мабуть, це все і вплинуло: він там, вона — тут. Різні країни, різні світи... От і сім’я розпалася. Хоча вони надзвичайно близькі люди, шанують одне одного. Катя зараз як режисер ставить виставу, Тарас її оформляє як художник. Вони — однодумці. Коли ми видавали книжку «Мій Костя» і другу «Свідоцтво про життя», ці два видання оформляв Тарас. Нікому, крім нього, не могла би доручити таку роботу. Бо так, як Тарас мене знає, ніхто з чужих людей не може зрозуміти моєї душі. Надзвичайно поважаємо одне одного.

— Катерина знову вийшла заміж і народила ще одну дитину. Різниця між дітьми — майже 20 років. Чи не відмовляли ви доньку?

— Поки мій Олексійко, моє сонечко, росло, я Каті казала, щоб і не думала народжувати другу дитину. Треба його спочатку поставити на ноги, бо ж це хлопчик, за ним постійно треба дивитися. Можливо, через те так довго не зважувалася. І коли прийшла одного разу і сказала: «Мамо, я буду народжувати другу дитину», — я її поцілувала від радості.

— Як Олексій відреагував на те, що у нього з’явиться молодший брат?

— Кажуть, дітей не можна хвалити, але Олексій у нас — дуже добра дитина. У нього немає комплексів неповноцінності. Коли Катерина розлучалася з Тарасом, Олексій не відчув цього. Тарас завжди мав ключ від нашої квартири, тож міг у будь-який момент зайти до сина. Олексій знав, що у нього є тато. Коли Катерина вдруге вийшла заміж за Олексія, Олексій-молодший добре поставився до вітчима. Вони — друзі. Народження молодшого братика сприйняв як свято! Малий Матвій каже до Олексія: «Ти — мой б’ят!».

— Яка Катерина Степанкова господиня?

— Квартира наша була дуже велика — людей багато, роботи багато і у Кості Петровича, і у мене. У нас крутилися і знайомі, і чужі люди, ще й батько старенький був — дім був відкритий для всіх добрих людей. Ми намагалися робити так, щоб діти мали свій розклад, свій куточок, але не жили осторонь колективу. У нас така була формула життя: «Зміну здав! Зміну прийняв!». Костя Петрович приїхав — приступає до обов’язків, щоб бути головою вдома. Я приїхала — я беруся. А якщо вдвох — то вдвох все і робили. Хату не кидали так, щоб одночасно двоє зникали. Тоді здавалося, що ми все самі робили, а Катерина ніби була балувана і відмежована від домашніх справ. Ми дбали про те, щоб у холодильнику були продукти. А вони вже собі зварять. У нас ніколи такого не було, що я маю стояти цілий день біля плити і готувати... Діти вміли приготувати картоп­лю, кашу. У шість років Катя вміла зварити суп, коли нас не було вдома. Костя Петрович готував краще від першокласного шеф-кухаря. А Костик готував ще краще від батька. Тож Катерина біля них і навчилася варити. Коли Катерина виїхала до Москви, винаймала квартиру. Костя Петрович мені дорікав: «Ти її не привчаєш, як вона буде жити?». Коли я приїхала до Москви, була вражена. Кажу до чоловіка: «Поїдь і подивися, як у нашої доньки чисто — реанімаційний кабінет не такий. У нас з тобою так ніколи у житті не було. Як там усе блищить! Кожна каструлька, кожна тарілочка — усе на місцях». У системі життя, коли кожен має свої обов’язки, за щось конкретне відповідає, то і навчиться чогось. Одного року перед Великоднем мене не було, вона напекла такі паски, яких я не спекла ніколи у житті. Коли Іван Миколайчук лежав у лікарні, Марічки десь також не було, це було незадовго перед його смертю, на Водохреще, він подзвонив і попросив вареників. Катерина у свої 13 років наліпила вареників з капустою та картоплею і віднесла Іванкові у лікарню. Я її цього не вчила. Вона бачила, як я це роблю. У мене така натура, що ніколи не скажу, як це люблять робити старші люди: «Це ти не так робиш. Роби ось так...». Ніколи не відбиваю бажання тому, хто мені хоче допомогти. Навпаки, похвалю і кажу: «Ой, молодець. Слава Богу, що ти мені допоможеш!». У Катерини нема оскомини, що вона щось зробила не так, можливо, тому так впевнено береться за будь-яку справу.