Сильвія ХУТНИК: «Жінки не хочуть бути частиною важливих для суспільства дискусій»

Усе, чим займається Сильвія Хутник, — культурологія, журналістика і громадська діяльність — пов’язане з обстоюванням жіночих прав у Польщі. Сильвія керує фондом «МаМа», який захищає права матерів та організовує авторські екскурсії Варшавою по місцях, пов’язаних з видатними жінками. Про фемінізм, місце жінки в літературі та соціумі письменниця розмовляла з кореспондентом “ВЗ”.

- Сильвіє, ти мріяла стати письменницею?

— Мріяла бути співачкою. Як Мадонна, наприклад (сміється. — “ВЗ”). На жаль, у мене немає голосу, тому треба було придумати щось ще. Пішла навчатись до університету у Варшаві, де вивчала культурологію. Зараз пишу кандидатську роботу. Постійно щось писала — щоденники, листи, історії. Та ніколи не думала, що це може стати моєю професією, що за це мені платитимуть гроші, і я з них житиму.

- Для тебе це стало несподіванкою?

— Це виявилось якоюсь мірою сюрпризом. Але коли пригадую ті роки, то розумію: коли я почала писати романи, писати щось більше, ніж листи чи записи в щоденнику, то це було природно. У 2007 році написала частину своєї першої книги. Це був текст для одного з феміністських сайтів. Відгуки були на диво позитивними. почала писати продовження. Отак з’явилася моя перша книга.

- Її одразу ж опублікували?

— Я знайшла видавця, і це було важливо для мене, бо коли роман був завершений, я знала, що його опублікують. Є різниця між цим і тим, коли пишеш просто для себе. Отже, з одного боку, це було несподіванкою, а з іншого — логічним продовженням моєї діяльності.

- Як обираєш теми своїх книг? Чому саме такі розповіді?

— Я завжди була частиною феміністичного, анархічного і панк-руху в Польщі. Коли мені було 15 років, була частиною руху Emancipunk. Завжди була в безпосередній близькості до інших жінок, щоб допомагати їм, працювати з ними. Стикалася з історія­ми різних жінок, здебільшого, на жаль, травматичних. У нас було щось на кшталт сестринства. Для мене важливо було розуміти жінок, знати їхні історії. Тому не дивно, що почала про них писати.

- Яка твоя героїня? Які у неї проблеми?

— Це залежить від роману чи історії. Наприклад, я писала короткі оповідання про повій. У Варшаві в центрі є одна вулиця. Там багато повій віком за 50 років. Такі жінки — дуже складні особистості. Вони працюють усе життя без усяких соціальних гарантій. З кожним роком старіють, і їм потрібно більше впевненості в собі. Цим жінкам справді важко. Пишу і про звичайних жінок. Жінок, таких як ми, яким трохи за 20 чи за 30.

- Ці всі жінки, героїні твоїх творів, реальні люди? Вони існують насправді?

— Це все змішування. Змішування вигаданих людей з історичними постатями чи справжніми жінками, яких зустрічала чи просто бачила. Це вже моя уява. Вона як блендер на творчій кухні. Іноді буває, що після публікації роману чи новели люди пишуть мені про те, що знають героїню, що це їхня сестра чи тітка. Отож можна сказати, що створюю справжніх людей.

- Окрім літератури, зай­маєшся громадською діяльністю...

— Так, у мене є своя фундація «МаМа». Вона була заснована у 2006 році. «МаМа» покликана допомагати жінкам, особливо матерям. Допомагати у різних планах — економічному, культурному, у боротьбі зі стереотипами. Ми працюємо, щоб підтримати їх, також намагаємось створити новий закон у трудовому кодексі. Ситуація з роботою для молодих матерів справді плачевна. Це одне з моїх життів. Одне — літературне, інше — засновниці цієї фундації. Але вони мають багато точок перетину. Перша і основ­на — все про жінок і для жінок. Третє моє життя — це життя у Варшаві, яка є специфічним місцем у Польщі. Варшава — характерна і неповторна, тому також виступає героїнею моїх романів чи історій.

- У ролі громадської діячки ти часто з’являєшся на телебаченні та у газетах...

— У мене є деякі думки про польський мейнстрим. Підоз­рюю, пресі і телебаченню потрібно мати феміністку на виду. І декілька таких відомих жінок є. Та інколи потрібно когось нового... У мене немає проблем спілкування з публікою чи пресою. Можливо, тому я часто з’являюсь у новинах. Для мене це важлива частина громадської діяльності. Важливо бути частиною академічної дискусії. Думаю, в Україні є схожі проблеми. Наприклад, проводяться дебати чи дискусії, і немає жодної жінки серед промовців. Або є, але одна і в оточенні чоловіків. Я відчуваю відповідальність перед жінками. Знаю, що повинна піти туди, а то жінок не буде взагалі.

- Як ти вважаєш, система не допускає жінок до такої діяльності?

— Проблемою є і те, що жінки самі не хочуть бути частиною важливих для суспільства дискусій. Коли запрошую їх як експертів, відмовляються. Не відчувають впевненості у своїх силах. Тому проблема не тільки у системі. Інколи жінки надто соромляться, щоб говорити про свої проблеми вголос. Тому так мало публічних діячів серед жінок. Не тому, що вони ніхто. Тому, що не хочуть говорити.

- А як ти думаєш, тебе як громадську діячку сприймають серйозно? Ти молода і досить-таки нестандартна особистість..

— Я впевнена, що так. Є багато смішних історій, пов’язаних з цим. На початках були проблеми з моїм іміджем. Сім чи вісім років тому у мене було багато пірсингу, дреди... Я заснувала фундацію, була її президентом. Мені телефонують з телебачення, просять виступити як експерта, запрошують на інтерв’ю у студію. І я приїжджаю. У них шок. Те, що і як говорю, не збігається з їхніми уявленнями про такий вигляд. Вони мене бачать на телебаченні. І думають, «що за клоун?», але потім чують, що я говорю, і не знають, як на це реагувати. Та це добре. Люди впізнають мене. І згадують про проблеми жінок, про які розповідаю. Пам’ятають мої слова, бо пам’ятають мене. На офіційних зустрічах мене впізнають прем’єр-міністр чи президент. У Польщі багато неурядових установ, котрі займаються багатьма важливими проблемами. Але вони впізнають мене, моє рожеве волосся (сміє­ться. — «ВЗ»).

- Нестандартний вигляд тобі на руку?

— Я стала панком, коли була у 6 класі, мені було років 12. У мене був пірсинг. І ще багато всякого. Йдеш по вулиці, і люди витріщаються на тебе, говорять за спиною. Але ти звикаєш до себе, до свого вигляду і реакції людей. Після цього ти тренована, стаєш сильнішою.

Довідка «ВЗ»

Сильвія Хутник — польська письменниця, журналістка та громадська діячка. Народилась 1979 року у Варшаві. Книгу письменниці «Кишеньковий атлас жінок» польські критики визнали найкращим дебютом 2008 року. Очолює фонд захисту матерів Польщі «МаМа», є лауреатом численних премій для громадських діячів, членом організації «Жіноче взаєморозуміння» (Porozumienie Kobiet). Письменниця перемогла у конкурсі «Жінка Варшави» (Dama Warszawy, 2007), Wowoaktywnych (2008). Номінувалася на літературну премію Nike (Nagrody Literackiej Nike, 2009), отримала Spolecznego Nobla Fundacji Ashoka (2010) — премію, присуджену за громадську діяльність. Номінована до нагороди 3 X Ona порталу Onaonaona.com i Okularow Rownosci 2012.