Дмитро Стецько: «В мені живе вічна боротьба з полотном, яке ще недописане»

Його самобутні роботи є у державних та приватних колекціях багатьох країн світу. Його ім’я занесено до найповажніших світових мистецьких енциклопедій. Так природою і лемківськими генами, а може, небесними зірками було закладено, щоб Дмитро Стецько (на фото) завжди був в опалі. До влади, до режимів, до звань, спілчанських об’єднань. Він — індивідуум, який залишається у своєму внутрішньому світі, до якого не підпускає нікого. У ньому сидить дух вічного бунтаря. А ще — вічна боротьба. Із самим собою, з полотном, яке ще недописане, творчими планами та ідеями, які не реалізовані. Ось як оцінила одну з Дмитрових робіт відома українка Христина Стебельська: “У Каневі, в залі музею Тараса Шевченка, я бачила портрет Кобзаря, коли почула знакові слова “Дмитро Стецько. Тернопіль”, то випросталася, як “Шевченкова тополя”. Стецько створив модерного та харизматичного Кобзаря. Погляд Шевченка спрямований так, що хочеться підгледіти, а куди дивиться Тарас?.. Годину спостерігала за його образом на полотні, віддалялася і знову наближалася...”. Складно повірити, що живописцеві на Дмитра виповнюється 70, адже зовнішньо, як і внутрішньо, він виглядає набагато молодшим.

— Ти, Дмитре, дитя суворої воєнної любові...

— Так, йшов складний воєнний 1943 рік. Справжнього дня народження не знаю й досі. Не до того тоді було. Щороку, святкуючи іменини на Дмитра — 8 листопада, відзначаю ще один прожитий рік. Свідоцтво про народження виробив собі сам, коли йшов до армії і поставив день уродин саме 8 листопада. Мої батьки мали свій ліс, в який мати зі мною в лоні вранці поїхала згрібати осіннє листя. Коли тато під вечір приїхав її забирати, я вже народився. Я був у неї сьомим (після мене через два роки народилася наймолодша наша сестричка). І так ми втрьох повернулися додому... Звісно, що 8 числа ніяк я не міг народитися, у свято нічого старалися не робити навіть у війну. Так народився в холодному осінньому лісі неподалік нашого лемківського села Полонної.

— Тобі би більше пасувало стати лісником, аніж художником...

— Щось у тому таки є, адже страшенно люблю висаджувати дерева. Страждав від того, що нас силоміць вивезли на хутір Драгоманівка Козівського району, де лісу не було. Там є фруктовий сад, який я посадив.

— Чи не кожен другий лемко має в собі мистецький дар. Не дивно, що ти став художником.

— Лемки — обдаровані люди. Гадаю, через пережиті віками муки Господь так щедро обдарував нас. Якими світовими постатями є представники нашого малочисельного народу Богдан-Ігор Антонич чи Никифор Дровняк. До слова, обом написав портрети. Лемки прагматичні до праці і пізнання. Їм властива впертість у досягненні мети. Лемко чужого не хоче і свого не дасть. Ось така наша сутність — цікава і добра.

— Коли відчув потяг до мистецтва?

— Ще коли не ходив до школи. Різьбив дерево, з буряка чи картоплі вирізав звірів, малював багато. Кожна людина має вроджений талант до чогось. Хтось його губить, а хтось удосконалює усе життя і щодня працює над собою, вчиться до останнього подиху. Треба збудувати в собі характер і волю до того, що ти хочеш пізнати. Тоді з’являється жага до праці. На жаль, радянська доба та й нинішній час не виховали і не навчили суспільство високого пізнання мистецтва. На Заході це прищеплюють з дитячого садочка, де мистецтво — першорядне, і митці входять в елітні групи. У нас — як придаток.

— Упродовж багатьох років вважалося, що талановиті митці — люди не від того світу, а муза — це “шиза”, яка прилітає до обраних.

— Таку ідею породило

ХХ століття. На цьому збудована вульгарна естетика, бажання показати себе в дурному світі. Чомусь це стало нормою. Але так довго не буде, сподіваюся, найближчим часом усе стане на свої місця.

— Чи можеш від поганого настрою, від болю чи з горя писати гарні і добрі роботи?

— Вмію дивитися на себе збоку. Мені властиві муки творчості, в яких нема романтизму. Коли сідаю біля мольберта, забуваю про все погане. За своєю суттю я є вічний мораліст. Взяти художні роботи нашого пророка Тараса Шевченка. Йому наснаги давали певні болячки, віч­ні соціа­льні проблеми, які його загартовували, і він від цього більше працював. Кожного митця щось збуджувало: одного шалена пристрасть закоханості, іншого — алкоголь, третього ще щось. Я, до прикладу, ніколи не зміг би жити і творити за кордоном, адже там немає особливих проблем. У мене ж вони були все життя і стали нормою. Без мук і без творчого пошуку мистецтва не може бути! Інколи видається, що моєю рукою водить Господня сила, тому за все зроблене і народжене постійно дякую Всевишньому... Мистецтво, як талант, життя, доля, є великою загадкою.

Ось ця вічна боротьба з полотном, яке ще недописане, живе в мені. І совість мучить мене за те, чого ще не зробив. В основному працюю раціонально і тверезо. Те, що зробив, для мене не існує. А те, що маю зробити, кипить у душі, немов вулкан

— Неважко жити в теперішньому аморальному часі?

— Мені подобається, що можу відмовитися від певної спокуси. Найвища радість — володіти собою у найскладніших ситуаціях. Я міг зламатися в будь-які роки: і тоді, коли усі намагалися догодити комуністичній владі, і антинародній владі — тепер. Я — вічний бунтар. Моя мама казала: “Де б ти не був і що б не робив, Дмит­ре, ніколи не осором нашого прізвища”. Так намагаюся і чинити.

— У всі часи творчі люди між собою мали вічні непорозуміння і навіть ворожнечі. Не вдалося і тобі цього обминути. І хоч ти у Тернополі тримаєшся не так зверхньо, як осторонь своїх спілчан, усе ж справжнє визнання серед митців маєш не вдома, а деінде, зокрема за кордоном.

— Спілчани мене не люблять, бо для художників властива творча заздрість. У мене складний характер Скорпіона, який сам собі шукає ворогів. А потім робити з них друзів. Завжди страждав від того, що говорив правду у вічі. А це для багатьох є кровною образою. Лукавити не вмію. Знаю, багатьом правди не можна говорити, треба бути більшим гуманістом. Зрозумів це у більш зрілому віці. Тому уникаю будь-яких конфліктів, через це навіть вийшов з членів Спілки художників Украї­ни. Посередності хочуть бути в колективі, інакше загубляться. Вони це розуміють і гуртуються у спілки. Такі художники хочуть бути реєстровими, хоч би стояти у списках. Це дає можливість випрямитись і диктувати свою позицію, навіть повчати інших. Коли людина індивідуум, здібна, подібне для неї стає тягарем. Більшість моїх друзів — людей творчих — живуть поза Тернополем: у Києві, Одесі, Львові…

— Слід визнати, що, маючи таку вродливу дружину, було б гріхом не творити дивовижні і красиві речі.

— Я найбільше відповідальний перед дружиною. Віра для мене — друг, порадник, перший критик і вічний цензор. За її поглядом можу знати, яку роботу зробив. Якщо вдала, вона обов’язково поцілує мене. Коли ще був холостяком, боявся мати таку дружину, яка б мені заважала. Навіть і тут боровся зі своїм характером. Одружився 33-річним. Юнацький образ коханої, який виношував, якраз у ній яскраво втілений. Мистецтво вимагає, щоб йому віддаватися повністю, без остатку. І Віра, як творча натура, мене в цьому підтримує.

— Чи маєш страх перед віком. Що для тебе 70 років? Що відчуваєш?

— Такої я вже конституції, що по моєму обличчю важко визначити вік. Внутрішньо так само почуваюся молодшим за календарний вік. Маю ностальгію за юністю, цнотливими і милими серцю молодечими роками, за зустрічами з надзвичайно цікавими людьми, яких не повернеш… З іншого боку, про вік не маю часу думати. Мушу творити нові роботи, з новим поглядом. Ось це зваблює, і тим живу. Не так у мене вже й багато робіт, ніколи не ганявся за кількістю. Яскравим прикладом вважаю для себе великого Лео­нардо да Вінчі, який створив за життя лише 16 полотен. Зате яких! Я виношую твір дуже довго. Чимось подібний у цьому до Василя Зінкевича, який співає одну-дві нові пісні на рік. Відшліфовує до найменших дрібниць, до ідеа­лу. Але вони глибоко і назавж­ди залягають у людські душі.