El КРАВЧУК: «У той період президентом був Кравчук, тож думав, це прізвище мені допоможе...»

Коли на запрошення телеканалу “Україна” приїхала на зйомки шоу “Як дві краплі”, побачила у коридорі Вєрку Сердючку. Тільки за кілька секунд зрозуміла, що це не зовсім Вєрка. І справді, як дві краплі...

Це так майстерно візажисти і костюмери перевтілили співака El Кравчука. Про шоу “Як дві краплі”, навчання в музичному училищі, роботу у театрі Андрія Жолдака El Кравчук розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ”.

- Як потрапили на проект “Як дві краплі”? Вам запропонували чи самі напросилися?

— Це була ініціатива продюсерів проекту. Вони підбирали артистів різного жанру. Це своєрідний продюсерський хід, коли поєднуються непоєднувані жанри мистецтва. Під час запису програм мені іноді здається, що сиджу на якомусь сюрреалістичному балу, коли поруч Іво Бобул, Мадонна, Брітні Спірс, Крістіна Аґілера, Софія Ротару... І ми усі разом ще й мусимо підігрувати одне одному у тому, що хтось Іво Бобул, а я, скажімо, Ірина Білик... Можна з глузду з’їхати (сміється. — Г. Я.).

- Переможець шоу має віддати гроші на благочинність. Ви стільки часу витрачаєте на репетиції і запис програми. І все це без гонорару. Вам це потрібно, щоб знову засвітитися перед публікою... Чи робите це для свого задоволення?

— Перша причина — це справді цікавий проект. Ну і азарт з’являється — хто все ж таки набере найбільшу кількість балів?! Друга причина — благодійність. Це ж така благородна ідея!

- Це правда, що у Німеччині допомагаєте будувати чоловічий монастир?

— Це не монастир, а храм. В Україні будується багато храмів. У кожному селі є церква. У Берліні живе 250 тисяч слов’ян: українців, росіян, білорусів, які сповідують православ’я. Там це потрібно не німцям, а нашим людям. Цей храм — не лише місце для молитви, а й місце для зустрічей, для життя. Архітектори працюють з Києва, фінансують церкву російські бізнесмени. І я до цього долучився.

- Чи не краще було б гроші, які ви віддаєте у Німеччину, віддати у якийсь дитячий будинок чи дім престарілих в Україні?

— Часто буваю у дитячих будинках в Україні. Зараз готуюся до Святого Миколая, розробив цілу програму заходів. Недавно повернувся з туру по дитячих будинках Закарпаття. Привіз їм велосипеди, комп’ютери, телевізори. Але це не тільки мої гроші, долучаються різні люди. Шукаю меценатів, які можуть разом зі мною допомагати. У Сімферополі підтримуємо лікарню, де є відділення дитячої онкології.

- Свого часу ви перемогли у конкурсі “Червона рута”. Різко злетіли вгору, а через рік сказали, що більше не братимете участі у такого роду конкурсах. Вас там хтось образив?

— На конкурс “Червона рута” потрапив за рекомендацією свого викладача з вокалу Олени Прохорової. Це була випадковість, від якої почався відлік моєї нової долі. Мені було 18 років. Страшенно не люблю змагатися з ніким. Люблю співати. Дарувати свято. Показувати свої пісні, те, що сам створив, — як композитор, поет, співак чи музичний продюсер. Вважаю, у мистецтві недоречною буде категорія, хто найдалі стрибне, найшвидше припливе. От саме через це я і не хотів більше брати участі у таких конкурсах. Мене запрошували і в Юрмалу, і на “Слов’янський базар”, та й на інші вокальні конкурси, але я завжди відмовлявся.

- Був час, коли ви заявили, що хочете співати на “Євробаченні”. Це ж також конкурс...

— Це бажання і далі є. Цього разу не подаватиму заявки, можливо, через кілька років. У форматі цього конкурсу міг би якісно представити свою країну, але лише у тому випадку, якщо матиму для цього відповідну пісню.

- Був такий період, коли El Кравчук займав усі верхні сходинки хіт-парадів. А потім кудись пропав.

— У Львові у той “застойний” період я “відзначився”. Зі спектаклем “Гамлет”, який став одним з найкращих на фестивалі “Золотий Лев”. Український театр з українським режисером з “Гамлетом” українською мовою у перекладі Андруховича переміг не лише на “Золотому Леві”, а на такій кількості фестивалів у світі, що важко перерахувати! Нашого “Гамлета” бачили у понад 25 країнах світу. Коли почалися репетиції “Гамлета”, я ще давав стадіонні концерти, а потім довелося вибирати: сцена чи театр. Андрій Жолдак, який поставив цю геніальну п’єсу, був категорично проти такого поєднання. Особливо його “дістало”, коли в один з репетиційних днів я втік з репетиції у Харкові. Сів у машину, приїхав і виступив у Донецьку, а вранці повернувся на репетицію у Харків. І коли Жолдак побачив, що я не в змозу репетирувати, відібрав у мене мобільний телефон і сказав: “Вибирай, або ти граєш у “Гамлеті”, або співаєш!”. У цьому серйозному проекті було задіяно 50 акторів, три тонни декорацій. Одне слово, величезна відповідальність. Я обрав Принца Данського. Бо не всім Жолдак пропонував таку роль і участь у своєму театрі.

- Вам Жолдак особисто запропонував грати у його теат­рі? Як це було?

— У нас своя компанія друзів. Постійно з’являються якісь ідеї, і однією з них був мюзикл, у якому зіграти мав я з Наталкою Могилевською, а Ладі Лузіній доручили написати до нього сценарій. Сценарій вона написала, провели переговори з Романом Віктюком. Наталка Могилевська обдзвонила “півсвіту”, бо якщо береться за щось, ставить на ноги всіх, кого тільки може. Дівчата запропонували мені зустрітися з Жолдаком. У кафешці у центрі міста Жолдак через п’ять хвилин нашої розмови сказав: “Ваша пропозиція, Наталю, мене не цікавить. А ви, Андрію, якщо хочете, поїдете завтра зі мною і почнемо репетирувати “Гамлета”. Я проводив кастинг, у якому взяло участь 50 акторів, але мені ніхто не підійшов, а вас бачу Принцом Данським”.

- Через це ви довший час жили у Німеччині?

— Так, у Берліні.

- Хотіли там залишитися?

— Я вже не зможу жити без Берліна. Маю там багато друзів. Маю там свої інтереси. А залишитися назавжди не можу. От жити на два міста — Київ і Берлін — так. Душа моя належить Києву. Попри те, що народився у Вільнюсі, я — киянин. А в Берлін мене тягне.

- А не хотіли продовжувати театральну кар’єру?

— Половина “Гамлета” залишилася у Німеччині. Жолдак живе там. Там залишилася і Вікторія Спесивцева, колишня дружина Андрія Жолдака, його діти там. Мені пропонував контракт німецький театр, але я відмовився. “Гамлет” — сильна роль, але я себе більше не уявляв на театральній сцені. От Гамлета я би ще раз зіграв.

- Коли ви почали співати, взяли собі псевдонім El Кравчук. El означає електронний, а чому Кравчук, якщо ваше прізвище Остапенко?

— У моєму паспорті подвійне прізвище Остапенко-Кравчук. По батькові я Остапенко, а мамине дівоче прізвище Кравчук. Ну і, як відомо, у той період президентом нашої країни був Леонід Кравчук. От мені здалося, що це прізвище мало би мені допомогти (сміється. — Г. Я.). На “Червоній руті” вперше виступив як El Кравчук.

- А коли вперше заспівали?

— Коли закінчив музичну школу. Якось потрапив на репетицію джазового оркестру. Керівник ансамблю бідкався, що захворіла вокалістка, а ніхто не може заспівати пісню Френка Сінатри “Тінь твоєї усмішки”. Оскільки я з дитинства вивчав англійську і співав сам для себе багато пісень англійською, цю пісню знав напам’ять. Запропонував керівнику послугу, мовляв, може, так не заспіваю, але прочитати зможу. Коли заспівав, керівник запропонував залишитися у їхньому гурті. Я відмовився. Але розповів про це Ірині Білик, ми з нею тоді були знайомі. Вона мені й порадила вступати в музучилище. І першим моїм концертним майданчиком став академконцерт у музучилищі.

- Батьки не були проти, що їхній син вибрав “неправильну” професію?

— Вони про це довідалися через кілька місяців. Були переконані, що я вступив на стаціо­нар в університет. Я справді вступив на стаціонар, але відразу перевівся на заочне відділення, а в училище ходив на денні заняття. Тато ніяк не міг зрозуміти: чому у мене заняття тривають з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора. І в один прекрасний день приїхав в університет поцікавитися, які у мене успіхи. Йому відповіли, що такого студента тут нема.

- Уявляю, що було вдома...

— Завдяки цій ситуації мені вдалося піти з дому. У 17 років почав жити окремо. Потрапив у гуртожиток. І там познайомився з Андрієм Данилком, який жив поверхом вище. Він навчався в естрадно-цирковому, я — у музичному. Жили ми в одному гуртожитку, тільки на різних поверхах. Тоді ще не було Вєрки, не було Кравчука — були два Андрії.

- Яким був студентом Анд­рій Данилко?

— Андрій був магнітом, таким залишився і зараз. До нього всі тягнуться. Найталановитіші люди завжди крутилися біля нього. Ми з ним варили у виварках борщі. Для всіх! На той час я вже виступав у нічних клубах, заробляв гроші, купував продукти.

- То ви ще й готувати вміє­те?

— Ні! Не вмію! Готував їсти Анд­рій Данилко. Я лише допомагав.

- А зараз з Данилком зустрічаєтеся?

— Як тільки випадає нагода, бачимося. Але не так часто, як би цього хотілося. У нас є компанія друзів, але через постійну зайнятість не завжди вдається побачитися. Святкуємо дні народження. Цього року 40-річчя Данилка не святкували, бо таку дату не святкують. Але на дні народження Лілі Подкопаєвої класно погуляли.

- Ви недавно відсвяткували 35-річний ювілей?

— Так. У мене була вечірка, приїхали друзі з усього світу.

- Андрій Данилко вас розіг­рує?

— Постійно! Але не можу розповідати, бо це особисте. Анд­рій — винахідник, талановитий імпровізатор. Йому неможливо не повірити!

- А з батьками часто бачитеся?

— Часто. Якщо кілька днів не буваю у них, телефонуємо одне одному. Батько у мене активний чоловік.

- Матеріально їх підтри­мує­те?

— Аякже! Хіба на таку пенсію можна повноцінно прожити?