Юліан КИТАСТИЙ: «У Нью-Йорку мою бандуру сприймали як екзотику»

Зараз пан Юліан курирує Нью-Йоркську школу гри на бандурі, очолює New York Bandura Ensemble і авангардне Experimental Bandura Trio. Юліан Петрович співпрацює з Мар’яною Садовською, Алексіс Кохан, Ву Ман, Майклом Альпертом. Серед його учнів — Юрій Фединський, Михайло Андрець і Роман Туровський. Пан Юліан завітав на батьківщину, а заодно розповів кореспонденту “ВЗ”, як сприймають українську музику за кордоном.

- Юліане, стати бандуристом — це була ваша мрія?

— Мій батько і дід, професійні бандуристи, виїхали з України ще під час війни в складі капели бандуристів ім. Шевченка. Я підростав і особливого вибору не мав. Навіть пручався. Але коли почав шукати щось своє в американському світі, то кращої рятівної тростинки, ніж бандура, не міг знайти. Я вхопився за неї і не відпускаю ось уже протягом 35 років.

- У Штатах бандура, напевно, є незвичним інструментом?

— Так, коли я починав, це було екзотикою. Та протягом років цікаво було спостерігати, як міняється потроху сприйняття. За останні 10-15 років популярною стала world music. Тому в США все частіше зустрічається публіка, яка, навіть якщо не знає конкретно бандури, то вже має досвід сприйняття якихось інших інструментів, музик і культур, і дуже приязно до цього ставиться. Люди мають такі музичні цінності, в які вписується і бандура, і традиційна, і нова музика.

- Чи багато бандуристів у США?

— Здебільшого це люди українського походження, хоча трапляються й американці. У 70-80 роках минулого століття бандура виступала у ролі культурного багажу, який пропонували дітям українського походження. На початку своєї кар’єри я навчав молодших українців, ми створювали ансамблі. Я багато років проводив «табори бандуристів». З часом ці люди виростали в Америці, їх зацікавила бандура і українська культура. Та вони мали ще інший світ. Ті з них, котрі були серйозними музикантами і виробили принаймні якусь техніку гри на інструменті, хотіли поєднувати ці світи. Робили спроби зіграти на бандурі якусь популярну сучасну мелодію. Так я знайшов однодумців — двох хлопців, які цікавились сучасними напрямами, як-от композиційний авангард та вільна імпровізація. І ми створили експериментальне тріо — Еxperimental Вandura Тrio. Кілька років виступали у Нью-Йорку. Тепер це мої друзі — Михайло Андрець, який далі живе у Нью-Йорку, і Юрко Фединський, котрий переїхав в Україну.

- Невже гра на бандурі спонукала його до цього?

— Так. Він прийшов у «табір бандуристів» в 15 років і не знав ні слова українською. Його батько — американець, а мати — українка. Хлопець виростав поза українською громадою, але зацікавився нею настільки, що обрав бандуру для самовираження. Юрко дуже хороший музикант, грає на піаніно та гітарі, на мандоліні, але саме бандура йому найбільше до душі. Він переїхав сюди. Зараз живе в селі на Полтавщині. Майструє старовинні бандури та інші інструменти.

- А ви не думали переїжджати на батьківщину?

— Думаю потрохи. Та наразі маю дуже багато цікавих проектів у Нью-Йорку. Це і праця з театром, і багаторічна серія Bandura Downtown. Це експериментальний проект з бандурою, який гуртує нову аудиторію — американську і українську разом. Зараз ми робимо концерти в галереї Українського музею у Нью-Йорку. Намагаюсь добирати для виставок тематичну музику.

- Чи займаєтесь схожими проектами у нас?

— Я хотів би. Мені дуже цікаво приїжджати в Україну і працювати для публіки, якій не треба роз’яснювати все по буквах. В Америці це все-таки важче. Останнім часом намагаюся працювати у Європі, наприклад, у Польщі. Там є зацікавлена публіка, тому що в давніх історичних піснях для бандури маємо спільне минуле.

- Як ви вважаєте, чому у себе на батьківщині бандура не є популярним інструментом?

— В Україні після Другої світової війни дуже мало залишилося від історичних традицій цього інструмента. Уже по війні бандура відродилась, але у штучному руслі. Її оздобили інкрустацією, та зміст було підмінено. Залишились штучні пісеньки, в кращому разі, обробки народних пісень для хору. В консерваторіях навчали гри на інструменті, люди досягали високого рівня, але репертуаром були переклади класики чи псевдокласичних творів. Не думаю, що це могло виробити зв’язок з аудиторією. Виконавці продовжують традиції, але слухачів у них немає. Натомість є стереотипи, які треба ламати, і які я ламаю за кожної нагоди.

- І вам це вдається..

— Для мене дуже важливою є глибинна традиція і реконструкція козацьких дум. Я усе це роблю. Я мав щастя виростати на записах Зиновія Штокалка 40-50-х років. Саме він розпочав з того репертуару робити сучасну музику — модерн, який випливає з традиції. Моя мета — виростити щось нове із глибини культури. Я до цього прагну. Шукаю можливостей тут, у Львові. Наприклад, з Юрієм Яремчуком, котрий грає на бас-кларнеті, ми намагаємось творити таку музику — вільну імпровізацію без жодних передумов. Є також дуже цікаві музиканти у Франківську — Іван Рось, Данило Перцов.

- У вас є музиканти-однодумці по всій Україні?

— Є багато таких людей. Нещодавно у Нью-Йорку для нашого театру музику робила Алла Загайкевич. Вона — композитор електронної музики, киянка. Також ми з нею організували концерт електро-акустики, бандури з електронікою. Можливо, у майбутньому влаштуємо такий у Львові.

- Електроніка та бандура — дуже незвичне поєднання..

— Так, звук з бандури через мікрофон потрапляє у комп’ютер, тоді вже Алла з тим грається. Це також імпровізація. Мені дуже подобаються такі речі. В Нью-Йорку така імпровізована музика — розвинутий напрям.

- Чи є в Україні такі експериментальні проекти?

— Є, але це прихована субкультура. У Білій Церкві, наприклад, відбуваються такі події. Ентузіасти завжди знаходять одне одного. Минулого року ми з Еxperimental Вandura Тrio виступали в Івано-Франківську. Директор франківської філармонії сприяє таким виступам. Ми грали, а місцеві віджеї робили імпровізовану відеодобірку про їхню подорож до Америки.

Довідка «ВЗ»

Юліан Китастий народився 23 січня 1958 року у Детройті, США. Відомий композитор, співак, диригент, сопілкар, бандурист і кобзар. Освіту здобув у Монреалі в консерваторії Конкордського університету, напрям — композиція і вокал. Гру на бандурі перейняв від батька — Петра Китастого. З 1980 року мистецький керівник Нью-Йоркської школи гри на бандурі, а також ансамблів “Гомін степів”, New York Bandura Ensemble, Experimental Bandura Trio. Співпрацює з Мар’яною Садовською та багатьма іншими музикантами.