Кшиштоф Зануссі: «Україна мусить об’єднати Європу Латинську і Європу Візантійську»

Стверджує, що він — оптиміст, тому вірить у позитивний розвиток людства. А ще вірить у велику місію України як європейської держави.

- Пане Кшиштофе, ходять чутки про книжку, яку ви нібито плануєте написати спільно з Дмитром Табачником...

— Ця історія з Табачником нагадує мені анекдот про «Радіо Єреван». Якось в його ефірі слухач запитав, чи правда, що вони роздають безкоштовні авто? «Майже правда, але не до кінця, — відповів диктор. — Бо не авто, а велосипеди, і не роздаємо, а лише крадемо». Я з великою радістю написав би напівесе, напів мої роздуми про польсько-українські взаємини, бо ця тема мене дуже цікавить. За ці взаємини дуже щиро вболіваю. У мене немає жодних українських коренів, але моя дружина походить з польської родини, що століттями жила у Вінниці.

Якось мав честь брати участь в одній телевізійній програмі з паном Табачником. Декілька його поглядів мене приємно здивували. Але не існує паритету між політиком, яким є він, і митцем, яким є я. Ми у різних жанрових категоріях, тому нам неможливо творити у співавторстві.

- У Польщі та України непроста історія. Ви з дружиною не сперечаєтесь на цю тему?

— Родина моєї дружини у Він­ниці була свого роду «польськими загарбниками». Це були поляки, що в ХV ст. приїхали на спустошені татарами землі і там засновували оборонні міста. Вони прожили у Вінниці до 1917 року. Моя ж родина, з боку батька, походить з Італії. Тому, коли заходить мова про українсько-польські конфлікти, я зберігаю нейтралітет. Мовляв, коли ви з ляхами різались, мої предки були під Венецією.

- А як щодо українсько-європейських тем? Вони є предметом обговорення у вашій сім’ї?

— Сьогодні це тема для обговорення усієї західної частини світу: чи розійдуться шляхи України та Європи? Мене хвилює європейське питання, бо Європа — моя друга Батьківщина, після Польщі. Я прив’язаний до європейських цінностей. Лейбніц говорив, що Бог створив «найкращий з можливих світів». А я вірю, що сьогодні Європа є найкращою ідеєю, яку людство мало до цього часу. Проте я не ідеалізую Європи, бачу усі її недуги: корумпованість, позбавленість надії, віри. Однак знаю, що це найкраща життєва ідея з доступних сьогодні. І вагання, долучитись чи не долучитись до неї, є сьогодні вибором України. Польща таких вагань не мала. Тут лише невеличка група людей була проти інтеграції з Європою. А величезна більшість відчувала, що ми повертаємось до Батьківщини... Європа є неповною, будучи лише Латинською. Європа мусить бути, як казав Ян Павло ІІ, «Європою двох легень»! Європа Латинська і Європа Візантійська — тільки разом вони дадуть дихання Європі. Саме в Україні Європа Латинська й Візантійська зустрічаються. У вас великий потенціал і глибока місія.

- Багатьох українців тривожить перегляд родинних традицій на Заході. На цьому питанні вдало спекулюють противники євроінтеграції...

— Я завжди вважав, що є коло людей і є коло культури, яке відкриває те, що в житті неможливе. Зараз усе те «неможливе» стає реальністю: батько може мати роман з донькою, жінки — між собою, можна закохатись у кобилу чи в собаку. Це лякає, але усе це насправді дуже старе! Пригадайте, як непристойно поводилась Франція в добу Рококо, як Калігула зробив коня сенатором... Ці божевілля супроводжують людство, поки не виникає якоїсь реальної загрози. Є така польська приказка: «Коли кота нема вдома, то миші по столі бігають». Ми сьогодні — цивілізація мишей без кота. Тому усі ці ексцентричні ідеї, старі як світ, повертаються, і хтось знову відкриває, що все можна.

Я — релігійна людина, для мене християнство з його концепцією любові та гріха є геніальним винаходом людства. Почуття провини допомагає у визволенні людини. Якщо відчуває­те провину — совість працює, є шанс на очищення й розвиток. Усі ті нестандартні романи смішні для мене, оскільки вони не можуть бути проявом любові. Це лише пристрасті, що виснажують людей. Дивлюсь на це як на декаданс, як на щось старе. Натомість міцна родина — це майбутнє. Родина, де люди насправді люблять і готові до жертв для громади, краї­ни, людства. Ось вони, люди майбутнього. На сьогодні їх ма­ло, але з часом буде більше. Я — оптиміст.

- Ви розраховуєте, що кіт повернеться?

— Молюсь за те, щоб миші стали мудрішими без кота. Бо кіт, на жаль, коли повертається, то робить з ними жорсткі порядки.

- Існує думка, що українська культура приваблива для поляків, бо в ній зосереджено ті риси, які поляки уже втратили. Поділяєте цю ідею?

— Це одна з правдивих думок. Однак треба сказати, для поляків Україна — це територія нашої історичної невдачі. Бо ми з Князівством Литовським увійшли на цю територію, але позитивної ролі до кінця не відіграли. І це предмет нашої самокритики. Сьогодні мусимо визнати — ми підвели, бо мали певну місію і виконали її лише меншою мірою. Є щось таке особливе в Україні, що нас приваблює, це точно. Українцям притаманне відчуття свободи, котре дуже імпонує та близьке полякам. (Зверніть увагу, я кажу «в Україні», а не «на Україні» — так я перевчився. Бо коли мова про Украї­ну, це не наша країна, це тільки ваша краї­на). Приваблює нас те, про що ви самі мало говорите. Ви для нас є... середземноморськими. А поляки мають велику тягу до усього середземноморського. Маєте Чорне море, вино, виноградну лозу... У Польщі вона не хоче рости. Це є відбитком вашої участі в античному світі. Ми тоді ще були варварами. А ви мали святого апостола Андрія і багато іншого. Нас це також приваблює, бо тут маємо комплекс меншовартості.

Можу вести ці роздуми безконечно, бо маю досвід туристичного гіда. Коли був студентом, то заробляв на цьому гроші. Завдяки цій роботі знаю одну таємницю, про яку вам ніхто не розкаже у Києві. Коли я дивлюсь на ваш собор Премуд­рості Божої, тобто Святої Софії, і порівнюю його з костелом західного імператора (цісаря) Карла Великого, розумію, наскільки ви були більш розвинуті від Заходу ті тисячу років тому. Це треба пам’ятати, бо українцям є на що опертись.

- Говорячи про культурну спадщину, давайте зачепимо болючу для України тему кінематографа. У нас, на відміну від Польщі, відчувається «кіноголод». Українські телеефіри та кінопокази переповнені іноземними стрічками. Чи бачите якісь шляхи до вирішення проблеми?

— Маю багато студентів з України. У Києві часто проводжу майстер-класи, до мене приїздять молоді режисери. Усім їм кажу: аби у вас було українське кіно, шукайте «специфічно українського» героя. Не мавпуйте і не передирайте з чужого. Приглядайтесь, чим ви, українці, відрізняєтесь, передусім від нас, поляків, і від росіян. І як знайдете щось таке особливе, то відшукаєте й національного героя. Шукайте в історії і в сьогоденні. Аналізуйте поведінку, вчинки, те, як людина повелась у певній ситуації. У таких секундах кристалізується ментальність. Митець зможе її виразити, лише коли відчує. Тоді фільм буде значущим, консолідуватиме національну свідомість. Це є необхідним фактором для виок­ремлення кінематографа будь-якої країни. Французи не мають з цим проблем. Кожен другий французький фільм має героя, що є «специфічно французьким», — ніхто не може так поводитись, тільки француз.

- А як у Росії, у них є такий герой?

— У Росії є кілька міфів, — ще живих, але вже не надто здорових. Вони викривлюють почуття героїзму і не сприяють консолідації народу. Для прикладу, є міф про ІІ Світову війну, який там має назву «Отечественная война». Це ж була Друга світова війна, в якій брали участь англійці, американці, поляки, а зі східної сторони і українці, і росіяни, і білоруси, і грузини, і всі решта. Міф, який говорить, що росіяни самотужки перемогли Гітлера, спотворює історичні реалії.

- У вас багато вистав у Росії. Зокрема в Театрі на Таганці із Золотухіним ви ставили п’єсу «Король вмирає». Чи є подібні плани щодо України?

— З приводу цього у мене була домовленість з Богданом Ступкою. Я написав польську п’єсу, яку мали поставити в Театрі імені Івана Франка. З Богданом у головній ролі. Не встиг. Якщо надійде якась пропозиція, якщо хтось цікавий з’явиться, я завжди відкритий. Якось вже режисерував українською мовою французький спектакль у Театрі ім.

І. Франка у Києві. І з великою приємністю згадую ту пригоду. В Росії також часто режисерую, місяць тому мав прем’єру. Уявіть собі, у Бурятії, в Улан-Уде, — це відразу біля Монголії, ставив Альбера Камю для бурятів. Це нечувана пригода! Але я люблю пригоди. Мене цікавить контакт різних культур. Коли мої польські друзі побачили цей спектакль з бурятами, то сказали, що це «Камю в гостях у Куросави». У Бурятії мене інтригує відчуття екзотики... Для співпраці з Украї­ною я завжди відкритий. Поки ще є сили, маю велике бажання щось робити.

Довідка «ВЗ»

Кшиштоф Зануссі народився 17 червня 1939 року у Варшаві. Походить з італійського роду (виробник побутової техніки «Зануссі»). Вивчав фізику у Варшавському університеті і філософію — в Ягеллонському, закінчив режисерський факультет кіношколи у Лодзі. З 1971-го по 1981 рік був віце-президентом Союзу кінематографістів Польщі. З 1980 року він є директором і художнім керівником кіностудії TOR. З 1987 року веде режисерську роботу в театрах Польщі, Італії, Франції, Німеччини та Росії (понад 20 вистав), а також поставив 4 опери в Німеччині, Швейцарії, Італії та Франції, здійснив близько 30 постановок на телебаченні Польщі, Німеччини, Франції, Британії. З 1958-го по 2013 рік режисер зняв понад сотню фільмів. Зануссі — неодноразовий лау­реат Каннського та Венеціанського фестивалів.