Лариса Руснак: «Я мов розім’ятий пластилін: готова працювати з будь-якою роллю»

В актриси Лариси Руснак немає одного впізнаваного амплуа, бо ж і в кіно, і в театрі вона не боїться змінювати зовнішність і характери своїх героїв (приміром, у фільмі «Криза» Валерія Ямбурського Лариса проживає життя своєї героїні від 20 до 70 років). Руснак зіграла у понад сорока виставах столичного драмтеатру імені Франка. Для глядача ж загальноукраїнського вона знана завдяки зйомкам у серіалах («День народження Буржуя», «Украдене щастя», «Серцю не накажеш», «Тільки кохання» та ін.). А ще ось уже 13 років щонеділі Лариса разом з Анатолієм Гнатюком незмінно ведуть «Лото-Забаву» на «1+1». А все ж, коли ви вперше зустрічаєтесь із Ларисою Руснак, ви спочатку впізнаєте її за голосом (здається, складно дібрати відповідніше означення, аніж як — знайомий із дитинства). Голосом Лариси Руснак до нас звертаються акторки в дубльованих закордонних фільмах (серед них — Анджеліна Джолі і Джулія Робертс) і звучить з телеекранів найрізноманітніша реклама. Лариса має талант любити будь-яку роботу, яку їй пропонують, а поза тим на чільному місці для неї — театр. Саме після чергової репетиції в театрі імені Франка і відбулася ця розмова.

«Репетиції люблю більше, ніж вистави»

— Ларисо, в який час вам найбільше подобається приходити до театру?

— Люблю денні репетиції. На «Райськеє діло» (вистава режисера Андрія Приходька за віршами Івана Малковича. — Ред.) я приходжу о третій, бо вже о четвертій — розспівування. Коли грала у виставі «Шякунтала», грим починався о другій дня. Перед танцювальною виставою «Дві квітки кольору індиго», де я граю Фріду Кало, теж приходжу зранку. Я зараз узагалі репетиції люблю більше, ніж вистави. Репетиція дає актору можливість помилятися, шукати, досліджувати. А вистава — це уже парадний вихід.

— Чому сьогодні ви задіяні лише у трьох виставах театру Франка?

— Сподіваюся, це така тимчасова ситуація. Я, на жаль, не локомотив: інакшим способом, аніж своєю роботою, не вмію на себе звертати увагу. Хоча, переглянувши виставу «Матінка Кураж» в учбовому театрі університету імені Карпенка-Карого, яку режисер Олексій Скляренко поставив без єдиного слова — лише пластика, мені захотілося в ній зіграти. Я давно не бачила такої професійної роботи.

— А чи були останнім часом у театрі Франка поставлені вистави, в яких ви б хотіли зіграти?

— Мабуть, ні.

— Що би ви ще хотіли спробувати в театрі?

— Хотілося б, щоб на сцені було все — і хореографія, і пісні, і тексти. Це ж така мобілізація всіх можливостей твого тіла. Бувають актори, які все життя грають одну роль, а бувають актори мов пластилін, які за будь-якої потреби можуть змінити свою форму. Мені подобається порівняння актора з дудкою. Справжній актор теж має бути таким само «порожнім», щоб видати ідеальний звук. Тобто актор має спочатку стати нічим, втратити свою особистість, щоби потім максимально стати всім. Сьогодні моя найбільша мрія — взяти участь у виставі, в якій можна було б опиратися на свій внутрішній і зовнішній світогляд. Так працює Володимир Кучинський у Львівському академічному театрі імені Леся Курбаса. Я грала в його виставі «Серенада Полішинеля». То був диво-час: ніхто не дивився на годинник і не зважав на те, що офіційний час репетицій закінчився. На жаль, так працюють нинішні театри: після виходу вистави її більше ніхто не репетирує. А отже, вистава після прем’єри починає вмирати.

— У вас є відчуття, що театр як спосіб розповідати людині про навколишню дійсність мистецькими засобами відходить у минуле?

— Ні, немає. Мені здається, що такі думки викликані не байдужістю глядачів, бо вони й досі люблять театр, а ось якраз ставленням акторів. Є ще божевільні митці, які хочуть щось робити, але я все частіше стикаюся з акторами, які не бачать сенсу в репетиціях: я на прем’єрі зіграю… Мені ж подобаються люди, які не шкодують свого часу заради хорошої роботи.

«Треба знімати кіно про наше дитинство, про наших мам, про смак пиріжків»

— Якщо театр для вас — головне, чим тоді для вас є озвучування рекламних роликів і фільмів, зйомки в «Лото-Забаві» і телесеріалах?

— «Лото-Забава» — це мій постійний заробіток і щотижневий стимул не втрачати форму. А дублювання — це теж частина моєї професії, тренування організму. Мені подобається розчинятися в персонажі. І знаєте, навіть реклама медичного препарату може бути творчістю, бо ти випробовуєш можливості свого голосу, граєшся з ним.

— А є реклама, яку ви відмовляєтеся начитувати?

— Я не начитую політичну рекламу.

— В кожного актора є власні правила, секрети входження в роль. Цікаво, як працює з роллю Лариса Руснак?

— У мене роль народжується дуже поступово, як у кліпі Майкла Джексона, де він розсипався, а потім знову збирався в одне ціле (мова про кліп на пісню «Remember the time». — Ред.). Мені дуже допоміг мій колишній свекор, режисер Володимир Оглоблін, який не дозволяв мені зайвих «красивостей». Свекруха завжди стояла на варті, коли я у ванній фарбувалася. І от я вся така нафарбована, накручена прийшла в театр, сиджу в гримерці перед виставою — довершую свій красивий образ — і раптом відчуваю, що запала якась підозріла тиша. Озираюся, а на мене дивиться Володимир Миколайович. Він підводить мене до крана з водою — і вся моя краса, всі мої кучерики були змиті. А це вже початок вистави — і я вся така розмазана виходжу на сцену, плачу… Після вистави Володимир Миколайович сказав, що це була моя найкраща робота, бо мені було начхати на свій зовнішній вигляд, я вся зосередилася на грі. А потім пізніше був ще один урок. Він показав мені п’єсу і запитав, кого би я хотіла зіграти. Ясно, що зіграти хотілося тих, хто був написаний зверху. А він каже: «Дзуськи, будеш грати ось цю роль внизу». Дивлюся — а там одна репліка. Але мене це навчило, що навіть маленьку роль актор має зробити цікавою. А так, працюючи із роллю, якісь внутрішні, емоційні підказки шукаю в самій собі, бо ж там стільки всього намішано. А зовнішні прояви героя часто знаходжу в натовпі. Ось недавно побачила, як дівчата ходять на височезних підборах. Це ж такий образ! І це так безцінно, бо в мене ж постійно різні ролі. В кіно он яких баришень я граю...

— А кого насправді хочеться зіграти?

— Звісно, когось хорошого. Хоча я люблю всі свої кіноролі, але чомусь так виходить, що в театрі граю хороших героїнь, а в кіно постійно якихось падлюк.

— А ви самі дивитеся подібні серіали?

— Ні, навіть ті, де я граю, не дивлюся. Лише окремі сцени. В мене ж стільки книжок непрочитаних!

— Але це такий помітний контраст — поміж тими образами, які ви граєте в театрі, і тими, які вам випадають у кіно…

— Мені хочеться згадати час, коли я працювала на майданчику з Анатолієм Хостікоєвим у «Серцю не накажеш». Сцени були примітивні, але, коли поруч із тобою такий професійний актор, в якийсь момент починається імпровізація, творчість. І за це я люблю кожну свою роль — за оцю можливість вигадувати, фантазувати.

— Чи погоджуєтеся, що головна проблема українського кіно у відсутності належного фінансування?

— Ні, не згодна. Після того, як з-під мого покоління вибили радянський стілець, за який ми так міцно трималися, ми так і не знайшли якогось опертя. А ось наші діти більше бачили, їм відкритий увесь світ. Учора подивилася студентську роботу, в якій мене запросили зіграти. І мені сподобалося. Це фільм «24 години із життя жінки» за Цвейгом. Він триває лише 11 хвилин, але відчуття повного метру, така дуже глибока історія, гарна музика, цікава композиція.

— Очевидно, що нині час пошуків в українському кіно: одні режисери знімають історичні полотна, інші працюють так, щоби нарешті про їхнє кіно сказали — «Голлівуд» в Україні. А як ви вважаєте, які кінофільми варто знімати для відродження українського кіноринку?

— Я думаю, що майбутнє українського кіно в зображенні людських стосунків. Не треба обов’язково відразу братися за глобальні теми, бо ж навіть їх можна розкрити у простих фільмах, де на першому місці — історії людей і родин. Треба знімати кіно про наше дитинство, про наших мам, про смак пиріжків — те, в чому відбиток часу.

— Ви відчуваєте себе реалізованою в кіно?

— Звісно, ні. При цьому я відчуваю, що зараз я мов розім’ятий пластилін: готова працювати з будь-якою роллю.

«Сенс життя в шляху, а не в досягнутій меті»

— Ларисо, я давно не зустрічала людину, яка так уміє захоплюватися всім довкола…

— Так, останні роки я дуже пом’якшала, навчилася споглядати світ збоку. Кілька років тому я пішла на йогу, почала навчатися співу в Сусанни Карпенко із гурту «Божичі, мрію ще довчитися грі на акордеоні… Нині я вчуся розслаблятися, намагаюся чути, коли мені світ хоче сказати щось важливе. Раніше ж я постійно кудись бігла, була глуха і затиснута. Тепер я вірю, що сенс життя в шляху, а не в досягнутій меті. Треба було дожити до 50 років, щоб це зрозуміти.

— Як узагалі ви сприймаєте, відчуваєте свій вік?

— Не маю відчуття віку. Мені не подобається, коли вважають, що начебто після 50-ти людина має бути солідною і в костюмі. А якщо ти актор, на репетицію вже можна і запізнитися. А мені ще хочеться бігти на репетицію, щоб розчинятися в роботі. Ось нещодавно з Анатолієм Гнатюком записали пісню. Це мій перший такий досвід. Нас часто запрошують вести якісь заходи, і гарно було б розбавити програму спільною піснею. Ми з ним записали українську забуту пісню «Квіти ромену». Я до цього вчилася в театрі співати академічно, завдяки «Божичам» я знаю, що таке народний спів, а естрадний виявився чимось узагалі іншим. І мені дуже хочеться навчитися ще й цьому. Я боюся перетворитися на жінок, які в моєму віці використовують яскраві помаду й тіні, щоби підкреслити щось на своєму обличчі. Попросила сина, щоб, якщо в мене виникне бажання теж за таке взятися, він мене зупинив.

— Як у вас сьогодні складаються стосунки із сином?

— Іноді в мене враження, що мій син значно доросліший і мудріший за мене. Може, це тому, що він так багато прочитав у своєму житті. Він не метушиться, як це раніше робила я. Тихо, ґрунтовно рухається до своєї мети.

— Якою має бути людина, щоби Лариса Руснак умить нею захопилася?

— Колись я одразу захопилася Сусанною Карпенко з «Божичів». Захоплена режисером Андрієм Приходьком, люблю, як він розбирає матеріал на репетиціях, як по-новому відкриває актуальність теми. Мені подобається, що ці люди живуть тим, що начебто є їхньою роботою. Ці люди завжди такі, якими вони є насправді, вони нічого не приховують.

— Ларисо, яким міг би бути ідеальний день вашого життя?

— Зранку я готую сніданок, обід і вечерю. Можна почати години з сьомої, раніше встати складніше. Потім я біжу на репетицію, далі на грим. Далі може бути ще й зйомка. Ввечері я повертаюся додому, і за вечерею ми з сином розповідаємо одне одному про прожитий день. І вже сил немає, але я ще встигаю полити квіти. І потім моє найулюбленіше — момент засинання.

Довідка «ВЗ»

Лариса Руснак народилася 1962 року в містечку Котовськ на Одещині. Закінчила Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого. Була заміжня за актором, режисером, музикантом Тарасом Оглобліним, від якого має син Івана. Працює в Національному академічному драматичному театрі імені І. Франка з 1983 року, де зіграла в понад 40 виставах («Дикий Ангел», «Благочестива Марта», «Енеїда», «Маркіза де Сад», «Наталка Полтавка», «Дві квітки кольору індиго» та ін.). Відома за ролями в серіалах — лікаря у «Дні народження буржуя», доньки міністра в «Новому російському романі», мачухи в «Украденому щасті», Ксенії Варламової в «Серцю не накажеш» (у цілому зіграла понад 30 ролей у кіно). Дублює зарубіжні кінофільми та озвучує рекламні ролики. Разом з Анатолієм Гнатюком веде телепрограму «Лото-Забава». Заслужена артистка України.

Київ