Аліна КОЗІЧ: «Поняття «це твої проблеми» в Японії не існує»

Дізнавшись, що Аліна завершила спортивну кар’єру, японці запросили її до відомого токійського клубу — навчати найкращих японських гімнасток української хореографії.


На гімнастичному помості Європи та світу зірка Аліни Козіч зійшла у 2004-му, коли на чемпіонаті континенту в Амстердамі граційна білявка уперше підкорила арбітрів довершеними лініями і елегантністю виконання найскладніших піруетів. На голландському помості Аліна стала абсолютною чемпіонкою Європи і протягом наступних п’яти років рідко коли поверталася з континентальних першостей без нагород. Чарівна українка припала до душі японським гімнастичним тренерам і менеджерам. Дізнавшись, що Аліна завершила спортивну кар’єру, японці запросили її до відомого токійського клубу — навчати найкращих японських гімнасток української хореографії.

Кілька МІСЯЦІВ ТОМУ до Києва на турнір “Кубок Стелли Захарової” Козіч уперше привезла своїх японських підо"пічних, які невпинно шукали поглядами імениту “Аліну-сан”. Чому у провідній гімнастичній нації жінки залишаються за межами п’єдесталу пошани? Яким є ідеал сім’ї по-японськи? Чому у Країні сонця, що сходить, зайві кілограми не “прилипають” до жінок? Про це та інше Аліна Козіч розповіла читачам “ВЗ”.

— В Японії працюю три з половиною роки, — усміхнулася Аліна. — Спробувати себе у ролі хореографа в одному з найвідоміших гімнастичних клубів Японії мені запропонував мій наставник Сергій Буцула. Він працював у клубі легендарної гімнастичної сім’ї Цукахари, і якось при зустрічі сказав мені: “Клубу потрібен хореограф. Ти можеш спробувати”. Власники клубу запросили мене до себе. Кілька місяців ретельно спостерігали за моєю роботою, а згодом запропонували контракт. У колектив і нову роботу я влилася швидко і невимушено. В Японії поважають іноземців.

— Зазвичай японці неохоче запрошують до себе іноземних спеціалістів, особливо в таких видах спорту, як гімнастика, яку небезпідставно вважають своєю гордістю...

— Практика запрошувати до себе тренерів з-за кордону стала звичною у всьому світі, навіть така консервативна країна, як Японія, змушена була піддатися віянню часу. Хоча справді, не всі керівники радо приймають у себе іноземців. Але Тейко Цукахара, господиня нашого клубу і одночасно головний тренер жіночої збірної Японії зі спортивної гімнастики, — людина прогресивна. Вона радо запрошує до себе зарубіжних фахівців і не соромиться вчитися у них. Це при тому, що Цукахара мають свої власні спортивні традиції і здобутки. Чоловік Тейко — Міцуо Цукахара — жива легенда гімнастики, багаторазовий олімпійський чемпіон і чемпіон світу. Сімейну традицію продовжив їхній син Наойя, який в Афінах"2004 став олімпійським чемпіоном в командному заліку.

Якщо виникають якісь труднощі, ми обговорюємо і вирішуємо їх усі разом. Поняття “це твої проблеми” в Японії не існує. Чого я навчилася у цих людей? Діяти так, як відчуває серце. І довіряти людям. Цукахара розповідали мені, що нерідко у них на шляху виникали труднощі, які здавалися нездоланними. Але, згуртувавшись разом, їм вдавалося зробити неможливе, перемагати будь-які негаразди. Для мене Цукахара — це ідеал сім’ї, стосунків між чоловіком і дружиною. Тейко і Міцуо — це вогонь і лід. Запальний темперамент дружини якнайкраще доповнює врівноваженість чоловіка.

Через півроку мені запропонували посаду штатного хореографа жіночої збірної Японії

- Чому японська чоловіча гімнастика перебуває на провідних позиціях у світі, а жінкам не вдається досягти світового визнання?

— Дівчатам складно поєднувати шкільне навчання з тренуваннями. На день можуть тренуватися лише один раз — після уроків. Для результатів світового рівня цього недостатньо. Хлопці ж свої найкращі результати починають показувати у віці, коли шкільна наука позаду. З 18 років молоді чоловіки можуть присвячувати весь свій час виключно гімнастиці. До того ж у хлопців напрочуд жорстка система тренувань. І клуби професійно спрямовані аж до найменших дрібниць.

Чоловічі гімнастичні клуби нагадують невеличкі збірні. Гімнасти-старшокласники там проживають, навчаються і тренуються. До їхніх послуг кваліфіковані лікарі і останні новинки фармакології для якісного відновлення. У цьому віці хлопці ще не входять до лав національної збірної, вони можуть поєднувати навчання зі спортом. А ось дівчинці потрібно обирати щось одне. І завжди вибір цей — на користь навчання.

- Як японські гімнастки сприйняли вашу появу у клубі?

— На початку було важко: я не знала японської, тому все доводилося показувати самій. Разом з ученицями навіть бігала і робила усі вправи на розминці. Та мовний бар’єр був найбільшою складністю у наших стосунках. Мої підопічні — позитивні та доброзичливі. Тому прийняли мене тепло. Щоб висловити свою повагу, японці додають частку “сан” до прізвища. Але мене дівчата називають Аліна-сан. Аби почати спілкуватися з японськими вихованками їхньою мовою, мені знадобилося близько року. Я не вчила граматику чи правопис, сприймала мову на слух. Ієрогліфи досі не вмію читати і навряд чи буду цього вчитися. Я не планую подальше своє життя пов’язувати з Японією. Для мене робота в цій країні цікава в аспекті набуття нового професійного досвіду. Однак Країна, де сходить сонце, — не для європейського менталітету. Щоб там жити, потрібно народитися японцем.

З одного боку в Японії — все для людей. Не побачите там черг, а якщо звертаєтеся до якоїсь організації, вам відразу прийдуть на допомогу. Японці усе навколо продумали до дрібниць. З іншого боку, досі не можу звикнути до того, що японці живуть не за логікою, а за уставом. Додати щось від себе, “викрутитися” з якоїсь ситуації, як це звикли робити ми, там неможливо. Навіть якщо це життєво необхідно. Японці настільки заорганізовані, що навіть не уявляють, як можна щось змінити, користуючись лише власним розумом. У гімнастиці буває чимало моментів, яких навіть прискіпливі японці не здатні передбачити. У таких ситуаціях японці впадають у повний ступор.

З однією такою проблемою ми зіштовхнулися на передолімпійському чемпіонаті світу у Токіо. Наша учениця травмувалася просто на помості. Що у такому випадку зробив би японський тренер? Почав би телефонувати головному тренеру, просити про подальші інструкції. На щастя, там були українські наставники (сміється). Сергій Буцула взяв дівчинку на руки і виніс її з помосту, де на неї вже чекав лікар. А я в цей час робила заміну на іншу спортсменку — на це за регламентом відводиться лише 30 сек. Якби ми цього вчасно не зробили, японські гімнастки залишились би за бортом Олімпіади.

На Олімпіаді в Пекіні японські гімнастки посіли п’яте місце, а ось у Лондоні були вже восьмими. Та нам нічим дорікати ученицям: багато сильних гімнасток не могли взяти участь у змаганнях через травми, дехто ще не встиг відновитися після травм. Навіть сумнівалися, чи вдасться цього разу пробитися у фінал. Але ми зуміли за короткий час згуртувати дівчат, зробити з них командних бійців. Наше місце в фіналі — завдяки силі характеру.

У Лондоні під час гімнастичного турніру я намагалася не пропустити нічого. І мене неприємно вразило те, що краса, граційність і жіночність зникають зі світового помосту. Гімнастика стає все складнішою, вражає уяву карколомними трюками. На щастя, сучасні правила вимагають рухатися в напрямі граційності. Ми вчимо дівчат виглядати ніжними і гарно усміхатися. На тренуваннях, окрім суто гімнастики, танцюємо і займаємося йогою. Уроки хореографії, які передбачають роботу біля балетного станка і перед дзеркалом, були для японок справжнім відкриттям. До нашого приїзду у клубі про таке ніхто не чув. Там не практикували спеціальні вправи на гнучкість, гімнасткам не показували, як правильно ставити акценти у кожному русі, щоб вправа виглядала довершеною. Тепер японки полюбили хореографію. А як інакше: жінки повсюди залишаються жінками.

- Чим відрізняються тренування гімнасток в Японії і в Україні?

— У різних країнах тренери прагнуть розкрити сильні якості спортсменки і приховати слабкі. Розбіжності існують в деталях. В Японії тренування у дівчат починається зі зважування. А далі суто японська процедура — перед початком тренування і наприкінці ми вклоняємося одне одному. Японські підопічні феноменально слухняні і терплячі. Жодного разу не почула від дівчат, що вони втомилися. Навпаки, самі просять про додаткову роботу, прагнуть постійно повторювати пройдене та придумують для себе нові зв’язки та елементи. На відміну від українок, японських гімнасток не доводиться примушувати працювати. До того ж тілобудова маленьких і худих японочок якнайкраще пристосована для спортивної гімнастики. В Японії талановитих гімнасток набагато більше, ніж в Європі, там легше відшукати непересічні таланти.

В Японії тисячі гімнастичних залів і клубів, і в кожному є багато сучасних гімнастичних приладів. Одна біда: не вистачає тренерів-професіоналів. Усі жіночі тренери зациклилися на своїх клубах і не прагнуть підвищувати свій рівень. Японським наставникам достатньо, щоб їхня вихованка стала найкращою гімнасткою в клубі. Чемпіонатами країни, а тим паче планетарними першостями, там мало хто переймається.

- Іноземці, які були в Японії під час Великого східного землетрусу, були здивовані: ніякі біди та катастрофи не можуть зламати духу японців, навіть роблять їх ще сильнішими...

— На щастя, під час землетрусу ми були на турнірі в Німеччині, і додому повернулися, коли найстрашніше залишилося позаду. Справді, паніки я не побачила. Японці звикли до того, що живуть у країні, яку з усіх боків підстерігають різноманітні небезпеки — землетруси, цунамі чи виверження вулканів. У них будинки спроектовані під землетруси. Місцеві мешканці сприймають це як належне, тому не заглядають у далеке майбутнє, вміють насолоджуватися теперішнім.

- Чимало досвідчених тренерів відмовилося працювати з японськими підопічними тільки через те, що у тренувальний процес постійно втручаються батьки спортсменів. Вам часто доводиться з’ясовувати стосунки з батьками учениць?

— Усе тому, що в Японії стати тренером теоретично може будь-хто, навіть без спеціальної освіти чи хоч якоїсь елементарної спортивної підготовленості. Варто прийти і сказати: “Хочу бути тренером”, як тобі довірять групу дітей. Ніхто особливо не переймається наслідками такого кроку. Батьки, які уявлення не мають про специфіку спортивної гімнастики, переконані, що їхня донька — потенційна “зірка”. В Японії нікого не здивує, коли такі батьки заберуть дитину з клубу і почнуть тренувати її самостійно. На щастя, особисто ми з Сергієм Буцулою в такі конфлікти не втручаємося. Однак наш клуб уже не раз зіштовхувався з подібними проблемами. Одні батьки забрали свою доньку через те, що вирішили: вона досягла вершин і далі може тренуватися самостійно, під їхньою опікою. Нічого, ясна річ, з цього не вийшло. Тепер та дівчинка тренується в іншому клубі і багато втратила з того, що вже вміла. Шкода, вона була дуже перспективною.

- Аліно, за чим українським у Японії ви сумуєте найбільше?

— За українськими стравами, на яких виросла. Хоча японська кухня мені також до вподоби. Для мене це синонім здорового харчування. Після того, як завершила спортивну кар’єру, я набрала 7 кг. Але, приїхавши до Японії, швидко внормувала вагу. Тепер важу навіть менше, ніж коли виступала на помості. З мого раціону зникло усе жирне та смажене, залишилися лише рис, овочі і свіжа риба. Та й паличками мені не потрібно було вчитися їсти, я засвоїла цю науку у моєму гімнастичному дитинстві, сповненому подорожами усім світом. Попри все, деколи так хочеться дерунів чи вареників! Чи хоча би молочних продуктів, сиру зі сметаною, яких в Японії знайти неможливо. Під час щорічної двотижневої відпустки я із задоволенням повертаюся до Києва і згадую смак дитинства.

Довідка «ВЗ»

Аліна Козіч народилася 16 грудня 1987 року у Києві. Спортивною гімнастикою почала займатися у п’ятирічному віці. З 2003 по 2008 рік виступала у складі національної збірної України з гімнастики. Абсолютна чемпіонка Європи"2004, бронзова призерка абсолютної першості Європи"2007. Срібна призерка чемпіонату Європи у командних змаганнях (2004) і у вправах на колоді (2008). Бронзова призерка чемпіонату Європи у вільних вправах (2007). З 2008 по 2009 виступала за збірну Азербайджану. Сьогодні працює тренером"хореографом жіночої збірної Японії зі спортивної гімнастики.