Володимир ПІНІГІН: «Художник в алегоричній формі малює своє життя»

Є митці, що все своє життя ведуть діалог з глядачем, зі світом. Прагнуть їх схвальної реакції, захвату від побачених творів. А є художники — ченці мистецтва, люди монологу, вони уникають публічності.

Характеризувати твори Володимира Пінігіна — корифея графічної школи — це вживати слова: фантастичні, символічні, сюрреалістичні, загадкові, містичні, філософські...

Спогади про Крим.

Передивляючись стоси малюнків, гравюр, акварелей, монотипій, входиш в незвичний медитативний стан — між штрихами, лініями, плямами починає проглядатися портрет покоління, що здійснило прорив у космос, генетику, кібернетику, але все ж таки не відповіло на головні питання Буття.

Бічна вулиці Варшавської стрімко піднімається вгору. Щербата дорога з залишками асфальту без тротуарів і з невеликими приватними будиночками пообіч нагадує село, веде до двоповерхової «хрущовки». Входиш до під’їзду і… потрапляєш в сюрреалістичний, казковий світ: стіни увішані гравюрами, колажами, фантастичними інсталяціями. Маленька квартира художника схожа на помешкання чарівника чи музей! На стінах чудернацькі композиції, складені з дарів моря, скелетиків, мумій риб, ящірок, жабок, кісточок тварин, засушених жуків, оформлених сухими квітами, ланцюжками, мотузками у вузликах… На веранді у клітках стрибають щиглики, синички. У тераріумі хрумають рослинки різноманітні жуки.

Острів покинутих сподівань.

«У фізичній природі людини немає нічого, що б спонукало її до споглядання і пізнання незбагненного, — розповідає пан Володимир, — незліченні покоління міцно укорінили в землі людські інстинкти. Тому так тяжко перемогти в собі рабську психологію споживання, тому так тяжко служити Богові, а не мамоні. Наші досягнення в науці, мистецтві — це, передусім, прояви людського духу. Наука, мистецтво — це всього-на-всього служниці. Над всім панує Дух Божий.

Мене часто називають ілюстратором фантастики. Так, справді, пощастило оформляти П. Буля, Р. Бредбері, С. Лема, Жуля Верна, О. Бєляєва, К. Чапека, але ж не тільки. Ілюстрував і О. Пушкіна, У. Сарояна, Е. Хемінгуея, Я. Гашека, Б. Нечерду, В. Бережного, В. Катаєва… Вважаю себе не фантастом, а дослідником людських переживань, фобій, прагнень, що ідуть всупереч узвичаєним законам. Ми дивимося на нічне небо і не можемо утриматися від захоплення і подиву перед цим зірковим, загадковим, безкінечним світом. Так само я розглядаю людське єство, цей неймовірний внутрішній космос! Мені подобається мікробіологія, бо під оком мікроскопа будова людської матерії схожа на будову Всесвіту. До речі, офорти я теж «шкрябаю» під мікроскопом, бо естампна графіка — це філігрань, ювелірна робота: на розмірі 2х2 см можливо вмістити цілий світ, ба навіть Всесвіт!

Мені інколи закидають, що в моїх роботах багато страшних образів, дивних, лякаючих істот. Художник передусім в інакомовній, алегоричній формі малює СВОЄ життя, своє ставлення до того, що відбувається навколо.

Я народився 21 вересня 1941 р. у Ленінграді, а блокада міста почалася за декілька днів до цього. Коли вдалося вирватися з Ленінграда, моя сім’я втекла до Магнітогорська. Там жили репресовані у 30-ті роки родичі. Але і там не затрималися надовго. Наш шлях проліг до України, Дніпропетровська, де жила моя тітка. Добиралися до неї поїздом більше двох місяців!

Мій батько був лейтенантом, зв’язківцем, то й з Дніпропетровська сім’я вирушила до Львова. Це був 1946 рік. Пам’ятаю, як ми на початку спали на підлозі, цілими днями були голодними. У післявоєнні роки не було світла, вечорами палили гасові лампи. Постійно чулася стрілянина. З окопів і бліндажів війна перейшла у протистояння між бійцями УПА та НКВД. Хто мав можливість, на вулицю без зброї не виходив. Потім була дорога до Німеччини, до Ленінграда і знову до Львова… Ми ніде надовго не затримувалися, але де б не були, мама наполегливо водила мене до музичної школи, вчила грати на скрипці, а я малював, малював…

З 1958 р. остаточно перебралися до мого улюбленого Львова. Львів і Ленінград — міста, де живе моє серце. (На стіні у кухні висить вказівник з поїзда «Львів-Ленінград». — В.К.)

У 33 роки мене прийняли до Спілки художників СРСР. В той час вона налічувала лише 2400 членів. Замовлень було море, малював портрети вчених, літераторів, політиків. У матеріальному сенсі художникам в ті часи було легше порівняно з сьогоденням — «бійці ідеологічного фронту» оплачувалися непогано. Але ж ми були всі під ковпаком КДБ, тож про свободу виявлення своїх думок у творчості годі було мріяти. От звідки в моїх роботах з’явилися потвори, схожі на комах-монстрів! Художники часто є прозорливими: згодом побачив у фантастичних стрічках Голлівуду своїх монстрів-комах! На початку 1986 р. створив серію графічних робіт «Передчуття катастрофи», а у квітні того ж року стався Чорнобиль! Усі роботи цієї серії зараз у приватних колекціях Америки. З того часу до мене остаточно приклеїлося прізвисько «художник катастроф». Вважаю, що головні, доленосні катастрофи відбуваються у наших головах та серцях. Духовний Чорнобиль набагато страшніший за матеріальний...».

Володимир Пінігін сідає за електроорган і з неприхованим захватом грає джазову композицію...

Фото з сімейного архіву Володимира Пінігіна