Ада РОГОВЦЕВА: «Хотіла б зіграти королеву Єлизавету»

Розмова з видатною акторкою про відчуття віку, дар любові, підґрунтя щасливого шлюбу, сприйняття історії і сенс життя


Від багатьох людей доводилося чути захоплені історії про те, як на знімальному майданчику чи просто на вулиці вони зустрічали Аду Роговцеву, віталися з нею, а потім, попри їхнє здивування, актриса-легенда підходила до них і починала розпитувати про життя. У вмінні слухати, помічати, співпереживати, захоплюватися, не проходити повз, очевидно, і захована причина її таланту, популярності і професійної затребуваності.

Такою постає перед нами і на сторінках своєї книги спогадів «Свидетельство о жизни». В ній акторка майже не пише про себе. Її герої — батьки, рідні, чоловік і діти, актори, режисери... Та, прочитавши ці історії, бачимо за ними саму Аду — жінку, яка вміє любити. Центр життя в її київській квартирі — кухня. За невеличким столом збираються її рідні і колеги. Але нині вона не танцює і не читає захопленим глядачам, яким пощастило побувати на цій кухні, фрагменти зі своїх ролей. Так було ще недавно. Рік тому як в неї не стало сина Кості.

«Людська сповідь буде цікава в усі часи»

- Які ролі актриси Ади Роговцевої ви би назвали найзнаковішими?

— Ролі у «Варшавській мелодії», фільмах «Салют, Маріє!» і «Вічний поклик».

- У чому була причина колосального успіху «Варшавської мелодії»? Ви зіграли в цій виставі майже 700 разів!

— Леонід Зорін написав п’єсу про жінку-мрію. Вона була розумна, талановита, з почуттям гумору, стійка, вміла прощати. Це людська сповідь, а така форма буде цікавою в усі часи. І, разом, з тим, це п’єса про дитинство, закоханість, любов, майже зраду і неможливість любові. Сьогодні ми з донькою беремося за нову роботу — я гратиму головну роль у Катиній постановці (Катерина Степанкова — акторка, режисер театру «Сузір’я». — Авт.). У цієї героїні начебто ніколи не було любові, її тільки подражнили три дні, але вона любить усе життя. Уявляєте, який це дар — розпізнати це почуття і нічим його не забруднити! Я теж зі щасливців. У мене було непросте життя, але не було дня, щоб хтось мені не сказав: «Я тебе люблю». Господь і мені дав цей дар — я теж вмію любити.

- Ви говорите про філософію, душу своїх героїв. Чомусь мені здається, що такі характеристики в кіно і театрі сьогодні знецінилися…

— Сьогодні мені часто пропонують ролі маленькі, часом нецікаві. І я погоджуюся, щоб мати змогу виходити на знімальний майданчик. Тут допомагає досвід — працюєш по максимуму, але про філософію говорити не доводиться. Із театром легше. Катя ось узяла п’єсу, і в ній є філософія. А як немає, то ми її знайдемо. Як знайшли в наших останніх виставах «Рожевий міст», «Вася має зателефонувати», які поставила Катя в Театрі на Лівому березі…

- А траплялося, що ви дивилися якісь закордонні фільми і думали: «Цю роль я б хотіла зіграти»?

— Так, і найчастіше — чоловічі ролі. Нещодавно, правда, подивилася британське кіно про королеву Єлизавету. У цій ролі хотіла б себе спробувати.

«Старість — непросте випробування»

- Як відчуваєте свій вік?

— Мій вік був перекреслений смертю сина. Стало неважливо, скільки мені років і чи будуть наступні роки попереду. А так відчуття віку — усвідомлення того, що весь час щось псується в тілі. Це дратує.

- У своїй книжці ви згадуєте, як із колегою Зінаїдою Шарко обговорювали необхідність «поправить личка». Ви би справді зважилися на пластичну хірургію?

— Звичайно! Якщо це робить стара жінка для мужчини або щоб повипендрюватися, тоді це безглуздя. Але щоб довше побути у своїй професії, це не зайве. Люся Гурченко продовжила собі життя на 30 років.

- Але наслідки її операцій стали приводом для анекдотів…

— Це наприкінці, і для тих людей, які не дивилися її останні роботи. У неї була прекрасна бенефісна вистава. В останні роки з’явилося багато нових прихильників. Цього б усього могло не бути. Хоча погоджуюсь, багато актрис тільки шкодять собі цими підтяжками. Вони виглядають молодшими і починають грати, наче їм по 20-30 років. Отоді це привід для анекдотів. А ось Люся Чурсіна, здається, нещодавно зробила якусь корекцію, і вона прекрасно виглядає на свій вік.

- Але ви на свій вік теж прекрасно виглядаєте…

— Я лише раз у житті зробила підтяжку. Я б зараз іще зробила, але лікарі не дозволяють. Оце вперше сьогодні викликала додому косметолога. Хоча, коли я в селі (Ада Роговцева має хату в селі Жереб’ятині Бориспільського району на Київщині, яку називає своїм «притулком і розрадою». — Авт.), дуже люблю настояти м’яту, любисток і разів тридцять на день вмиватися.

- Молодші актори згадують, що раніше, щоби схуднути заради ролі, ви переходили на чай і хліб…

— Бувало таке. Фігуру тримає те, що ти не переїдаєш. Після 60-ти, а в когось із жінок уже після 50-ти дієти нічого не дають, можна лише тримати себе у пристойній формі. З віком людина втрачає багато життєвих радостей, залишається лише радість смачно поїсти. На цьому всі попадаються. Але треба слухати природу. У літніх людей уже немає такого апетиту, як у молоді роки. Стара людина спить і їсть менше. Якщо до цього прислухатися, можна себе зберегти. Мене років до 60-ти виручало вміння спати будь-де. Люди йдуть на обід, а я притулюся десь біля декорацій — і сплю 40 хвилин. Нині ж настав такий час, коли спати не можу, бо забагато тяжких думок. Старість — непросте випробування.

«Говорити, що любиш онуків більше, ніж дітей, — безвідповідально»

- Як ви після майже 50 років подружнього життя сприймаєте шлюб?

— Коли люди довго живуть у шлюбі, у них, як правило, є діти, є старі батьки, є близькі друзі. І ви відповідаєте не лише одне за одного, а й за все це коло. Природа відбирає пристрасть. Лишаються людяність, милосердя, рідність. Нормальні люди не кидають своїх батьків і дітей, і так само не кидають чоловіка чи дружину. Не розумію, коли люди говорять, що між ними все життя була велика любов і що вони пронесли її до останнього свого подиху. Ні, це не любов, це такий стан, коли людей не можна віддерти одне від одного. Бо ви рідні.

- А як сприймаєте сучасну тенденцію якомога пізніше народжувати дітей?

— А мені видається, сьогодні народжують навіть більше… Я коли прийшла в театр, у актрис не було дітей.

- Але вас професія не зупиняла. У спогадах пишете, що продовжували зніматися навіть під час вагітності…

— У мене така природа: жила-жила — захотіла сина, жила-жила — захотіла доньку. Але не можу сказати, що мій приклад хороший. З такою мамою було непросто дітям. Хоча завжди вважала, що професія актора не відрізняється від професії жінки-хірурга чи жінки-вчителя. Коли людина робить усе по-справжньому, професія забирає весь час.

- Ви згодні із поширеною думкою, що онуків більше люблять, ніж дітей?

— У мене немає такого. Я так люблю онуків Альошу, Матвія і Дашу, що серце зупиняється, але я люблю спочатку своїх дітей Катю і покійного Костика, а разом із ними — їхніх дітей. Говорити, що любиш онуків більше, безвідповідально. Можна їх любити, вмирати над ними, але ж ти лише посередник. А за своїх дітей, за їхнє життя ти зобов’язаний відповідати — своїм часом, кров’ю і нервами.

«Моя кухня завжди була шістдесятницькою»

- Як ви для себе пояснюєте, що багато хто із вашого покоління ностальгує за радянськими часами?

— Не вірю, що люди можуть ностальгувати за тими часами, вони ностальгують за своїм дитинством, юністю, молодими роками. Я не ностальгую, бо я бачила, як викидали всі ті відра котлет і хліба, бо це коштувало копійки, і так само пам’ятаю, як хліба не було і як бутерброди з ікрою завозили в буфет театру в той день, коли на виставу мали прийти працівники ЦК. А ось бути із осиною талією, в красивому капелюшку, і під Моцарта вибігти на сцену, і розірвати серце у «Філумені Мортурано» чи «Матінці Кураж» — за цим ностальгую. Але й то лише тоді, коли запитують, а так не сиджу й не ностальгую...

- Це правильно, коли вас представляють як радянську акторку?

— Я майже все життя прожила в той час, радянський. Але моя кухня завжди була шістдесятницькою.

- Ви себе теж зараховуєте до грона шістдесятників?

— Так, бо до кого ж іще? Але розумієте, в один час зі мною був Стус — і вся його трагедія пройшла повз мене. І трагедія Алли Горської. І це моя велика людська провина. Ми знали цих людей, але ми так були виховані, ми вірили, що то якась помилка чи навіть що там справді щось могло бути… Або ж просто сиділи на кухні і плакали, а Іван Миколайчук із Костем Петровичем пошепки співали гімн України.

- Знайшла вашу біографію на сайті «Лідери нації». Почуваєтесь лідером нації?

— Який же я лідер?! Лідери мають вести за собою людей, а я не веду.

- Я тут з вами не згодна, бо бачила і ваших ровесників, і молодь на виставах і нещодавно — на презентації книжки. Вони кажуть, що ви — частина їхнього життя…

— У мене теж є жінки, на яких рівняюся. Дивлюся на Ліну Костенко, слухаю її, читаю і кажу собі: ти теж маєш триматися і чекати на чудо. Інші люди так само: порівнюють себе з актрисами і думають: їй ось стільки років, а вона ще всім цікавиться, на сцену виходить. Саме за це мені найчастіше дякують. Не жалкую, що колись пробувала потрапити у Верховну Раду (1998 року Ада Роговцева безуспішно балотувалася до парламенту від Християнсько-демократичної партії. — Авт.). Це була цікава школа. Пішла на це, бо мені здавалося, що хоча би при мені політики соромитимуться поводитися так, як зазвичай поводяться. Дякую сьогодні Господу, що туди не потрапила. Вже через три місяці після виборів до жодного з висуванців я не могла потрапити на прийом. Я хотіла допомогти будинкам ветеранів сцени, пробити закон про меценатство, досі не прийнятий в Україні, зсунути з місця наші театральні питання, знайти змогу змінити жалюгідне існування бібліотек і філармоній, бити в набат про український національний кінематограф — базову основу національної свідомості.

- У книжці «Свідоцтво про життя» ви цитуєте свої щоденники. Не було думки видати їх повністю?

— Вони розкидані по всіх усюдах. До того ж останні два роки не пишу нічого. Але я переконана, що дітей треба привчати писати щоденники змалечку. Дні не вертаються, і пам’ять підводить. Валентин Гафт, який написав переднє слово до моєї книжки, після прочитання рукопису запитав: «Як можеш усе це так пам’ятати?». Пам’ятаю завдяки щоденникам.

- У фільмі «Салют, Маріє!» в одному з кадрів фігурує книжка «Дон Кіхот» Сервантеса. Вам близький цей образ?

— Ні, не люблю Дон Кіхота. Кармен люблю, бо мені близькі її незалежність і прагнення свободи. Ніколи не мріяла про щось нездійсненне.

- Сьогодні вже можете відповісти на вічне питання про сенс нашої появи на цій землі?

— Як можу знати відповідь, якщо життя забрало в мене сина? Може, мине якийсь час і зможу знову говорити про якісь сенси. Я прийшла на цей світ людиною, яка вміє захоплюватися. Тепер усе інакше. Може, ще зроблю з Катею нову виставу. Може, з Романом Віктюком наважуся щось зробити. А так… Дерев я насадила, ролей переграла стільки, що й не порахувати, і ось другу книжку видала. Правнукам буде що згадати.