Анатолій КРИВОЛАП: «Не варто викидати найменші прояви емоцій на полотно і вважати це шедевром»

Пейзаж з-під пензля Криволапа.

Анатолій Криволап — філософ та відлюдник, який звик працювати наодинці з собою. Він уникає будь-яких «богемних» зібрань і не часто спілкується із журналістами. Своє місце у мистецтві художник шукав понад двадцять років, а творчий шлях був як щасливим, так і повним відчаю. У певний момент Анатолія Криволапа почав супроводжувати успіх: цінність його картин вимірюється десятками тисяч доларів. Про становлення митця як особистості, суспільні стереотипи щодо художників та творчу майстерню метр розповів журналісту “ВЗ”.

- Пане Анатолію, більшість ваших картин написані на розлогих полотнах. Відчувається, що саме у таких масштабах вам комфортно передавати свої почуття. З чим це пов’язано?

— Це відповідає ідеї, яку пропагую. Поняття нового українського пейзажу пов’язане з тим, що раніше він був споглядальним, потім емоційним, тепер роблю його медитативним. Для медитативного входження в середовище потрібна велика площина кольору, вона більше притягує, магнетизує.

- Тобто маленьке за розміром полотно обмежувало б розвій ідеї?

— Воно не створює отієї аури. Велике полотно дією кольору охоплює і втягує в себе глядача і цим дає змогу проникати в його глибину.

- Вас надихає лише природа?

— Дуже люблю Київ, але донині ніхто не створив справжнього образу столиці на полотні. Я колись писав міські пейзажі, але поки що не бачу для себе перспективи. От моя донька непогано зображає горизонти. Важливо відчути місто як, наприклад, Пісарро відчув Париж. Київ писали багато художників, але не знаково.

- А Львів яким відчуваєте?

— Львів малював ще у 1976 році. Відчуваю його унікальність, але поки що не можу передати це фарбами і ритмами, які б стали моєю власною реакцією.

- Ви спілкуєтеся із глядачем за допомогою кольору, а не форм чи сюжетів. Чиє сприйняття барв (маю на увазі інших митців) вам найближче за духом?

— Впродовж свого творчого становлення вивчав усі етапи розвитку світового мистецтва. На кожному з цих етапів був свій художник, який ставав близьким. Але я їх проходив, щоб йти далі. Це рух наче східцями, на кожній сходинці інші постаті. Однак якщо на якомусь етапі ти знаходиш себе, то треба бути обережним у сприйнятті та вподобаннях. Кожен з носіїв таланту має свій вплив. Сам того не бажаючи, потрапляєш під нього і мимоволі починаєш втілювати у своїх роботах. Це легко простежити в історії: самотньо жили Моне та Клімт — ні з ким не спілкувалися, бо це було небезпечно для творчості. В Україні я «дивився» лише кількох художників і навіть боявся познайомитися з ними, щоб не потрапити під їхній вплив. Потім багато часу витрачаєш, щоб його позбутися.

- Подібну позицію мають кінорежисери. Деякі навмисне не переглядають чужих кінокартин, щоб не втратити особливість власної кіномови.

— Часто таке стається на етапі становлення. Як то кажуть, у кого «недобір» — може черпати ідеї у інших. Але, в принципі, життя художника прямує до однієї криниці, з якої можна брати натхнення.

- Повернімося до вашого відчуття кольорів. Для більшості людей вони поділяються на теплі та холодні. Які вони для вас?

— Свого часу випробовував усі фарби. Починав із червоного кольору, бо він різкий і в ньому важко знайти емоційні відтінки. На це потратив багато часу і знайшов десятки не просто відтінків, а емоційних тонів. Після роботи із цим кольором мені стало набагато легше відчувати емоційне наповнення інших фарб. А це й визначає формат: інколи робота може бути маленькою, а потім виростає до більших розмірів. Тут якраз повинна бути точність у відчутті кольорів. Це щось схоже із композицією у музиці.

- Ви говорили про те, що ЗМІ створили у суспільстві стереотип бідного художника. Які, на вашу думку, іще є штампи, пов’язані з фінансовим становищем митця?

— Такі штампи найбільш вигідні колекціонерам, які хочуть якомога дешевше придбати роботи. Але достатньо звернутися до історії мистецтв, і можна назвати багато забезпечених художників: Тиціан, Тінторетто, Рубенс, Рембрандт, Моне, Матісс, Пікассо. Гроші на них ніяк не впливали, навпаки, вони написали тисячі робіт. Однак для деяких художників потрібні фінансові проблеми, це спонукає їх до творчості. Таку проблему знайшов, наприклад, Ван Гог. Він мав нормальну сім’ю і міг спокійно жити, бути священиком. Чи Поль Сезанн: був сином банкіра і нічого з тих грошей не мав. Чи Врубель, у якого батько був військовим юристом. Талант визначає долю. Для одного багатство може бути згубним, а для іншого є можливістю творити. Кожна творча особистість не схожа на іншу.

- У багатьох бідних художників прочитувалася така життєва позиція, що із гармонії нічого не народжується. Спокій та вакуум, напевно, заважав їм творити.

— Це в деяких. Ті, в кого закладено код таланту і велику силу, — працюють майже з дитинства. Коли ж цей код у художника сильний ли-ше наполовину, — він каже, що заважають обставини. Я в це не вірю. Бути художником означає віддати цьому своє життя.

- А що вам дали успіх та визнання? Чи не несли вони якоїсь небезпеки для вас?

— Спочатку я нервував. На якийсь час припинив роботу. У моєму житті були приклади, коли успіх впливав на роботу негативно. Людина працювала далі, а творчий рівень знижувався. Напруження і небезпека після перших успіхів були. Але коли почав працювати далі, то зрозумів, що мене це не торкнулося. Багато художників на таке купуються і потім гадають, що їхньою рукою пише Бог. Вважають вдалою будь-яку мазанину. Це справжня хвороба художників. Не варто забувати, що це професія. Своє внутрішнє почуття потрібно абсолютно точно реалізовувати, а не викидати найменші прояви емоцій на полотно і вважати його шедевром.

- Ви шукали себе понад двадцять років. Можливо, це й стало вашим «щепленням» від негативного впливу успіху. Напевно, його треба остерігатися молодим художникам?

— Безумовно. Час, характер, воля та інтелект — все це створює особистість. І ця особистість менше піддається впливу зовнішніх чинників. Молодих та ще не сформованих часто дискваліфікує неочікувана слава. Є десятки таких прикладів, і це загальна тенденція у мистецтві.

- Ви часто говорите про роль творчої інтуїції у праці художника. Чи допомагає вона вам у повсякденні?

— Заважає. Інтуїція перетворює на фанатика, а це важкі для оточення люди. Однак інтуїція — це ще й компас, який настроюється ще в юності. Так чи інакше, якщо його дотримуватися, то можна прожити цікаве життя.

Вважаю, що інтелект — для вчених, холодний інтелект — для філософів, а інтуїція — для митців.

- Цікавими є не лише результати творчості, а й процес підготовки художника. У яких умовах вам найкомфортніше працювати і чи є у вас певні «ритуали» перед початком роботи?

— Майстерня повинна бути абсолютно білим приміщенням — біла підлога, фарби і полотно. Мій онук застеляє майстерню білим папером. Це обов’язково, бо має бути контраст. Біле — найкраще тло в емоційному та оптичному планах. У мене вдома немає ані картин на стінах, ані меблів. Біле — це як екран, на якому можу щось бачити. Далі починається своєрідна система нашарування фарб, у якій я є лише співучасником. У процесі роботи можу відмовитися від початкової ідеї, бо бачу, що фарби пропонують мені щось більше. Це найфантастичніший момент, коли фарби дають нову ідею, набагато кращу, ніж твоя. Треба мати сміливість і смирення, щоб із тим погоджуватись. Кольори мене опановують, а не я їх.

Довідка «ВЗ»

Анатолій Криволап (1946 р.н.) народився в м. Яготині Київської області. Працює у напрямі нового українського пейзажу. У травні 2011 р. його картину «Степ» було продано майже за 99 тисяч доларів на аукціоні Phillips de Pury & Co у Нью-Йорку. Наступний рекорд серед продажів сучасного українського мистецтва на міжнародному ринку становив майже 125 тисяч доларів. Таку суму заплатили за картину «Кінь. Ніч» у Лондоні на торгах сучасного мистецтва. Окрім того, художник є лауреатом Шевченківської премії 2012 року за серію картин «Український мотив». Закінчив Київський державний художній інститут, факультет живопису. Живе і працює у селі Засупоївці, що біля Яготина.