Міша КАЦ: «У нашій сім’ї нормальних людей нема. Ми всі – музиканти»

Ексклюзивне інтерв’ю всесвітньо відомого диригента про любов до музики і особисте життя.

Один з найвидатніших диригентів Європи Міша Кац уже понад 30 років живе у Франції. Уже який рік поспіль маестро приїхав до Львова на фестиваль “Віртуози”. Міша Кац — професор багатьох консерваторій (Женева, Ніцца, Париж), диригував відомими в усьому світі оркестрами. Виступав на міжнародних фестивалях в різних містах (Монте-Карло, Пальма де Майорка, Сіон, Фландрія, Сантадер, Сервантіно де Мехіко, Канн, Бодензе, Брегенц, Франкфурт, Уеллс, Копенгаген). З всесвітньо відомим диригентом ми познайомилися у Львівській філармонії напередодні його виступу. Маестро — світла людина, з почуттям гумору. Про любов до музики, дитинство, особисте життя Міша Кац розповів журналісту “ВЗ” в ексклюзивному інтерв’ю.

— Ви вже не вперше приїжджаєте до Львова. Пригадуєте свій перший приїзд?

— У мене зі Львовом любов з першого погляду. І от уже 15 років безмежно люблю це місто. Завжди виступаю з оркестром Львівської філармонії. Коли приїжджаю, знаю, що мене чекають, мене тут розуміють з півслова. Між нами нема дистанції: диригент — музикант. Ми — одна команда, ми добрі давні друзі. Львівський оркестр їздив зі мною на гастролі до Франції.

— Ви — син російського диригента Леоніда Каца...

— Мій батько був головним диригентом Ростовської філармонії. Але він, швидше, український диригент, оскільки народився у Херсоні. Навчався у знаменитій Одеській музичній школі у Столярського. Диригування — у Київській консерваторії. Потім працював у Росії.

— Тато диригент, мама — піаністка...

— У нашій сім’ї нормальних людей нема (сміється. — Г. Я.). Ми всі — музиканти. Мій дідусь працював в Одеській опері фаготистом, тато — диригент, мама — піа-ністка, брат-близнюк — скрипаль, старша сестра — піаністка, дружина — віолончелістка.

— Тобто у дитинстві питання — ким бути — навіть не ставилося?

— Моєї думки ніхто не питав. Ще до народження був приречений бути музикантом. Коли народився, тато сказав: Міша буде віолончелістом. Мама була проти, мовляв, для чого дитині носити таку величезну “бандуру”. Вирішили спробувати фортепіано. Моя вик-ладач тоді сказала: “У мене був один інфаркт, не хочу отримати через вашого сина ще один”. Викладач, мабуть, побачила, що у мене нема здібності до цього інструмента. Тоді вирішили спробувати скрипку — вона маленька і легка. Викладач зі скрипки через півроку сказав татові, що дуже його поважає, але не хотів би закінчити життя у в’язниці за вбивство дитини. Тому більше мене вчити не буде. Це марна трата часу. Це був не мій інструмент. А коли я взяв у руки віолончель — полилася музика. Я і досі люблю цей інструмент, хоча і не граю на віолончелі багато років. Не маю часу. Завдяки цьому інструменту я створив Тріо імені Дмитра Шостаковича, з яким ми за 15 років об’їздили увесь світ.

— Любили віолончель, а стали диригентом...

— Ми жили у країні диктатури. Ніхто не цікавився нічиєю думкою. Так само було і у нашій сім’ї. Я завжди шукав у собі мужність сказати батькові, а він був владною людиною, як справжній диригент радянських часів, де панувала жорстка дисципліна, що не хочу бути музикантом. Коли мені виповнилося 17 років, все ж таки насмілився сказати про це татові. Він оком не моргнув, зробив вигляд, що нічого не чує. Мої ілюзії були зруйновані. Я мріяв бути лікарем. Мене завжди цікавили психологія, психіатрія. Бути диригентом — це не спеціальність. Цього не можна навчитися. Це або є, або його нема. Хіба можна навчитися бути письменником чи художником? Таким талантом може наділити тільки Творець. Хіба Бах, Бетховен, Шостакович могли навчитися десь у когось писати таку музику? Усе йде від Бога. Тому завжди кажу: якщо щось йде погане — то це від нас, а якщо щось добре — від Творця через нас.

— В одному інтерв’ю ви сказали, що це не ви стали диригентом, а диригентство вибрало вас.

— Якось прокинувся вранці і мені здалося, що я — інший. Це було тоді, коли працював у Тріо імені Шостаковича. Ми були популярними, але я відчув потребу в іншому. Камерна музика — чудовий дивний світ, один з найбагатших та інтимних. Саме у камерній музиці я став диригентом, тому що тріо — це ніби симфонія для трьох. А мені вже був потрібний оркестр. Я займався з батьком, він вчив мене читати партитури. І мені це подобалося. Але те, чого я досяг, — мені було дано згори, як я кажу — “з другого поверху” (сміється. — Г. Я.).

— Маєте свій власний оркестр? Чи ви — “холостяк”?

— Дуже правильно підібране слово. Так, я холостяк. Досі не можу визначитися, з ким би хотів працювати, з ким би мені захотілося “одружитися”. Власний оркестр — велика відповідальність, прив’язаність.

— Повернемося до віолончелі. Ви сказали, що це ваш улюблений інструмент і досі. Тому і дружину собі вибрали віолончелістку?

— Знову ж таки — все йде “з другого поверху”. Моя дружина Аніта приїхала до Москви з Мексики навчатися у консерваторії. На той час я вчився в аспірантурі, а вона тільки вступила на перший курс. Вона мені сподобалася, і я їй сказав: “Якщо хочеш, щоб я тобі розповів усі таємниці віолончелі, виходь за мене заміж”. І слова я дотримав. Усе життя ми з нею говоримо про музику, вона вчиться, і я вчуся біля неї. Ми з нею живемо як у казці. Вона розуміє мене, я розумію її. І ми обоє розуміємо музику.

— Бачила, на репетиції ваша дружина сиділа у залі.

— Вона мене всюди супроводжує. Ми з нею разом 24 години на добу. Вона не грає в оркестрі, але під час репетиції сидить з партитурою, а у перерві, коли ми все обговорюємо, аналізуємо, вона постійно працює: щось підказує, радить. Пригадую один випадок, коли мені вручали у Парижі якусь почесну медаль за якісь видатні заслуги (сміється. — Г. Я.). Я справді дуже люблю музику і роблю те, що люблю, а мені за це постійно вручають якісь нагороди. Хоча, з іншого боку, це приємно. І от коли мені вручали цю престижну нагороду, у залі було понад 400 осіб, серед яких генерали, адмірали... Я взяв мікрофон і сказав, що “зі 100 відсотків людей, яким вручають медалі, 95 їх не заслуговують. Тільки 5 відсотків заслуговують високих нагород. Сьогодні я відчуваю, що до тих 95 процентів належу і я”. Зал завмер. Не розуміли, що я хочу сказати. Я пояснив: “У залі сидить людина, яка заслуговує цієї нагороди більше, ніж я. Це — моя дружина Аніта, без якої я б ніколи не досягнув того, чого досяг, без підтримки якої я б ніколи не піднявся на той рівень, на той Еверест у музиці, на якому зараз стою. Таку медаль треба дати і моїй мамі, яку безмежно люблю. Я мамі телефоную щодня. Неважливо, де я, у якій країні. Щодня спілкуюся зі своєю мамою”. У генералів і адміралів виступили сльози...

— Коли ви познайомилися з дружиною, не відчувалося мовного бар’єру?

— Вона трохи розмовляла російською, вступаючи у Московську консерваторію. Зараз російською розмовляє без акценту. Вдома спілкуємося французькою, оскільки уже 30 років живемо у Франції. Можемо йти вулицею в Іспанії, я розмовляю з Анітою іспанською, а вона мені відповідає російською. В один момент ми зупинилися, і вона запитує, чому я з нею розмовляю іспанською. Кажу: не знаю. А чого ти мені відповідаєш російською? Між нами нема мовного бар’єру. Між нами взагалі нема жодних бар’єрів.

— Чому у 1985 році, коли ви емігрували до Франції, вибрали саме цю країну, а не, скажімо, Америку, Німеччину?

— Швидше, це Франція мене вибрала. З Росії ми поїхали спочатку у Мексику. Там я зрозумів: вібрація класичної музики і вібрація Мексики несумісні. Немає між ними спільної нотки. Запропонував поїхати в Америку, але дружина не захотіла, бо для неї джерелом культури завжди була Європа. Аніта досконало володіла французькою. Тому й опинилися у Франції. Ми багато разів пакували валізи і хотіли перебратися до Німеччини, бо саме там центр світової музичної культури, але в останній момент ще раз зважували всі “за” і “проти” і залишалися... Тут дуже гарно. Ми живемо на Лазурному узбережжі, у Канні. І якщо десь є рай на землі, то саме на цьому відрізку — від Канна до італійського кордону.

— У Канні маєте власний будинок?

— Ні. Живемо у квартирі. Я ніколи не хотів жити у великому будинку. Власний будинок для мене — символ певного рабства. Це нескінченна робота, він пожиратиме весь вільний час. А у мене життя збудоване по-іншому. Якщо мені треба забити цвях, у мене настає депресія за день до забиття цвяха і триває ще день після того, як я його забив. Мої руки, як кажуть, ростуть з потрібного місця, і я вмію все зробити, але люблю, коли у квартирі зроблено ремонт, у ній чисто і затишно. Цього мені достатньо.

— Чому вас, поважного чоловіка зі світовим іменем, називають не Михайло Леонідович, а просто Міша?

— Єдине місце, де написано Михайло, — у паспорті. А всюди і для всіх я — Міша. Михайлом мене ніхто не знає. У дитинстві я був Міша, у юності — також Міша, у молодості — Міша... Я завжди Міша, як Яша Хейфіц, але ж не Яків. Ріже вухо. Не звучить. Мої російські друзі кажуть: “Міша, це ж несолідно. Треба Михайло”. Я їм відповідаю: “Я ж не Михаїл Архангел. Я просто — Міша”.

— А як до вас звертаються музиканти?

— Маестро. Тільки музиканти, з якими я працюю дуже багато років, можуть дозволити собі назвати мене Мішею. Я не люблю фамільярності. Для музикантів я — маестро.