Передплата 2024 ВЗ

Кирило Горішний: «Україна – terra incognita, а для фотографа це – надзвичайно цінна земля»

Кирило Горішний – французький фотограф українського походження. Народився у Парижі, здобув ступінь магістра історії в Сорбонні.

А дев’ять років тому повернувся у країну своїх дідусів і бабусь, якою цікавився змалку і яка стала для нього найщедрішим джерелом натхнення. Його цікавлять як історичні аспекти країни, так і її сьогоднішні реалії. У ресторані імпровізацій «Грушевський cinema jazz» у Львові триває його фотовиставка «Українці між Сходом і Заходом». Галерея портретів різних за своїм соціальним статусом та місцем проживання людей, серед яких Юлія Тимошенко, Оксана Забужко, шахтар Павло, лісоруб Лук’ян, кадет Чорноморського флоту Павло, об’єднана в одному фотопроекті Горішного, демонструє новий погляд на українців. Про українців Сходу і Заходу, сприйняття України, стереотипи та їх руйнування — в ексклюзивному інтерв’ю з Кирилом Горішним.

Одна з робіт фотохудожника.

— Роботу над своїм фотопроектом «Українці між Сходом і Заходом» ви розпочали давно. Як зародилася ідея його започаткувати і які відгуки чули за той час, що він презентувався?

— Це довготерміновий проект, який розпочав у 2008 році. Одним ударом вбив двох зайців: поєднав замовлення від міжнародної преси (Кирило Горішний спів­працює з Le Monde, The Financial Times, Der Spiegel, Elle… — О. З.) та власне бажання по-новому подивитися на Україну і українців. Завдяки замовленням від західноєвропейських видань мав доступ до таких осіб, як Юлія Тимошенко, Віктор Пінчук. Вирішив розпочати власний проект. Обираючи персонажів з різних частин країни, соціальних прошарків, створюю своєрідну панораму суспільства. Важко охопити всю країну, але постійно намагаюся розширювати географію зйомок. Цей проект не має кінця, продовжуватиму роботу над ним усе життя.

Вперше показав кілька фотографій з цього проекту в рамках виставки про Україну, яку мені замовили у Франції — у Санлісі, місті Анни Ярославни, яка вийшла заміж за Анрі І і стала королевою Франції. Побачив інтерес до свого проекту.

— У рамках проекту на фотографіях ви поєднуєте пересічних людей, яких зустрічаєте на вулиці, і тих, до яких треба пробиватися через охорону. Наскільки вони однакові в своєму підході до фотографування? Як сприймають те, що стають частиною проекту про Україну?

— У всіх є спільна риса — вони сприймають мене як вар’ята. Думають: «Чому ти нас фотографуєш і навіщо?». Намагаюся пояснити суть свого проекту, але іноді це важко. Треба бачити власними очима результат, виставку, щоб зрозуміти його концепцію. От як пояснити людям у Карпатах, що француз приїхав з Парижа заради того, щоб їх сфотографувати? Вони одразу хочуть одягнути вишиванку і почати позувати. Я ж, навпаки, хочу, щоб все виглядало найприродніше. Роблю все без постановок. У цьому шарм проекту — знімаю те, що бачу, а не підлаштовую під себе кадр. Люди відкриваються мені. Звісно, Ти­мошенко чи Пінчук не мають стільки часу, як людина в Карпатах, щоб поспілкуватися. Але і вони по-своєму відкривалися. Не було випадків, коли хтось негативно реагував на те, що я його знімаю

Віктор Пінчук, коли приймає журналістів, фотографів із Заходу, — дуже комунікабельний. Він розуміє, що йдеться про його імідж в Європі. Коли фотографував його, розумів, що переді мною потужна постать, але спробував забути про це і ставитися до нього як до пересічного українця.

Юлію Тимошенко фотографував тричі на замовлення Le Monde, The Financial Times… Особливо приємною була третя фотосесія, перед якою подарував їй попередні її портрети. Вона — надзвичайно харизматична жінка.

— Для себе завдяки проекту сформулювали цілісний образ сучасної України?

— Це — країна, яка будується, суспільство, що формується. У ній значно більше соціальних контрастів, ніж у Франції. Хоча там я прожив 25 років і мені важко сприймати її відсторонено. Приїхавши в Україну, навпаки, зміг подивитися на країну свіжим поглядом.

— Наскільки контрастний для вас захід і схід України? Адже їх в Україні постійно намагаються зіткнути лобами…

— Не лише в Україні, а й на Заході, в Європі. Там люблять вживати карикатури. Часто чую і там, і тут, що на сході — бандити і шахтарі, а на заході України — інтелектуали і бандерівці. Хотів побачити це на власні очі. І був здивований, що на сході немає стільки бандитів, як мені розповідали про це в Галичині. Там — нормальні люди, як і скрізь. І там не лише шахтарі, а й спортсмени, рекламні агенти, науковці… Там є люди, які почуваються українцями, хоч і розмовляють російською. Україна поділена ідеологічно, але більшість людей почуваються таки українцями.

— Які ще стереотипи стосовно України і українців ви зруйнували за цей час?

— Коли жив у діаспорі, українці асоціювалися мені з козаками. Це — романтизована спадщина наших предків. Коли жив тут, почав наближатися до реальності. Зрозумів, що Україна — це не лише країна, де гопак танцюють і вареники ліплять. Почав копати глибше. Спершу сприймав Україну як націю старших людей. А тут зустрівся з молоддю. Відкрив для себе українську молодь. Без комплексів, натхненну, з купою сил і енергії. Є, звісно, і молоді люди, які, не спробувавши тут щось зробити і досягти, хочуть виїхати на Захід. Не думають про те, що тут є перспективи і все не так погано. Так, в Україні — нелегко, причин для ідеалізації немає. Але перспективи є. Бачив Україну як меланхолійну країну. Акордеон, сентименти, ностальгія за старими часами, сумні пісні… Переконався, меланхолія притаманна українцям більше, ніж французам, але вона тут не домінує. Це ще й динамічна країна, в якій є люди, які хочуть розвивати свою державу.

Про українців мало знають за кордоном. Хочу показати, які ж вони насправді, за межами стереотипів. І українцям хочу показати щось нове, щоб і вони подивилися на себе під іншим кутом зору.

— Не втомилися від України, думки повернутися у Францію не виникає? Або поїхати в іншу країну, щоб дослідити її?

— Часто про це думаю. Мене щотижня по десять разів запитують: «Чи ти здурів, що переїхав сюди з Франції?». Сумніви виникають. Але тоді думаю: «А що б я робив у Франції?». Мені було б там нудно… Франція — розвинута країна. Набагато цікавіше жити у країні, яка розвивається, будується. Не завжди все в Україні вибудовується на краще, але тут приємніше жити, бо можу бути свідком процесу будування. Україна — terra incognita, а для фотографа це — надзвичайно цінна земля. Тому не жалкую про своє рішення переїхати сюди. Єдине, за чим жалію, що мої батьки — у Франції. І їм запізно повертатися сюди. Менталітети занадто відрізняються. Мій батько каже, що якби був мого віку, то переїхав би в Україну. Але вони все життя прожили у Франції, там народилися (мої дідусь з бабусею емігрували до війни).

— А що стало поштовхом до вашого переїзду?

— Спочатку мене запросив в Україну мій викладач із Гарварда (проходив там літні курси) Ярослав Грицак. Він запропонував викладати французьку у Львові. Приїхавши, викладав, фотографував і писав докторат (вчився тоді у Сорбонні) про українських дисидентів. Думав, що затримаюся лише на один семестр. Але 9 років минуло, а я все тут. Їжджу додому, хоча вже не знаю: дім — де він є? У Франції чи в Україні?

— Багато молоді, яка хоче емігрувати за кордон, пояснює своє бажання тим, що їх, їхню роботу тут не цінують. Вашу роботу в Україні цінують?

— Не сказав би… Може, це звучатиме не надто романтично, але якби цінували, то, як це відбувається у Франції, частіше купували б мої світлини. В Україні немає культури купування фотографій. Тут її сприймають як хобі, а не як роботу. Часто чую: «Дай мені фото для журналу». Іноді беруть з сайту без дозволу і публікують. Тут авторські права не розвинуті. Проте віддачу я відчуваю: люди приходять на виставки, чую цікаві відгуки про свої роботи.

Довідка «ВЗ»

Кирило Горішний народився в Парижі 1977 року. Здобув ступінь магістра історії у Сорбонні, пройшов літні курси у Гарварді. Переїхав до України, країни своїх дідусів і бабусь. Директор Французького культурного центру у Львові з 2003 по 2005 роки, з 2006 року присвячує себе фотожурналістиці. Співпрацює з міжнародною пресою (Le Monde, The Financial Times, Der Spiegel, Elle…) та регулярно виставляє свої роботи у галереях і музеях світу.