Валерій КОРНІЙЧУК: «Українці могли б повчитися патріотизму у жителів Гвінеї»

Професор Львівського національного університету імені Івана Франка Валерій Корнійчук (на фото) належить до тих людей, з якими можна говорити про все, починаючи від питань ідейних, закінчуючи мовними.


24 квітня Валерію Семеновичу виповнилося 60 років. З цієї нагоди ми зустрілися у його рідній стихії на кафедрі української літератури Франкового університету. Розмову розпочали із питання дещо провокативного— чи не є національна свідомість українців лише грою на публіку?

— Віталій Портніков в одному з інтерв'ю якось сказав: «Коли приводжу іноземних колег у музей Шевченка у Києві, який є одним із найкращих музеїв такого типу у світі, вони запитують: «Чому тут немає відвідувачів, якщо українці декларують себе настільки національно свідомими?» Як їм відповісти, що ця свідомість насправді декларативна». Чи погоджуєтеся з цим твердженням?

— Кількість відвідувачів у музеї — не показник. Згадаймо хоча б радянські часи, коли музеї Леніна чи Радянської армії були переповнені. І що? Музей — це те священне місце, куди приходиш за потреби, як на сповідь. Там і не повинно бути багато відвідувачів, не люблю, коли у таких закладах ходять великі натовпи з екскурсоводом. Під час відвідин музею Каспровича у Закопаному (Польща) не зустрів багато людей, хоча довкола вирувало життя. Значно краще національну свідомість можна простежити на таких заходах, як «Франкофест» (вперше відбувся у Нагуєвичах минулого року). Десятки тисяч молодих людей об'єдналися довкола Франка, і ніхто їх не змушував. Акція «Ніч у музеї» у рамках фесту тривала з півдванадцятої ночі і до ранку, молодь слухала наші розповіді про Івана Франка. Потім довго не могли розійтися. Ще один приклад. Я — футбольний уболівальник і часто буваю на матчах. Приємно спостерігати, як фани з різних регіонів перегукуються: «Слава Україні!» — «Героям слава!», «Слава нації!» — «Смерть ворогам!», «Україна понад усе!». Кілька років тому хлопці і дівчата з Харкова, вболівальники «Металіста», зійшовши з потяга, пішли до пам'ятника Бандері і поклали квіти. Національний дух з молодого покоління вже не витравити. Це в нього в крові. Хай ще не зовсім сформований. Але, переконаний, для цієї молоді — «Україна понад усе».

- Як викладач, можете простежити, як змінювалася молодь протягом останніх двадцяти років?

— Покоління, яке прийшло в університети на початку 90-х, було одержиме ідеєю незалежності. Потім почалися економічні труднощі, запал пішов на спад, тепер знову підйом. Схоже на припливи і відпливи в океані. Мойсей вів свій народ до землі обітованої 40 років, хоча цей шлях можна було пройти за кілька днів, максимум за тиждень. Але за той час змінилося покоління, яке жило в рабстві, і народилося нове, яке рабства не знало. Нам, напевно, потрібно ще років з 20, щоб утвердитися у своїй свідомості.

- А якщо говорити про еволюцію студента: вчаться гірше чи краще?

— Старше покоління ще з античних часів завжди нарікало на молодь. Не буду цього робити. Професор Іван Денисюк говорив, що учень повинен перерости вчителя, інакше не буде прогресу. Сучасний студент позбавлений комплексів, ідеологічного роздвоєння, внутрішньої еміграції — характерних рис мого покоління. Він так само викручується на практичних заняттях, хитрує на іспитах, але не боїться обмовитися. Не ходить до бібліотеки, але знає не менше, адже для нього відкритий цілий світ. У нього відсутні «романтичні скоки», зате є прагматизм, відчуття доцільності. Правда, в сучасної молоді більше життєвих спокус, більше егоїзму. Можливо, звідси дещо притуплене почуття відповідальності. Та все ж таки нове покоління краще, інтелектуально розвинутіше, цікавіше, ніж наше. За ним — майбутнє.

- Програми з історії та літератури щораз змінюються. Як це впливає на формування особистості?

— Жодні зміни на цих дітей не вплинуть. Собака гавкає, а караван іде. Хоча маю претензії до наших шкільних програм із літератури. Вони, по-перше, перевантажені, по-друге, майже у всіх творах пропаганда поразок, смерті, вбивства рідних тощо. “Слово про похід Ігорів” — поразка Ігоря, “Енеїда” — самогубство Дідони, вбивство Турна, “Маруся” — смерть Марусі, “Катерина” — самогубство Катерини, “Гайдамаки” — вбивство Гонтою синів, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” — суцільні розбої головного персонажа, “Мойсей” — смерть пророка, “Лісова пісня” — смерть Мавки, “Бояриня” — смерть Оксани, “Земля” — братовбивство, “Тіні забутих предків” — смерть Марічки й Івана, “Подвійне коло” — братовбивство, “Я (Романтика)” — вбивство матері, “За мить щастя” — перелюбство і страта головного героя, “Маруся Чурай” — смерть Марусі. І це далеко не повний перелік. Найулюбленіший твір учнів — «Тигролови» Багряного, твір, який закінчується перемогою героїв. На жаль, ми не звикли виховувати «людину меча», за Д. Донцовим. Чи не звідси наші поразки? Ще одна проблема — ми традиційно вивчаємо літературу, починаючи від давньої і закінчуючи сучасною. Для дитини давня література складна. Повинні вивчати у школі не історію літератури, а власне літературу. Треба зважати на вік учня, що йому буде найцікавіше читати. Якщо дитина почне з полемічної літератури, це може на все життя відбити в неї любов до книги.

- В університеті також здалося б переглянути програми...

— Те, що вивчаємо в університеті, це повторення шкільної програми. Можливо, на глибшому рівні, але повторення. Змушені вчити студентів, що таке групи іменників чи дієвідміни, хоч вони ще зі шкільної парти це мають знати, навіть більше, складали ці теми під час ЗНО. В університеті завдання — навчити студента мислити самостійно на основі вже відомих істин, і самому відкривати ці істини. Можна порівняни сучасний університет із університетом, де вчився Івана Франко. Крім загальних курсів з історії української літератури, порівняльної граматики старослов’янської й української мов, римських і грецьких старожитностей, психології, він протягом цілих семестрів слухав такі спеціальні курси, як «Хроніки Нестора», «Пояснення «Правди Руської», «Пояснення староруської пам’ятки «Пісня Ігоря», «Граматичні пояснення Остромирового Євангелія», «Пояснення Цицерона: «В обороні поета Архія», брав участь у семінарах «Пояснення «Електри» Софокла, «Пояснення «Менехми» Плавта «Пояснення «Одіссеї» Гомера та ін. Такий рівень повинні були б мати й сучасні університетські програми, але, на жаль, наша шкільна освіта не спроможна підготувати випускника, щоб той відразу ж професійно сприймав семестрові курси на кшталт «Пояснення «Давидових псалмів» Шевченка, «Пояснення «Мойсея» Франка чи «Пояснення «Доктора Серафікуса» Віктора Домонтовича чи «Судного степу» Василя Барки. Тому й доводиться в університеті ходити колами…

- Ви тісно співпрацюєте із Українським центром оцінювання якості освіти. Багато хто критикує ЗНО за надмірну легкість...

— Я експерт із української літератури. Якби ми мали на меті заплутати вступника, то тести були б складніші. ЗНО повинно не заплутувати, а виявляти знання. Тест складається із трьох типів запитань — легких, на котрі відповідає 70-80 відсотків учасників, оптимальних — 40-55 відсотків учасників, та складних, з якими може впоратися менш як 30 відсотків абітурієнтів. Найбільше слід вміщувати «середніх» запитань. Окремо про власне висловлення. Це — великий поступ. Пам'ятаю, раніше, коли писали твори, більшість вступників користувалися шпаргалками, найпопулярнішою списаною фразою була: «Моє серце цвіте ромашкою». Вона траплялася у кожному другому творі. Ми з цієї ромашки сміялися. Потім були перекази. Критерії варіювалися залежно від факультету. Де був менший конкурс, до грамотності більш поблажливе ставлення, де більший — строгіший. Пригадую, один хлопець не вступив на економічний факультет тільки через те, що у величезному переказі зробив одну помилку — не поставив коми у складносурядному реченні. Звісно ж, досі точаться дискусії щодо критеріїв оцінювання власного висловлення на ЗНО. Чому так мало абітурієнтів отримують за ці роботи максимальні бали? Навіть якщо робота бездоганно грамотна, ми не можемо оцінити максимальним балом, якщо у ній є повтори. Наприклад, одне і те ж слово в одному реченні чи у двох сусідніх. Ці критерії оцінювання запозичені зі школи, але до повтору не можна ставитися так однозначно. За нашими критеріями, Іван Нечуй-Левицький з «Кайдашевою сім'єю» отримав би нуль балів. У нього 11 повторів в одному абзаці.

- Ваша дружина — також філолог, не складно в одній хаті жити двом філологам?

— Навпаки, легше. Допомагаємо одне одному. Мій рідний брат також філолог, як і його дружина. А на нашій кафедрі — тільки подружжя філологів. Я з дружиною познайомився на факультеті, вперше побачив її, коли заселялася у гуртожиток. Як громадський декан керував цим процесом. Почали зустрічатися, одружилися. А могло так статися, що я взагалі б не вчився на філологічному факультеті. Хотів вступати на журналістику, але мене відмовили. Щасливий, що так сталося, бо знайшов свою сродну працю.

- Франкознавцем, наскільки знаю, також стали випадково...

— Мав намір, як і мій науковий керівник професор Леоніла Міщенко, вивчати творчість Лесі Українки. Вже мав тему дисертації, але коли приїхав з цією темою до Києва, мені сказали: «Що ви там, у Львові, думаєте про Франка хто писатиме?». І я вибрав Франка. Коли приїхав, колеги мені поспівчували: а що можна про Франка написати, вже все сказано. І я так вважав. Але коли взявся до теми, виявилося, що Франко — це космос, а за двадцять років (я захищався у 80-х) ніхто на кафедрі з аспірантів нічого не писав про цього Велетня духу і праці. Тоді навіть у Франковому університеті тривалий час був відсутній дух Франка... Зараз існує ціла франкознавча школа, яку створив професор Іван Денисюк.

- Ви кілька років прожили у Гвінеї. Як туди потрапили?

— Після закінчення університету мріяв про аспірантуру. Але аспірантуру з української літератури відкривати на спішили. Був такий час, коли вважалося, що невдовзі україністика відімре. Мене послали у школу, але там місце було зайняте. Професор Іван Дорошенко, декан факультету, запропонував тимчасово попрацювати викладачем російської мови на підготовчому факультеті для іноземних громадян. «Тимчасово» затягнулося на 10 років. Жартую, що я, як і Франко, відробляв «десятилітню панщину» «в наймах у сусідів». З одного боку, це був час втрачених можливостей, з іншого, я навчав мови студентів із 35 країн і у Гвінею потрапив саме завдяки цій роботі. Їхав туди з дружиною, нас поселили у готелі на березі океану, настільки близько, щоб під час приливів хвилі билися об стіни готелю. Вікон не було, лише скляні жалюзі, через які в кімнату дув океанічний вітер. Я викладав в політехнічному інституті, навантаження було невелике — 2-3 пари на тиждень, але й ті часто відміняли. До тамтешнього президента приїздив майже щотижня хтось із його африканських колег, або часто відбувалися суботники. В обох випадках студентів вузів забирали або в аеропорт, або на роботу. Інститут був схожий на військовий заклад, де всі ходили в уніформі. На випускних іспитах ніхто не списував, бо поміж рядами ходили військові з карабінами. У гвінейців можна повчитися поваги до гімну. Він лунав в інституті, у школах, на вулицях щоранку. У столиці в цей час все завмирало. І малі, і старі зупинялися й віддавали честь державному прапорові, який висів чи не на кожному стовпі...

Не пам’ятаю жодного випадку недружелюбного ставлення до спеціалістів. Ми спокійно проходили вночі через місцеві квартали, що складалися з халупок, і боялися хіба що змій, які шастали в пітьмі. Цілими днями дітлахи ганяли саморобного м’яча і так ним жонглювали, що я ще тоді передбачив велике майбутнє африканського футболу. До речі, в одній із найбідніших країн світу на вулицях не було жебраків. Діти випрошували не хліб, а шоколад.