Тарас КРИСА: «З татом я виступав неодноразово. А тепер зіграємо з Петром»

Кажуть, природа відпочиває на дітях. Так можна говорити про багатьох, але не про Тараса Крису — диригента, сина всесвітньо відомого скрипаля (альтиста) Олега Криси. Тарас Олегович народився у Києві, студентські роки розпочав у Московській консерваторії, зараз живе і працює у Сполучених Штатах. До рідного татового Львова Тарас Криса приїжджає як диригент, щоб виступити з оркестром Львівської філармонії, дати майстер-клас студентам музичної академії, походити старовинними вуличками міста і зустрітися з друзями. Та найголовніша людина, яка найбільше чекає приїзду Тараса Криси до Львова — його бабуся. Коли ми розмовляли з 44-річним Тарасом Олеговичем після репетиції, він час від часу дивився на годинник: не міг запізнитися на обід до бабусі. Не мав права…

— Ви народилися у сім’ї музикантів. Тато — скрипаль, мама — піаністка. Коли взяли до рук першу скрипочку?

— Мені було п’ять-шість років. Тато постійно репетирував вдома, то не було нічого дивного, що я музику любив з малої дитини.

— А чому віддали перевагу скрипці, а не, скажімо, фортепіано?

— Мабуть, не розумів у шість років, який інструмент для мене кращий, а скрипка була маленька, тому і почав вчитися на ній (сміється. — Г. Я.). Хоча тато хотів віддати мене на віолончель. Але я нібито відмовився. Про піаніно, мабуть, і мови не було.

— А старший брат на якому інструменті грає?

— О… Здогадайтеся (сміється. — Г. Я.). На скрипці!

— З братом разом виступаєте?

— Коли були дітьми, разом репетирували, виступали. А зараз — ні. Я живу у Лас-Вегасі, Петро — у Бостоні. Не можу сказати, що ми хотіли разом виступати. Це не завжди можливо. А тепер і поготів, бо Петро переїхав у Ванкувер (Канада. — Г. Я.). Планую наступного року щось організувати.

— Це буде сімейний концерт?

— Ні. З татом я виступав неодноразово. А тепер зіграємо з Петром.

— Ви народилися в Україні, навчалися у Москві, живете в Америці. Де почуваєтеся комфортніше?

— Більшу частину свого життя я прожив в Америці, це вже ніби моя країна. Але Украї­на — також моя країна. Бо у Львові виріс, багато часу провів з бабцею. Жив у Києві, де у мене залишилися шкільні друзі. Навчався у Москві, то й там маю багато друзів. Куди би не приїхав — мені всюди комфортно. Розмовляю багатьма мовами, тому дискомфорту не відчуваю ніде. Переживаю, якщо у якійсь країні неспокійно. Мені болить. Розумієте, музика і політика — віддалені. Але музика зближує людей, позитивно впливає на усі народи, незалежно від віросповідання чи кольору шкіри. Музика стирає кордони. Для мене не важливо, хто грає в оркестрі, — українці, поляки чи американці. Ми усі робимо одну справу — даруємо людям прекрасне.

— Попри те, що більшу частину свого життя прожили в Америці, розмовляєте українською без американського акценту. Це батькова наука?

— Моя мама — росіянка, і батьки між собою спілкуються російською. А зі мною і братом — українською. Я коли телефоную татові, навіть не думаю, якою мовою з ним говорити. Та й у мене друзів багато у Львові. Часто з бабусею спілкуюся. Я люблю цю мову, то чого маю розмовляти з акцентом?

— Як часто з братом наві-дуєте батьків?

— Ми з Петром, згідно з американськими традиціями, у молодому віці “випорхнули” з дому. Я вчився спочатку в Індіанському університеті по класу скрипки, пізніше — у Нортвестернському університеті на диригуванні. Коли мав можливість приїхати до батьків, вони могли бути на гастролях. Але завжди намагаюся бути у них вдома на Різдво і на Великдень.

— До Львова вас вперше як музиканта привіз батько?

— Ні. Як диригент я приїхав без тата, це був 1998 рік. Ми приїхали з моїм колегою з Америки — гобоїстом Ігорем Лещишиним, він також львів’янин. Відтоді тут маю багато друзів.

— Прізвище Криса вам допомагає у житті? Чи, навпаки, всі думають, коли виступає Криса, що це приїхав Олег Васильович?

— Це в Україні всі знають Олега Крису — скрипаля, львів’янина. А в Америці це не має значення. У тата свої концерти, у мене — свої. Безперечно, талант мого батька заслуговує на те, щоб його знали в усьому світі. Але мене знають не тільки тому, що я син музиканта Олега Криси, знають як диригента Тараса Крису, директора оркестрів Університету “Невада” у Лас-Вегасі і музичного директора симфонічного оркестру “Хендерсон”.

— Коли батьки виїжджали до Америки, у вас не було бажання залишитися у Москві?

— Коли батьки їхали до США, я щойно закінчив музичне училище і вступив на перший курс Московської консерваторії. Все відбулося так швидко, що навіть не встиг усвідомити, що їдемо вже. Та і що міг розуміти у свої неповні 18 років? У мене у Москві було багато друзів, важко було їх покидати. Але я розумів, що в Америку їду вчитися.

— Спочатку ви вчилися по класу скрипки, а потім вирішили «перекваліфікуватися» на диригента. Чому?

— У мене не було такого моменту, що вранці прокинувся і вирішив стати диригентом. Це був довгий процес. Мені завжди подобався оркестровий репертуар — симфонії. Для мене грати в оркестрі набагато цікавіше, ніж виступати зі сольним концертом. Хоча я вже досяг певних висот, бо працював у кращих оркестрах Америки, але почав вивчати глибше музику, дивитися партитури, мені хотілося стати за диригентський пульт. Настав момент, коли мусив вирішити для себе: скрипаль я чи диригент? І пішов вчитися на диригентський факультет у Чикаго. Два роки вчився, виступав у Голландії, Польщі, диригував оркестрами в Америці доти, поки не отримав посаду в університеті Лас-Вегаса і отримав оркестр. І тепер у мене по 24 концертні програми на рік. Це дуже багато, бо треба працювати в університеті зі студентами і виступати з концертами.

— В Америці ви працюєте зі своїм оркестром, а у Львові виступаєте з симфонічним оркестром нашої філармонії. Важко диригувати незнайомими музикантами?

— Звичайно, що зі своїм оркестром простіше працювати, бо знаю кожного, і кожен музикант розуміє мене з погляду. Але цікавіше працювати з чужим оркестром — завжди знаходиш щось нове. Хоча в усіх оркестрів одне завдання — донести твір композитора до слухача таким, яким його хотів би почути сам композитор.

— Пригадуєте свій перший виступ за диригентським пультом?

— Пам’ятаю (сміється. — Г. Я.). Хіба таке можна забути? Коли вийшов на сцену, перше враження: для чого я це роб­лю? І що я взагалі тут роблю? Було страшно.

— Можете пригадати якийсь курйозний випадок під час своїх виступів?

— Був випадок, що мало інфаркту не дістав. Забув вдома оркестрову партитуру. Часу повертатися додому нема. Довелося диригувати зі скрипкової партії. Це те саме, що сісти за кермо із зав’язаними очима. Ніхто, правда, нічого не зрозумів. Я знаю музику, але так страшно переживав до кінця концерту, що тепер перевіряю кілька разів, чи все взяв зі собою. Ще були у мене випадки, коли приходив на репетицію, а музикантів не було. Сплутав час. А так решта все було рівно, мабуть, скучне у мене життя (сміється. — Г. Я.).

— Воно у вас — дуже насичене. Якщо вдається відпочити, то якому відпочинку надаєте перевагу?

— Мені соромно, але зізнаюся: нічого у житті нема ліпшого, ніж полежати на дивані перед телевізором, і ні про що не думати. Відключитися на годину-дві. Але люблю й активний відпочинок. Ми з друзями їздимо кататися на лижах. Люблю подорожувати, і цьому сприяє моє гастрольне життя. Мрію побувати на Алясці.

— Коли ви повертаєтеся з роботи чи гастролей додому, хто на вас вдома чекає?

— Ніхто. Я живу сам.

— Ніколи не були одружені?

— Не був, але вже над цим думаю. Я ще у пошуку (сміється. — Г. Я.). Страшенно люблю свободу.

Довідка «ВЗ»

Тарас Криса народився у Києві у музичній сім’ї і розпочав свої музичні студії як скрипаль у Московській консерваторії. Після переїз­ду у США продовжив навчання в Індіанському та Нортвестернському університетах по класу скрипки та диригування. Працював у Симфонічному оркестрі «Новий Світ» і Сент-Луїському симфонічному оркестрі. У 2002 р. залишив оркестр у Сент-Луїсі, щоб повністю присвятити себе диригуванню.

В останні сезони він виступав як диригент з Національним симфонічним оркестром України, Оркестром ван хет Остен, Симфонічним оркестром «Новий Світ», Санкт-Петербурзьким симфонічним, «Со­лістами Москви», Словацькою Симфонієттою, Фестивальним камерним оркестром Сполето, Київ­ським камерним і Люблінським філармонійним оркестрами та зробив три високо оцінені критикою записи для фірми Brilliant Classics. Працює як головний диригент Державного симфонічного оркестру України, з яким виступав у європейських турне.

Тарас Криса — директор оркестрів Університету “Невада” у Лас-Вегасі і музичний директор Симфонічного оркестру “Хендерсон”.