Маріанна КААТ: «Про Україну залишився «абрикосовий» спогад»

Розмова з естонським режисером про її фільм «Шахта №8»

Ім’я естонського режисера Маріанни Каат стало відоме в Україні недавно. Галасу наробив її фільм “Шахта №8”, що вийшов на екрани у 2011 році. Фільм розповідає про 15-річного хлопця Юрія Сиканова, який змушений працювати у нелегальних копанках містечка Сніжне Донецької області. Щодня хлопець ризикує життям, працює у нелюдських умовах, щоб прогодувати свою родину — двох сестричок, маму-пиячку і вітчима. Після виходу фільму у головного героя картини Юри Сиканова з’явилися чималі проблеми. Підпільні копанки — один з нечисленних способів заробітку у регіоні — почали закривати. А восени минулого року Юрка побили бейсбольною битою... Головний режисер скандального фільму приїхала до Києва у рамках фестивалю Docudays UA, головним медіапартнером якого виступив телеканал “Україна”. Журналісту “ВЗ” вдалося поспілкуватися з Маріанною Каат (на фото).

- Ваш фільм “Шахта №8” викликав великий резонанс в Україні. Чи знаєте, що в головних героїв стрічки були страшні проблеми, — Юрка жорстоко побили, вочевидь, помстилися за те, що розповів правду життя...

— Не лише знаю, а й постійно контактую зі своїми акторами і їхніми родинами. Єдине, втратила з поля зору старшу сестру Уляну. З’ясувалося, що вона живе у Києві. Сподіваюся, ми з нею зустрінемося. Я “розрулювала” ситуацію. Юру побили не через фільм. Мій фільм про те, що нема варіантів життя у цій місцевості, про те, що змінити долю — можливо. Як сказав мені Юра, він не має наміру там залишатися. Інша річ, що у нього наразі не виходить щось змінити. Юрко разом з іншими дітьми їздив по школах інших міст, демонструючи фільм “Шахта №8”. Відчувається, що спілкування з однодумцями його надихає.

- Відразу після прем’єри фільм заборонили до показу на великому екрані в Україні. Чи змінилося щось зараз?

— Ні. Нічого не змінилося. Річ у тім, що фільм має українського співпродюсера, який має права на комерційне використання в Україні. У мене є права на некомерційний показ: тобто на фестивалях, там, де за показ не беруть грошей. Не знаю, чи звертався хтось з пропозицією купити права на показ.

- Чи виникали проблеми під час роботи в Україні?

— Проблеми бувають у будь-якому проекті. Не можу сказати, що я чогось боялася чи відчувала загрозу, працюючи у Сніжному. Люди розуміють: все, що стосується копанок, — це нелегальний бізнес. За нами стежили, та й Сніжний — маленьке містечко, там нічого не приховаєш. Але був такий момент: перед нашим приїздом копанки несподівано закривалися. А це ж складний процес: домовитися, організувати зйомки. Робітники казали, що копанки закривають, бо має приїхати комісія. Я розуміла, що “комісія” — це ми. Доводилося хитрувати. Всі знали, що ми знімаємо, але ніхто не здогадувався, що ми знімаємо саме дитячу історію. Казали, що знімаємо фільм про самий регіон.

- Чому зацікавилися саме цією темою?

Кадр із фільму «Шахта №8»: герої-прототипи Юрко Сиканов і його сестрички

— Усе почалося з фільму-казки, який українці знімали в Естонії, а я була на цій картині спів--про-дюсером. Коли завершилися зйомки, запропонувала українському продюсеру зняти щось у Донбасі. Якщо у самій історії закладено конфлікт — територіальний, соціальний, особистісний, — обов’язково знайдеш щось цікаве. Оскільки ми всі вийшли з Радянського Союзу, добре пам’ятала передачі про шахтарів, які були чи не найпривілейованішим класом у країні. Коли Союз розпався, більшість шахт закрили, люди залишилися без роботи і засобів до існування. Пам’ятаємо 90-ті роки минулого століття: всі пристосовувалися, хто як вмів. Хтось поїхав на заробітки, а тим, хто залишилися, треба було якось виживати. Насамперед, опалювати будинки. А вугільний пласт у цьому регіоні — близько до поверхні землі. За допомогою нехитрих пристроїв можна викопати дірку завглибшки 20-25 метрів і видобувати “своє” вугілля. Щоб опалювати будинки, люди почали копати на своїх подвір’ях. Керівництво міста не могло нічого вдіяти: приватна територія. На одній вулиці у Сніжному половина будинків просто розвалилися, бо під дворами і під будинками утворилися дірки. Підприємливі люди почали робити на цих примітивних дірках великий бізнес. Територію взявся контролювати кримінал, який, як нам пояснили, зрісся з владою. Про цей нелегальний бізнес і вирішили зняти фільм.

- А як познайомилися з Юрком Сикановим?

— Тут ми нічого не вигадували: познайомилися саме так, як показано у фільмі — він в’їхав на велосипеді у кадр і почав нам ставити питання.

— Де вам складніше працювати — в Естонії чи в Україні?

— Коли ми знімали, вибухнула економічна криза, багато людей, зокрема в Естонії, залишилися без роботи. Однак, коли поверталися зі зйомок зі Сніжного в Естонію, було таке враження, що повертаємося у рай. Навіть не випадало на щось скаржитися — був такий сильний контраст.

- Чи знаєте когось з українських документалістів. Як можете оцінити їхню роботу?

— Українське документальне кіно — на порозі великих змін. З’явилося нове покоління, яке вписується у загальний світовий процес. Я недавно повернулася з Праги — там був один захід, на якому свій проект представляли Роман Віктюк і Дарія Оверченко. Знайома з продюсером Світланою Зінов’євою — у неї добротні фільми.

- Де черпаєте ідеї для своїх фільмів? І чому перевагу надаєте документальному, а не ігровому кіно?

— Ідеї черпаю з життя. Життя настільки цікаве, що нема потреби вигадувати якісь історії. З ігровим кіно відбувається так: шукаєш гарний сценарій, вибираєш акторів... А потім, коли настає “час Х”, думаєш: хоч би нічого не сталося! Бо ж кожен відступ від запланованого коштує великих грошей. У документальному кіно — навпаки. Ти тільки й мрієш: хоч би що-небудь сталося! Чому всі люблять футбол? Ніколи не можна точно сказати, чим все закінчиться. Робота над документальним кіно схожа на футбол: ти співпереживаєш. Відкриваєш для себе щось нове. Тобі доля дає шанс вивчити історію з різних боків, прожити життя героїв.

— В акторів є певні прикмети і забобони. А у вас є свої прикмети?

— О... Коли ми знімали в Украї-ні, нас це постійно супроводжувало: туди не сядь, сумку не став. Але я людина не забобонна.

- Коли ви вперше приїхали в Україну?

— Дуже давно, коли навчалась у восьмому класі і була у якомусь шкільному таборі, здається, у Донецькій області. Ми там пололи кукурудзу і збирали помідори. Жили у лісі у наметах. Усе було романтично. Це був такий “абрикосовий” період. Мабуть, липень. Пригадую, нас привезли в поле, а там паслася коза. Бабуся прийшла забирати козу, йде поперед неї і сипле на стежку абрикоси. А ми тоді, у радянський час, абрикосів і не бачили. Запитуємо: “А ви що, козу годуєте абрикосами?”. Бабуся запитала, звідки ми, і в ту ж мить побігла за абрикосами, щоб нас почастувати. Потім варили варення — і хлопці, і дівчата, і кожен з нас повернувся додому з трилітровою банкою смачнющого абрикосового варення. Такий у мене залишився “абрикосовий” спогад з дитинства про Україну. У Києві вперше побувала у 1973 році. Тоді на мене Київ справив сильне враження — великий, гарний... На жаль, у пострадянські часи його начинили жахливою архітектурою, покрили рекламними банерами, через що місто втратило свій неповторний образ.

- Чим ви захоплюєтеся, окрім кіно?

— Люблю оперу. Ні, я її обожнюю! Якби у мене було більше часу, я подорожувала б і відвіду-вала б у різних містах і країнах оперні театри. На жаль, до оперного співу не маю таланту, хоча, із задоволенням виступала б на сцені. А якби у мене був талант письменника — обов’язково писала б. Бо ж письменник може ні від кого не залежати і писати про все, що йому хочеться. Однак для цього, щоб писати, треба бути обдарованим. Люблю читати книги гарних письменників, коли і сам твір написаний цікаво, і коли цей твір написала людина, яка добре володіє словом.

- Над чим працюєте зараз?

— Розвиваю проект “Підпільники” — про естонських диси-дентів 70-80-х років минулого століття. Там є один герой, який, на жаль, вже помер. Він родом із Західної України, приїхав в Естонію вже після інституту — Артем Юшкевич. Його вважали одним із засновників демократичного руху в Естонії. Хотілося б поспілкуватися з тими, хто, ймовірно, знав цього чоловіка в Україні.

Довідка «ВЗ»

Народилася 1957 року в Таллінні. Одна із найуспішніших естонських документалістів. Закінчила Санкт-Петербурзьку державну академію театрального мистецтва, здобула ступінь кандидата наук. 1998 року заснувала незалежну продюсерську компанію Baltic Film Production і відтоді є продюсером і режисером документального кіно, телесеріалів та художніх фільмів для міжнародного ринку. Документальні стрічки «Робоча назва: Вундеркінд» (2012), «Шахта № 8» (2011), «Лоботомія» (2010), «Площа Каліновського» (2007), «Останні фантоми» (2006) є одними з найуспішніших її робіт. Викладач Baltic Film and Media School. 2009 року Маріанна Каат здобула премію MIPDOC European Trailblazer («Європейський піонер») як один із семи документалістів з різних куточків світу.