Людмила СМОРОДІНА: «Мені близька фраза Франка: «Працювати, працювати і в праці сконати!»

Людмила Смородіна – провідна актриса Київського національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, у творчому доробку якої сорок ролей у кіно і двадцять у театрі.


Людина життєрадісна і відверта. З нею однаково легко розмовляти як про улюблену професію, так і про особисте життя. Нещодавно франківці представили на суд глядача чеховську «Чайку», де Людмила Геннадіївна грає роль Ірини Аркадіної. З актрисою ми спілкувалися у її гримувальні за кілька годин до початку вистави. Почалася наша розмова з ролі знаків долі в акторській кар’єрі народної артистки України Людмили Смородіної.

— Був період у моїй творчій біо­графії, коли я три роки у теат­рі майже нічого не грала, — розповідає пані Людмила. — Тоді вирішила поїхати у тодішній Ленінград до Товстоногова. З Ларисою Малеванною ми підготували дві ролі у п’єсі Горького «На дні», аби показатися цьому великому режисерові. Але в той день, коли мав відбутися показ, я втратила голос, і з цим неможливо було нічого зробити. Лариса Іванівна порадила мені приїхати за тиждень. Та коли я повернулася до Києва, отримала роль Ваніної у «Житейському морі», потім ще кілька ролей. Так і не поїхала вдруге до Товстоногова. Якщо я там втратила голос, — це знак, я на такі речі звертаю увагу.

- І багато у вас було таких знаків?

— Багато. Але не відразу почала звертати на них увагу. От коли текст з роллю падає — я на це не звертала уваги, але такі знаки, як втрата голосу, — це було уже зрозуміло. Інколи навіть думаю, що я би потрапила до театру Товстоногова, — якось так усе складалося, і такий тоді був період у тому театрі, що мене могли б взяти, але не факт, що потім я б «вистрибнула»... І тепер дякую Богові, що залишилася у своєму театрі. Хоча і тут мені інколи свідомо давали непомітні ролі — той же Сергій Данченко, який знав, що мені це образливо, адже мої однокурсниці уже отримували головні ролі. Тепер розумію, що я це мала пройти.

- Чи були випадки, коли ви не з’являлися на виставу?

— Один-єдиний раз, коли у мене захворів син, і чоловік не пустив мене на виставу, сказавши: «Будеш лежати у лікарні з сином!». А це була прем’єра Ади Куниці на Камерній сцені — в Будинку актора. Ада запросила на цю виставу Данченка. Бо після передпрем’єрного показу були дуже схвальні відгуки критиків про мене. Після цього у нас із Сергієм Володимировичем була серйозна розмова, я йому пояснила, що захворів син, і чоловік не пустив мене на виставу. Данченко сказав: «А я тобі казав — не виходь заміж!».

- Чи не найважче поєднувати сімейні обов’язки з професійними саме акторам. Багато хто відмовляється або від сім’ї, або від кар’єри. Як ви вважаєте, чи не заважає акторська професія сімейному щастю?

— Мені пощастило з чоловіком, який мене розумів, — той випадок із хворобою сина був єдиний, коли примусив мене заради сина не з’явитися на роботу. Чоловік розумів, що театр для мене — чи не дорожчий за сім’ю. Він був на десять років старшим за мене і, можливо, тому був мудріший.

- А як щодо творчих под­ружніх пар, коли і чоловік, і дружина — актори? Мати чоловіка-актора для актриси легше чи важче?

— Я ніколи не дивилася на актора як на потенційного чоловіка. Я могла бути захопленою партнером, бачити в ньому талант, любити його на сцені, але для життя шукала чоловіка іншої професії. Мені важливо було мати біля себе не мужчину, який любить аплодисменти, а який би мені аплодував усе життя. Актор-мужчина все одно буде думати, хто з нас кращий, а це важко. До того ж я — нетерпляча, іноді буваю жорстокою, можу зробити різкі зауваження, які можуть поранити чоловіка-актора. Тому зробила правильний вибір на користь інженера політехнічного інституту і була вдячна своєму чоловікові все життя. Але бувають винятки. Скажімо, є щасливі подружні пари навіть у нашому театрі — Наталка Сумська і Анатолій Хостікоєв, Тетяна Олексенко і Тарас Жирко…

- Ваш чоловік аплодував вам?

— Аплодував. Він пишався мною, хоча був дуже небагатослівний. У його кабінеті, куди могли заходити лише його друзі, висіли у рамках мої фотографії з усіх вистав. Йому було приємно, коли на мої вистави приходили його друзі і казали, яка у нього талановита дружина. І для мене це було найдорожче. Коли у мене ввечері була вистава, я завжди вдень лягала спати. Чоловік зачиняв двері у мою кімнату, нікого туди не пускав, і навіть, коли мені телефонували, не будив мене, відповідаючи: «Людочка відпочиває. Передзвоніть за годину». Оце і є справжні почуття. Він мене оберігав, часто готував вечерю, коли я пізно поверталася з роботи. На жаль, чоловік уже помер.

- Чим займається ваш син?

— Костя закінчив КНЕУ, факультет банківської справи, працював аудитором в американській компанії, але потім сказав, що це йому нудно. Він зрозумів, що зробив неправильний вибір. І, купивши апаратуру, почав працювати діджеєм. Потім продав апаратуру і зараз займається інтернет-рекламою, хоча інколи виступає у клубах як діджей. Напевно, цей творчий креатив у нього від мене.

- Не хотів ваш син стати актором?

— Якийсь час хотів, але, подивившись у класі восьмому виставу «Генріх ІІ», де я грала королеву Аквітанську, вранці наступного дня вперше в житті зробив мені каву, дуже пильно на мене дивився, а потім сказав: «Я артистом ніколи не буду. Не розумію, як можна за кілька годин до вистави бути веселою, розмовляти зі мною, а під час вистави грати зовсім інші емоції? Як це знайти в собі, щоб на сцені видати? Де ти це береш?». У мене там була дуже трагедійно-драматична роль. Та й я сама не хотіла, щоб він був артистом, він для цього надто розумний. В актора спочатку мають бути емоції, а потім раціо, а у нього — навпаки. Він не любить емоції виставляти напоказ. Цікаво, що ми з Костею стали значно ближчими, коли він почав жити окремо від мене. Очевидно, я «давила» на нього своїм авторитетом. Зараз ми з ним більше спілкуємося у Фейс­буці, але у нас дуже теплі й близькі стосунки.

- Крім театру, у вас великий досвід роботи в кіно. Навіть зараз ви уже кілька років знімаєтеся у серіалі «Єфросинія». Є ще якісь пропозиції?

— В основному, це кастинги. Є така звичка — ніколи не дзвонити і не говорити про результати кастингу. Зате можуть раптом зателефонувати і сказати, що завтра зйомка. Де? В чому? Хто? У тебе було, наприклад, п’ять кастингів і ти не маєш уявлення, куди тебе кличуть. У травні має бути якийсь проект з режисером Криштофовичем. У березні закінчується «Єфросинія».

Попрацювавши три роки у серіалі, мушу сказати, що дарма лають це телевізійне «мило». Це дуже хороша школа. По-перше, тут швидко освоюєш матеріал. Це не кіно, де одну фразу можуть знімати півдня. Тут за день треба зняти одну серію. Треба знати, як увійти в кадр, коли, крім тебе, у ньому ще шість чоловік. Від твого професіоналізму залежить — чи будуть тебе знімати далі, чи ні. І вередувати й показувати свій характер не можна, бо тут більше цінують, скажімо, гримера, ніж актора. Бо на твоє місце прийдуть ще десять акторів, а хорошого гримера знайти непросто. Якщо в актора виник якийсь конфлікт з тим же гримером, завтра про це знатимуть усі, післязавтра тебе за сценарієм відправлять “у відрядження”, з якого ти уже не повернешся у серіал… І так пішло уже багато акторів. На жаль, українським акторам платять значно менше, бо це російські гроші хоча й знімають, в основному в Україні. А не погоджуватись — тоді взагалі нічого не матимеш у кіно, бо українського кіно на даний момент не існує.

- Проте ви вважаєте себе театральною актрисою?

— Звичайно! Іти з театру заради кіно безглуздо. Театр з’явився у моєму житті в три рочки, коли я сказала мамі, що буду артисткою, і залишається до сьогодні. Мама в той день купила мені пальто. Я його одягнула — маленька, худенька, а те пальто волочиться по землі… Тоді я собі придумала, що буду артисткою. Потім мама навіть не запитувала мене, ким я хочу бути, бо тоді зрозуміла, що я для себе усе вирішила. Хоча мені згодом подобалося вести якесь розслідування, але тому, що я любила детективи. Зараз із задоволенням читаю детективні романи Мариніної, Чейза… А тоді, у моєму дитинстві детективів не було, це уже згодом з’явився Штірліц. «Найкрутішим» детективом був фільм про «Молоду гвардію». Я ще тоді уявляла себе Любкою Шевцовою. А коли прийшла до театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, то хтось із викладачів сказав: «О, до нас прийшла Любов Орлова!». Згодом зіграла Орлову у фільмі «Утьосов».

- Ви багато років працювали поруч із Богданом Ступкою, але партнерами на сцені не були. Ви це теж вважаєте якимось знаком?

— У нас в житті були прекрасні стосунки, ми дружили. На сцені перетиналися лише в «Кар’єрі Артура Уї» та в «Тев’є Тевелі» я грала одну з його дочок. У «Чайці» Ступка мав грати мого брата (зіграв його Олесь Задніпровський. — Л. П.), але не встиг. Був такий задум, що у цій виставі режисера Козьменка-Делінде гратимуть три покоління Ступок: Богдан — мого брата, Тригоріна — Остап Ступка, Треплєва — Дмитро Ступка. (До слова, колись у Театрі ім. М. Заньковецької цю роль грав молодий Богдан Ступка. — Л. П.). Мені дуже близька фраза Франка, яку любив повторювати Богдан Сильвестрович: «Працювати, працювати і в праці сконати!».

Із досьє «ВЗ»

Людмила Смородіна — народна артистка України. Народилася 7 серпня 1957 року у Кривому Розі Дніпропетровської області. Закінчила Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. Грала у виставах за п’єсами В. Шекспіра, Бомарше, І. Котляревського, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Карпенка-Карого, О. Вампілова, В. Розова, М. Булгакова, П. Кальдерона, Жана Ануя… Знімалася у фільмах «За п’ять секунд до катастрофи», «Петля Оріона», «Ярослав Мудрий», «Останній доказ королів», «Третій у п’ятому ряду», «Шанс», «Коли настане день», «Далі польоту стріли», «Провінціалки», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх», «Пастка», «Двійник», «Два місяці, три сонця», «День народження Буржуя-2», «За двома зайцями», «За все дякую тобі», «Утьосов. Пісня завдовжки з життя» (у цих двох фільмах грала Любов Орлову), «Новорічний кілер», «Дев’ять життів Нестора Махна», «Осінній вальс», «Реквієм для свідка», «Територія краси», «Єфросинія», «Весна в грудні», «Менти. Таємниці великого міста», «Стань мною»…