Лоліта: «Приховувати свій вік — безглуздо, хтось та й здасть...»

Популярна російська співачка з українськими коренями Лоліта не боїться бути смішною, говорити те, що думає. Зараз триває масштабний концертний тур співачки містами України.

19 лютого вона виступить у Палаці «Україна» у Києві, а 22 лютого — на сцені Національного театру ім. М. Заньковецької. В ексклюзивному інтерв’ю кореспондентові «ВЗ» Лоліта розповіла про трудоголізм свого чоловіка, пристрасть до будівництва, 50-річний ювілей, що не за горами, розчарування у владі та нестримну любов до їжі.

- За вами закріпився образ епатажної діви. Зараз, дивлячись на афіші ваших концертів, видається, що ви змінились у жіночніший і зворушливіший бік…

— Нічого епатажного у тому, що багато років поспіль робила на сцені, не було. Будь-який вид мистецтва, у тому числі й шоу-бізнес, зав’язаний на системі Станіславського — на перевтіленні. Мої пісенні образи, як правило, запозичені в інших людей, поведінку яких в описаних ситуаціях ніхто не називав епатажною. Люди так живуть. Коли показую номер і гашу цигарку об руку, то, повірте, у житті я цього не роблю, але бачила, як це робили, хвилюючись, інші. Коли глядач впізнає себе у тому, що робиш ти, йому стає легше, він думає: “Та я ж такий не один, це, виявляється, з усіма буває”. Оце і є сцена…

Але нецікаво постійно перебувати в одному і тому ж образі, хоча б тому, що з часом виростаєш з нього, як із коротких штанців. Заради особистого і творчого росту необхідно змінитися.

Правильно підмітили — у мене все переходить у більш жіночну стилістику. Це тому, що і я сама змінююся, і досвід 30 років, проведених на сцені, наближення числа “п’ять нуль” змушують іронізувати над собою.

- Не приховуєте ні свого віку, ні того, що користуєтеся послугами пластичної хірургії…

— Мої улюблені львівські однокласники, з якими дружу, переписуюся, хоч і рідко, але зустрічаюся, знають, скільки мені років. Розповідати у їхній присутності бздури про свій вік чи кокетувати — непристойно і нерозумно. А оскільки вчилася у різних школах, інституті, то приховувати роки немає сенсу, хтось здасть. Та й що у цьому такого? Вік є у всіх. Усі дорослішають, старіють. Це треба прий-мати із задоволенням. Головна проблема, яка була і в мене, і є в багатьох людей на планеті, — нелюбов до себе. Мінімальні пластичні операції роблю не тому, що не люблю себе. Ні, я полюбила себе такою, як є. І розповнілою, і якоюсь такою... До цього мене підштовхувало і життя, і психологи, і хороші книжки, у тому числі Біблія. Треба себе полюбити, а тоді і весь світ підтягнеться. Мої мінімальні пластичні операції більше пов’язані з гігієною, ніж із бажанням зупинити час. Повіки робила для того, щоб гримеру було зручніше малювати мене, та й мені було легше наносити макіяж. Шкіра, як-не-як, за 30 років штукатурно-малярних робіт, необхідних у моїй професії, розтягнулася. Підрізала повіки — і у мене ще більше загорілися очі! Наразі нічого іншого робити не збираюся. Та й худнути не збираюся, бо вважаю, що робити це, коли наближається п’ятдесятка, — дурість. Хочеться поїсти — їж. Життя занадто коротке, щоб відмовляти собі в задоволенні, руйнувати заради фігури психіку. Воно того не варте. Моделлю я вже була.

- Любите добре попоїсти. Що ще приносить вам істинну радість?

— От як можна на ніч не з’їсти шматочок українського сала з м’ясом? Як можна собі відмовити у цьому? Це приносить максимум задоволення. Щодо іншого, то я — не шмоточниця. Купувати одяг для мене повинність. Не люблю довго ходити по магазинах, за винятком тих, що пов’язані з будівництвом. Це — моя слабкість. Поговорити про марку цементу, водостічні труби, крани, герметики — це моє. Люблю будувати своє гніздо.

- Займаєтесь будівництвом? Чи звідки така пристрасть?

— Зараз ремонтую квартиру. Маю дачу (дерев’яний будинок), де 20 років тому зробила електропроводку. Вирішила, що хочу поміняти старі дешеві світильники на більш комфортні і сучасні. Виявилось, будинок дивом не згорів, бо вся проводка — перебита. Коли змінила проводку, зрозуміла, що дує з вікон. Зараз працюю над ними. Перебуваю у стані перманентного ремонту. Це приносить мені неймовірне задоволення. Дача у нас з чоловіком — найкраще місце відпочинку: дерев’яний будиночок, баня і улюблені шість соток.

- Чоловік супроводжує вас в гастрольних турах, сидить у залі чи за кулісами під час концертів?

— Надзвичайно рідко. Коли у нього є вихідний або коли виступаю у його рідному Мінську, і він паралельно може відвідати батьків. А так Діма «вкалує». Щодня прокидається о 7-й ранку, о 8-й вже на роботі, об 11-й вечора з висолопленим язиком приходить додому. Чоловік заробляє свій шматок хліба самостійно (працює тренером з гри в сквош. — О. З.). Каторжною працею, яку любить і яку не називає, на відміну від мене, каторжною. Це я переживаю, що він такий худий — шкіра й кістки. Все намагаюся його відгодувати, а йому хоч би що.

- А мама, донька як часто бувають на ваших виступах?

— Коли виступаю у Києві, де вони живуть, обов’язково приходять. Мама сидить у залі і плаче. Донька — тільки за кулісами, дуже переживає за маму.

- Вірите в дружбу між виконавцями? Шоу-бізнес часто називають осередком лицемір’я, де завжди треба бути готовим до ножа в спину…

— Звідки беруться такі стереотипи? Коля Басков — найближчий мій друг. Дзвонить нещодавно і каже: “Тобі ж наступного року — 50. Давай піду шукати у спонсорів гроші на твій ювілейний концерт”. Дзвонить Філіпп Кіркоров і каже: “Був там-то й там-то, привіз тобі те-то й те-то”. Ось вам і дружба. У нас нема щоденного ходіння в гості, спільного розпивання чаю. Раз у сто років можемо пересіктися. Але на допомогу кожного з них завжди можу розраховувати. Як і вони на мою. У нас немає часу на підлість. Як і на надмірну зірковість. Особливо у зрілих артистів. Деякі українські артисти хворобу росту слави ще не здолали. Тут ще з’ясовують, хто за ким піде працювати на концерті, у кого яка гримерка. В російському шоу-бізнесі такого нема. Усі — загнані і втомлені. Яка різниця, яким за порядком підеш на сцену? Чим швидше, тим краще, — швидше до ліжка доберешся. Яка різниця, яка у тебе гримерка? Лиш би тепло було і туалет працював.

Мої колеги — порядніші і чесніші, ніж багато людей, не пов’язаних з шоу-бізнесом. Порівняно з політиками вони взагалі святі і брехати не вміють. Можуть щось перебільшити, якщо це пов’язано з піар-акціями. Та це ж нікому не шкодить. Горджуся ними, бо знаю, як тяжко дається нам наш достаток, від якого часто і не таке вже й задоволення отримуєш. У багатьох немає особистого життя через роботу, сцену.

- Не виникало бажання відмовитися від сцени — якщо не назовсім, то принаймні на якийсь час, щоб відпочити?

— Час від часу відмовляюся, але роблю це непомітно, без оголошень чи заяв. Торік жила практично без сцени. Розпочала активну роботу тільки з вересня. Втомилася і зрозуміла, що треба перезавантажити мозок. Не народжувалися нові ідеї, не приходили нові пісні. Півроку займалася всім, чим завгодно, — будівництвом, відвідувала дитину, готувала їсти, варення варила…

- У вас у житті три головні міста — Львів, де народилися, Київ, де живуть ваша мама і донька, і Москва, де живете разом з чоловіком і працюєте. Де почуваєтеся найкомфортніше?

— Коли потрапляю до Львова, весь час плачу. Нічого не можу зі собою зробити… Повітря Львова — найщасливіше у моєму житті. Мене тут оточували винятково хороші люди. Багатьох заразила Львовом. Весь час думаю, може, коли буду зовсім старенькою, купити квартиру і оселитися у тому місті, де починала своє життя? У Києві в районі Подолу вітер теж інколи приносить відчуття дитинства, спогади… І знову у мене сльози. Це міста, у які хочеться повертатися.

У Москву повертатися не хочеться. Це — не кокетство, багато моїх колег вважають так само. Таке щастя, коли звідти їдеш… Це місто необхідне для роботи. Але воно не пахне домом, воно — зле. Москва стала відразливою у сенсі стосунків людей, які у ньому живуть. Річ же не в тому, хто корінний москвич, а хто ні… Я сама, хоч прописана у Москві 20 років, така ж приїжджа, як багато інших. Але я — вдячна приїжджа. Не гиджу на вулицях, не хамлю людям, не їжджу напідпитку за кермом. Тримаю в чистоті під’їзд, сходовий майданчик, як справжня провінціалка. А наді мною живуть корінні москвичі, які смітять, розкидають скрізь бички… Втомилася від Москви. Якби не робота, зйомки, Останкінська вежа, яка мене годує, не жила б там. І я — не одна така.

- Стежите за політичним життям у Росії та Україні?

— Бути аполітичною не дають ні радіо, ні телебачення, ні те, що безпосередньо на собі відчуваєш. Доводиться так чи інакше вникати у цілком ідіотські закони, які приймає російська Держдума. Мене дратує закон про заборону усиновлення американцями наших дітей. Обурює лицемір’я, пов’язане з цим.

- Багато росіян виходять на вулиці, голосно заявляють про своє негативне ставлення до влади. Серед них — і відомі особистості. Це — не ваш шлях?

— Подивилася на тих, хто очолює у нас опозицію, і зрозуміла, що це — не мої люди, я їм не вірю. Не вірю в ці опозиційні мітинги. От якби з’явився сильний лідер з конкретною програмою, у першу чергу — економічною, який би мав план, як витягти країну з ями, як створити робочі місця, може, і пішла б на такий мітинг. А те, що відбувалося у нас, схоже на клоунаду. Не люблю чорносотенців, які примкнули до опозиційного табору. Інтелігентна людина не дозволить собі переводити національне питання в ранг агресії.

- Не живете в Україні, але часто сюди приїжджаєте. Помічаєте зміни, які відбулися у країні?

— Далека від економіки, не знаю, чи продає зерно Україна, чим, крім нафти, торгує Росія. Я — середньостатистичний обиватель, який час від часу дивиться новини і нічого не розуміє в курсі Доу Джонса. І у житті таких обивателів, як я, змін не помічаю. Коли тепло у квартирі, є гаряча вода, світло, коли за порядком на вулицях дивляться, розумієш: так, цієї влади бояться, вона міцна, і їй не все одно. Ні в Україні, ні в Росії цього нема. Владі все байдуже. А коли владі все одно, то про які зміни можна говорити?

Дратує те, що яка б влада не приходила, як був зверху над маминою квартирою бордель, так він там і залишається. І прикриває його хтось, мабуть, не маленький, і, мабуть, при владі. Що б ми не робили, куди б не зверталися, як не боролися, все — безрезультатно. Знаю про нього тому, що часом вночі клієнти не доїжджають до 5-го поверху, а виходять на четвертому і дзвонять до мами в двері, запитуючи про дівчат. О 2-3 годині ночі! А ще взимку у нас вдома у Києві холодно. То води гарячої нема, то світла, то опалення…

Довідка «ВЗ»

Лоліта Мілявська (від народ-ження — Горелик) народилася 14 листопада 1963 р. у місті Мукачевому. Дитинство минуло у Львові, юність — у Києві. Закінчила Тамбовський філіал Московського інституту культури за спеціальністю «режисура культмасових дійств і свят». З 16 років працювала бек-вокалісткою в Ірини Понаровської. Згодом з Олександром Цекалом створили кабаре-дует «Академія». 2000 року почала сольну кар’єру. Одружена вп’яте. Чоловік — сквошист, тренер з цього виду спорту Дмитро Іванов — на 11 років молодший за Лоліту. Познайомилися вони через спільних знайомих у спортзалі. Від третього чоловіка Олександра Цекала має доньку Єву.