Михайло БОГДАСАРОВ: «Мені цікавий персонаж, у якого не склалося особисте життя»

Маючи яскраво виражену національну зовнішність, Михайло Богдасаров з’являвся на екрані в образах всіляких кавказців: Давидів, Саїдів, Ашотів… А тепер заявив про себе як режисер. Михайло Сергійович у Москві знімає серіал “Нерівний шлюб”, трансляцію якого 7 січня розпочав телеканал “Україна”. Про зйомки мелодрами, акторську діяльність і особисте життя Михайло Богдасаров розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналісту “ВЗ” на знімальному майданчику “Нерівного шлюбу”.

- Дія фільму «Нерівний шлюб» відбувається у східній країні Герідаг. Ви вигадали таку країну?

— За сюжетом багатосерійного фільму, країна Герідаг розташована у районі Закавказзя. Насправді, зйомки проходили в Україні — в Криму. Гірська місцевість українського півострова нагадує східні пейзажі. У серіалі ми не називаємо конкретної національності і держави, бо це би потягнуло за собою великі зобов’язання. Довелося б брати до уваги усі деталі певної культури.

- Ваша кар’єра розпочалася з фільму «Дороги Анни Фірлінг», де ви зіграли роль одноокого бандита. Як потрапили у цю картину?

— Я навчався у Сергія Колосова, чоловіка Людмили Касаткіної. Тоді закінчував ГІТІС. Йому порадили мене на роль одноокого, хоча він бачив у цій ролі зовсім іншого актора. Це був 1983 рік, а фільм вийшов на екрани у 1985-му. Цей рік був для мене знаменним. Паралельно я знімався у картині «Казка про Снігову Королеву» з Фрейндліх і Єфремовим. Цього ж року познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

- Оскільки це був ваш перший фільм, мабуть, пам’ятаєте, яким був перший гонорар і на що ви його витратили?

— На ті часи це був великий гонорар. Усі актори знімалися за 6.50 рублів за знімальний день. А мені платили майже 12 рублів за день. Я ще й працював у театрі «Сфера». Гонорари у «Сфері» плюс зароблені гроші на зйомках дали мені можливість поїхати відпочити з дружиною у Геленжик. У неї було 800 рублів, і у мене така ж сума. Це були шалені гроші.

- Коли ви закінчили ГІТІС, вам пощастило залишитися у Москві і потрапити у театр Образцова. Але там довго не затрималися?

— Коли закінчував ГІТІС, мені «світив» Нальчик, Смоленськ або Орел, але мені, як корінному москвичу, хотілося залишитися у столиці. Тоді й з’явився варіант з театром ляльок Образцова. Це була рятівна соломинка, і я схопився за неї. Але швидко зрозумів, що не для того мріяв стати артистом, щоб стояти за ширмою і махати рукою ляльки. Мріяв про справжню драматичну сцену. Поставити крапку на моїй театральній кар’єрі у театрі ляльок допоміг випадок. Якось у мене заболів палець, і я не пішов на ранкову репетицію. У поліклініці лікарняного не дали, і лише після обіду поїхав на роботу. Мало не з порога на мене всі накинулися, мовляв, підвів колектив, зірвав репетицію. Кажуть, щоб просив пробачення у шефа — Сергія Образцова. Коли зайшов до нього у кабінет, замість того, щоб покаятися, послав до бісової матері і його, і його ляльок. Гримнув дверима. Пішов у нікуди. Мені й досі соромно за свій вчинок. Але я пішов «шукати себе».

- Ви зіграли у серіалі «Даішники». Це вам допомагає на дорогах, чи навпаки?

— Такого, щоб мені «депеесники» казали: ой, дякуємо вам за роль у «Даішниках», — не було. Але коли зупиняють, впізнають. У нас акторів поважають, попри те, що у Москві їх — сила-силенна. Недавно у мене сталася НП — вкрали «запаску» з машини. Пішов в ДАІ розбиратися. До мене з таким трепетом поставилися — навіть не сподівався. Допомогли швидко.

- Був період, коли ви знімалися у рекламі шоколадок, різноманітних напоїв. Таким чином заробляли гроші, чи після театру Образцова не мог­ли довго знайти роботу?

— Прийшла перебудова, кіно перестали знімати. Настала ера рекламних роликів. Це був єдиний на той час заробіток. Зате мені пощастило познайомитися з таким чудовим режисером, як Тимур Бекмамбетов, у якого я знявся у цирковому ролику про «Твікс».

- В кіно у вас переважають ролі осіб кавказької національності...

— Справді, у моєму послужному списку багато таких ролей, і це зрозуміло, бо маю таку виражену національну зовнішність. У серіалі «Далекобійники» спе­ціально для мене написали роль грузина на прізвище Сохадзе. Ми тоді з покійним Владом Галкіним сперечалися, чи справді у грузин є таке прізвище. Я доводив, що нема. Але потім в Інтернеті знайшов відомого грузинського історика Сохадзе. Але кавказці, грузини, азербайджанці — не мій «коньок». Є й інші образи, як, скажімо, в одному з моїх найулюбленіших фільмів «І все-таки я кохаю», де я зіграв роль Івана Кузьмича, який безнадійно закоханий у молоденьку героїню Тетяни Арнтгольц. Він готовий їй допомогти, хоча й сам має море проблем. Я навіть поляка зіграв у фільмі «Подорож у закоханість». Люблю ось такі смішні і добрі ролі. Та й взагалі, мені цікавий той персонаж, у якого не склалося особисте життя. Це — моя тема. Тільки шкода, що такі трапляються нечасто.

- Мабуть, через те, що бачите себе ось у таких романтичних ролях, тому й закінчили режисерські курси, щоб ставити фільми про кохання?

— Людина виростає, і в якийсь момент розуміє, що треба у житті щось змінити. Так сталося і зі мною: я зрозумів, що настав час самому зайнятися режисурою. Зніматися, звичайно, не перестану ніколи, оскільки люблю це ремесло. Але настав час змінити пріоритети. Тому й пішов опановувати ази режисури кіно до Володимира Хотиненка. Однією з моїх перших робіт у «цій галузі» був «Єралаш» з Гариком Харламовим у головній ролі.

- Ви казали, що любите зніматися у фільмах, де головний герой — нещасливий у коханні. А чому так? Ви ж знайшли свою «червоненьку квіточку».

— Знайшов (сміється. — Г. Я.). Не раз ловив себе на думці, що у моєму житті є кілька радостей: сини, які виросли. А що далі? Чекати внуків і пенсії? Два роки тому моє особисте життя круто змінилося. Бог подарував мені нове кохання — другу дружину Віку.

- Познайомилися на зйомках?

— Історія нашого знайомства дивна. Ми у В’єтнамі знімали фільм «Історія льотчика». Ввечері «зависав» в Інтернеті. Якось зайшов на сторінку до своїх знайомих, а у них у розділі «друзі» побачив Віку. Вона працювала помічником директора і художнім керівником театру «Ленком». Просто написав їй «Привіт «Ленкому»!». Вона мені відповіла. Так зав’язалася наша дружба. Потім зустрілися на прем’єрі фільму. Мене до неї тягнуло як магнітом, але від Віки віяло холодом. Усім своїм виглядом вона казала: «Я — царівна!». Я звик, що мені зізнаються у коханні, мені симпатизують. Але далі флірту не доходило ніколи. Завжди знав: одружений чоловік не має права зраджувати дружину.

- А у цьому випадку вийшло за рамки флірту?

— Це був не флірт, а кохання. Зрозумів, що не зможу без Віки прожити й дня. Чесно все розповів дружині Раїсі, з якою прожив у шлюбі 22 роки, пояснив, що покохав іншу жінку. Залишаю їй і синам величезну квартиру, машину, буду допомагати…

- Читала, що сини досі вам не можуть пробачити зради.

— Це неправда! Вони — дорослі хлопці. Я розлучився з їхньою мамою, але ж не відмовився від них. У нас — дружні стосунки, телефонуємо один одному, часто бачимося.

- Як вас сприйняла донька Віки?

— Страшенно хвилювався. У Насті є тато. Його ніхто не замінить. А я робив все для того, щоб стати їй другом. Сказав Насті, що кохаю її маму, і хочу, щоб ми жили разом. Богу дякувати, стосунки у нас дружні.

Довідка «ВЗ»

Михайло Богдасаров народився 8 жовтня 1960 р. у Москві. Творча кар’єра розпочалася з фільму “Дороги Анни Фірлінг”. Заглом зіграв у понад 140 фільмах, серед чяких “Курочка Ряба”, “Час танцівника”, “Марш Турецького”, “Кадети”, “Моя чудова няня”, “Даішники”, “І все-таки я кохаю”... У 1983 р. закінчив ГІТІС, працював у Театрі ляльок Сергія Образцова і у Театрі-студії Олега Табакова. У 2010 році закінчив вищі курси сценаристів і режисерів. Як режисер зняв 5 фільмів. Одружений. Від першого шлюбу має двох дорослих синів.