Войтек МРОЗЕК: «До 14 років сам навчився грати на кількох інструментах»

Ексклюзивне інтерв’ю журналіста «ВЗ» з польським чарівником кларнета


Войтек Мрозек — польський кларнетист, композитор і аранжувальник, якого називають чарівником кларнета. Належить до тих небагатьох артистів, які вільно працюють у класичній, сучасній, джазовій і популярній музиці. Майстерне володіння інструментом і неймовірна музикальність дозволяють польському музиканту співпрацювати з видатними оркестрами і колективами, серед яких камерний оркестр Amadeus, оркестри Sinfonia Varsovia, квартети Camerata, Henschel, Rodin, Mozart, Джазовий квартет Збігнєва Намисловського... Войтек Мрозек у Львівській філармонії виступив з оркестром «INSO-Львів». Цього разу як диригент.

- Ви належите до числа тих виконавців, які почуваються як риба у воді і в класичній музиці, і в сучасній, джазовій, і популярній. Яка з них ближча до душі?

— Класична. Це — моє. Від самого початку вчився класичної музики. Спочатку у музичній школі, потім у Варшавському університеті, вдосконалювався у Мюнхені. Вивчив увесь класичний репертуар для кларнета, потім — оркестровий. Тому з класичною музикою ми — одне ціле. Однак на кларнеті можна виконувати різну музику — класичну, сучасну, джазову і популярну. Скажімо, віолончеліст мусить грати класичну музику, а за хвилину — танго. Не можна зациклюватися тільки на одному жанрі. Музиканти мусять йти в ногу з часом. Різне покоління хоче слухати «свою» музику. Щоб догодити кожному, треба вміти працювати у різних жанрах. Оскільки багато подорожую — на рік 150 днів працюю за кордоном, і бачу, що люди хочуть слухати сучасну музику. Деякі взагалі не розуміють зараз класичної музики. Мені це болить. Тому треба робити поєднання класичної і сучасної музики, щоб народ це сприймав.

— Тому й граєте джаз?

— Я не джазмен. Деякі класичні твори подаю у власному аранжуванні. Народну музику також треба подати у сучасному аранжуванні. Щоб зберегти її коріння. Тому й захоплююся музикою народів світу, особливими музикальними традиціями, інструментами. Гастролі у Болгарії заразили мене балканськими ритмами. У Туреччині я придбав кілька унікальних інструментів з характерним арабським звучанням. У Чилі вивчив північноамериканські мелодії.

— Вас називають чарівником кларнету. Коли вперше взяли до рук цей інструмент?

— Мені на той час було 14 років. Саме закінчував початкову школу, коли прийшов в оркестр. Моєю мрією була флейта. Однак диригент оркестру вирішив мою долю по-іншому. Дав мені кларнет і каже: «То така простіша флейта». Я розчарувався, але подумав, може, це тимчасово. А ще мені подобався звук кларнета, тому й погодився грати в оркестрі на цьому інструменті.

— А до 14 років взагалі не займалися музикою?

— Професійно не займався. Наша родина — музикальна. Попри те, що ніхто не вчився професійно музики, всі грають на якихось інструментах. І я — не виняток (сміється. — Г. Я.). Тому до 14 років вже вмів грати на кількох інструментах, а потім попросився в оркестр.

— За свою творчу кар’єру ви виступали на різних сценах світу. Чи пригадуєте свій перший виступ?

— Перший серйозний виступ був через три роки після того, як прийшов в оркестр. За той час рік вчився в духовому оркестрі «Дента», пізніше вступив у музичний ліцей, де вчився професійно грі на кларнеті, вивчав класичну музику, теорію музики. Тоді мені пощастило — я переміг у конкурсі класичної музики. Як нагороду мав право заграти концерт Вебера з оркестром з філармонії у Бидгощі. Це було дуже солідно: учень музичного ліцею грає соло у філармонії на 1200 місць з професійними музикантами!

— Почувалися героєм?

— Навіть добре не розумів, що то робиться. Добре заграв композицію. Але мені настільки сподобалося, що дав собі слово: якщо буду виступати на сцені, то тільки як соліст.

— Ви вчилися у Варшавській консерваторії?

— У Варшавському музичному університеті. А вже майстер-клас (отримав ступінь магістра. — Г. Я.) — у Німеччині — у Мюнхені.

— Не хотіли залишитися у Мюнхені назавжди?

— Пропонували у багатьох країнах світу залишитися: в Австрії, у Німеччині, Швейцарії, Чилі, недавно пропонували залишитися в Америці, Канаді. Але у тих країнах я і так проводжу понад 150 днів на рік. І добре вже знаю той закордонний світ. Ну а решту часу мушу жити у Польщі. Я тут народився і виріс. Це — моя батьківщина. І не можу її зрадити.

— А хто на вас чекає вдома?

— Недалеко від нашого будинку живуть мої батьки. І для них це велике свято, як буваю у Польщі. Вірніше, як ми з дружиною і сином повертаємося з гастролей.

— Як познайомилися з дружиною?

— Ще коли були студентами, приїхали з різних міст на концерт. Вона — оперна співачка. Потім почали зустрічатися і одружилися. Дружина перебралася до мене.

— Син також грає в оркестрі?

— Ні. Він ще замалий — йому 9 років. Вчиться гри на скрипці у музичному коледжі вже два роки. А вдома я його вчу грати на кларнеті. Ви дивуєтеся, чому він з нами їздить? Дитина у такому віці має бути з батьками. А оскільки батьки багато гастролюють, тому й дитина їздить з ними. Беремо у школі завдання, він вчить все задане, а потім складає іспити з різних предметів. Але так вічно тривати не може — через два роки ми вже не зможемо його возити зі собою.

- У вас один концерт змінюється іншим. Мабуть, не завжди все гладко проходить. Пригадуєте курйозні випадки під час виступу?

— О… Два тижні тому був випадок. Виступав в Америці. Перед концертом ненароком вдарив інструментом об металевий каркас. Виходжу на сцену, де сидить оркестр, хочу перевірити звук, а кларнет не грає. У залі — повно народу, а я стою на сцені і не розумію, що сталося. Беру мікрофон і звертаюся англійською: «Чомусь не грає. Мабуть, інструмент зіпсувся». Усі почали сміятися і плескати, розцінивши мою репліку як передконцертний жарт. Дую ще раз, а кларнет — ані звука! Кажу знову, що інструмент мене не слухає, мушу перевірити, що сталося. Американці радіють і плескають ще більше, а мені не до сміху. Я побачив, що від удару на одному клапані утворилася маленька тріщинка, що пропускає повітря. Тому й звуку не було. Довелося зі силою у два кілограми тиснути на той клапан, щоб відіграти концерт. Ті 45 хвилин виступу я запам’ятаю надовго. А ще був випадок у Фінляндії. В аеропорту зачинив футляр, у якому лежав кларнет, на кодовий замок. Перед концертом хочу відкрити футляр, і не можу пригадати коду. Випробував всі можливі комбінації цифр, а футляр не відкривається. Довелося просити майстрів, щоб розрізали футляр.

— Але ви не тільки музикант. На концерт до Львова приїхали як диригент. Це вперше диригуєте оркестром?

— За диригентським пультом стою майже десять років.

— Маєте свій власний оркестр?

— Колись працював з одним оркестром. Але це складно, бо я ще й кларнетист. Важко було поєднувати одні виступити з іншими. Тому працюю з різними оркестрами, і не тільки польськими. Скажімо, у Львові колись виступав з оркестром «Леополіс». Зараз його, на жаль, вже нема. Сьогодні виступаю з оркестром «INSO-Львів», після виступу відразу всі їдемо у Катовіце — там також даємо концерт.

— А що вам більше подобається — стояти за диригентським пультом чи давати сольний концерт?

— Я — музикант, тому гра на кларнеті мені більше до душі.

— Передасте диригентську паличку потім своєму синові?

— Не знаю. Він із задоволенням грає на скрипці. Наразі (сміється. — Г. Я.). Але чи захоче стати професійним музикантом — не можу сказати. Хоча задатки має. Не буду наполягати, але завжди його підтримаю, якби захотів. Він може бути співаком, бо має задатки до співу. І співає цілий день.

Довідка «ВЗ»

Войтек Мрозек народився 27 листопада 1967 року на півночі Польщі у місті Хелмно. Випускник музичного університету ім.

Ф. Шопена у Варшаві. Ступінь магістра отримав у Мюнхені. Переможець міжнародних конкурсів у Мюнхені і Празі. Одружений. Дружина — співачка.