Левон ГРИГОРЯН: «Параджанов навчив мене називати голих королів голими»

Дивна і неоднозначна постать Сергія Параджанова в українському кінематографі.


Попри те, що народився режисер у Грузії, він отримав звання народного артиста УРСР, посмертно став лауреатом Державної премії України імені Т. Шевченка. Параджанова звикли називати українським режисером. Його легендарний фільм “Тіні забутих предків” вважається одним із найкращих зразків українського поетичного кіно. Та саме Україна винесла вердикт Параджанову — п’ять років тюрми суворого режиму. Але яких би собак не навішала на режисера радянська влада, його завжди підтримували друзі. Левон Григорян від асистента Параджанова виріс до його учня і друга. Саме він зняв чи не найбільше фільмів про великого режисера та його творчість. В інтерв’ю “ВЗ” Левон Григорян розповідає про пекло на знімальному майданчику із Параджановим, три головні пристрасті режисера, роль України у його творчості та містику життя і смерті.

- Ви зустрілися з Параджановим ще до його арешту?

— Заарештували його у 1973 році, а наша зустріч відбулася навесні 1966-го у Вірменії. У цей час в УРСР закрили його фільм «Київські фрески». Його друг Віктор Шкловський порадив: «Їдь до Вірменії і роби все, що хочеш, — втілюй пошуки мінімалізму на скупому, стриманому вірменському матеріалі середньовіччя». Тоді метр кінематографа вперше відкрив для себе Вірменію. На той час працював асистентом на кіностудії «Арменфільм», і мене прикріпили до Параджанова для організації всіх поїздок. Бачив його захват від Вірменії, антична і середньовічна культура справили на нього величезне враження. Він на ходу починав фантазувати майбутній фільм. Я стояв біля витоків народження задуму і сценарію, знаю багато його таємниць. Мені легше зрозуміти його стрічки, ніж звичайному кінознавцю, тому що знаю генезис фільму. Параджанов приїжджав до Вірменії і читав частини сценаріїв, збираючи художників, музикантів, архітекторів. Його зустрічали із захопленням, розуміючи, що мова йде про грандіозні задуми. Він поставив перед собою важке завдання. Улюблений поет вірменського народу Саят-Нова, як, наприклад, Єсенін або Пушкін у росіян, повинен був постати у жіночому виконанні. Уявляєте, щоб Єсеніна зіграла польська актриса? Навіть зараз, у наші ліберальні часи, це важко сприйняти. А Саят-Нову ще в 1969 році зіграла грузинська актриса. Це сміливе, я б навіть сказав, зухвале рішення. Виникло багато проблем. Параджанов боявся з’являтися на знімальному майданчику, доводилося його туди затягувати обманом. Були і хвилини нерозуміння, конфлікти. Багато чого не увійшло до фільму, багато порізала цензура. І ось з цих 65 кілометрів плівки я намагався донести до глядача краще з кращого, унікальні епізоди (Левон Григорян змонтував фільм «Спогади про Сaят-Нову» з тих дублів, що не увійшли до «Саят-Нови» або «Кольору граната» Параджанова. — А. С.).

- Фільми Параджанова автобіографічні? Як-не-як, він зняв смерть у власному будинку за кілька днів до того, як помер сам...

— Так, це містика. Він накликав смерть, попри те, що був здоровий. Найбільше він хотів зняти фільм-сповідь, це була його мрія. Приступив до роботи і знімав лише один день, тому що вирішив почати з похорону у власному будинку. А наступного дня у нього з горла хлинула кров... Містика нерозлучна з його ім’ям навіть після його смерті.

- Складається враження, що Параджанов більше жив у своїх фільмах, ніж у реальності...

— Це і так, і не так. Він у реальності як такій ніколи й не жив. Параджанов не переставав бути режисером, навіть коли закінчував знімати на камеру. Не бачу різниці між його фільмами і його життям. Він сам став режисером своєї реальності. Весь час щось придумував, винаходив, фантазував. Йому подобалося творити, і він для цього знаходив різні форми: малювати, ліпити, знімати, писати.

- У нього було багато задумів, але мало втілених ідей. Чому?

— Постійне втручання цензури. Фільм-сповідь йому дозволили почати, але у нього була ще одна мрія — тут, в Україні, знову повернутися до теми Коцюбинського і зняти «Інтермеццо». Випустили блокноти зі сценарієм для знімальної групи, але потім фільм із тріском закрили. Параджанов відреагував так: «Мені більше ніколи не дадуть знімати в Україні. Нехай буде проклятий той режисер, який наважиться знімати «Інтермеццо» за моїм сценарієм». Він мріяв зняти «Ара Прекрасний» у Вірменії. Основні його задуми не вдалися. Але духовне відродження відбулося саме тут, на Західній Україні. Параджанов у 1962-му закінчив свій жахливий пропагандистський фільм «Квітка на камені», а через рік почалася робота над його шедевром «Тіні забутих предків». Ніби це були дві різні людини — відбитки пальців одні, а люди різні.

- Що сприяло цьому переродженню?

— Духовна криза. І те, що він знайшов у собі сили піднятися на свою духовну Говерлу.

- Символічно, у Параджанова є три батьківщини: народився він у Грузії, працював в Україні і помер у Вірменії. Чи є у нього визначена національність?

— Національності у нього немає, але більша частина його життя пройшла в Україні. Цю країну він дуже любив. У Грузії він зняв один фільм, у Вірменії — теж один, а в Україні — цілих п’ять.

- Його надихала Україна?

— Звичайно! Як же можна зняти без натхнення «Тіні забутих предків»? Тільки людина, закохана по вуха у самобутність Закарпаття, могла зняти такий фільм. Це зовсім не погляд туриста з холодними очима.

- Та, зрештою, ця ж країна запроторила його за ґрати. У вас з ним було листування?

— Було, але не систематичне. Параджанова постійно переводили з табору у табір. Не сподівався, що він вийде, і це було боляче. Диво, що він вижив.

- У його листах була надія?

— Ні. В одному листі, після 465 днів ув’язнення, була страшна фраза: «Якби мене зараз звільнили, я б міг тільки лежати без руху ще 465 днів, щоб усвідомити весь жах». Але він пробув там набагато більше цих днів, практично п’ять років.

- У ваших фільмах про Параджанова багато червоного кольору. Це колір крові?

— Це — колір пристрасті, а Параджанов в першу чергу пристрасний режисер. Розмірковуючи про Параджанова, неможливо не згадати цей колір. Моя перша книга так і називається — «Три кольори однієї пристрасті». Я вважаю, що «Тіні забутих предків» — це пристрасть до жінки, «Колір граната» — це пристрасть до істини, а «Легенда про Сурамську фортецю» — пристрасть до батьківщини. Він жертвує собою, дає себе замурувати тільки для того, щоб батьківщина жила далі. Але пристрасть насправді у Параджанова була одна — любов. Тому я і назвав свій фільм про Параджанова «Орфей спускається у пекло», адже Орфей — співець любові... і смерті.

- Навіщо ви знімаєте фільми про Параджанова?

— Якщо говорити патетично — це борг перед вчителем. Якщо не патетично — Параджанов мене приголомшив. Він навчив мене багато чого. В першу чергу — мужності. І не створювати собі кумирів. Не треба вважати, що якщо людина велика, то вона каже правду. Може, його слова — дурниці. Моя найулюбленіша річ у світі мистецтва — казка Андерсена «Голий король». Як казав хлопчик: «А король-то голий!». Параджанов навчив мене називати голих королів голими. З Параджанова я ніколи не робив кумира. Іноді я навіть втомлювався від нього.

- Чому?

— Тому, що все відбувалося на граничних емоціях. Я був значно молодший від нього, але Параджанов був сильніший фізично. З ним було важко працювати. Згадую час роботи з ним як пекло. Нервовий, постійно змінює рішення. Якби мені хтось сказав: «Хочеш знову попрацювати з Параджановим?», я б відповів: «Ні! Нізащо». Жахлива людина в роботі і, в той же час, наймиліша, найдобріша людина в житті. Коли він уже не міг впоратися один, я приїжджав і годував його. Я його ховав. Жменями землі закидав його тіло. Пройшов з ним від і до.

- У ваших фільмах Параджанов різний?

— Власне кажучи, у мене не про нього фільми, а спроба розповісти про парадоксальну долю. Я не біограф Параджанова. Якраз біографічного фільму про нього у мене немає. І ніколи не зроблю такий фільм, тому що мені нецікаво просто відтворити його біографію на екрані.

- Це не документалістика, а швидше поетичне кіно? Зараз в Україні хочуть відродити поетичне кіно. Чи можливо це?

— Можливо. Тільки для цього потрібно спочатку знайти свою Говерлу і піднятися на неї. Це зовні легко піднятися і сказати «Так, тут погано, не знімаємо», а ось внутрішньо... Є один епізод, який згадує асистент Параджанова на фільмі «Тіні забутих предків». Вони забралися в якесь глухе карпатське село. Асистент побачив, що там теж йде «Квітка на камені», і звернув на це увагу Параджанова, думаючи, що зробить йому приємне. Параджанов подивився і сказав: «Це не квітка на камені, це гівно на камені». Він сам зрозумів, що знімає погань, і вирішив відродитися. Але що значить відродитися? Вирішити з завтрашнього дня бути генієм (усміхається. — А. С.)? Тільки сильна людина може відродитися. Для українського поетичного кіно потрібно знайти людину, яка зможе зійти на свою Говерлу.

Довідка «ВЗ»

Левон Григорян — кінорежисер, актор, сценарист. Народився у Єревані. Закінчив режисерський факультет Єреванського художньо-театрального інституту. У 1970 р. закінчив Вищі режисерські курси. Асистент режисера, потім — режисер кіностудії “Арменфільм”. Його книги “Армен Джигарханян”, “Сергій Параджанов” та інші виходили у світ вірменською та російською мовами. Випустив у 2005 році п’ятисерійну кінозбірку “Код Параджанова”, куди увійшли фільми “Спогади про Саят-Нову”, “Ерос і Танатос”, “Орфей спускається у пекло”, “Я. Сергій Параджанов”, “Андрій і Сергій”. Останній — унікальний експеримент у жанрі телевізійного творчого портрета про творчість, перетини доль і особисті взаємини двох геніїв світового кінематографа — Андрія Тарковського і Сергія Параджанова.