Адам РОТФЕЛЬД: «Для відносин України із ЄС свобода Тимошенко має базове значення»

Екс-глава польського МЗС Адам Ротфельд презентував у Львові переклад із польської книги «У тіні. 12 розмов з Марціном Войцеховським». Книга – збірка розмов журналіста Войцеховського з видатним експертом з міжнародної політики і безпеки Ротфельдом.


Міністр каже, що завжди залишається «у тіні» видатних осіб ХХ ст. — лауреата Нобелівської премії з літератури Чеслава Мілоша, держсекретаря США Генрі Кіссінджера, канцлера ФРН Гельмута Коля, Папи Івана Павла ІІ, Михайла Горбачова та ін. Їх усіх він зустрічав протягом життя, дискутував із ними. «ВЗ» поспілкувався з паном Ротфельдом.

— Як би ви описали у кількох словах сучасну ситуацію у світі?

— Сучасний світ — нестабільний і непевний. Від часу розвалу СРСР безпеки стало більше, але відчуття безпеки стало менше... Теперішній світ кращий, ніж той, що був під час Холодної війни, але мусимо його зробити ще кращим.

— Свого першого дипломатичного досвіду ви набули після війни...

— Студентом тоді я працював перекладачем на німецько-радянській зустрічі з примирення. Це була дуже помпезна подія. Під час одного з етапів цієї зустрічі між сторонами дійшло до гострої суперечки. А у них було завдання дійти порозуміння. Тим часом, усе складалося навпаки — німці називали росіян бандитами, а росіяни німців — фашистами. Кожна зі сторін отримала наказ із Москви і Берліна відповідно, що вони в кінці мають вийти до преси, усміхатися та сфотографуватися в обіймах. Вони не хотіли цього робити, тож я запропонував їм обійняти мене. Фото з’явилося 8 травня 1958 року в Катовіце. Так я потрапив на перші шпальти газет. Редактори не знали, хто був посередині між главами радянської та німецької делегацій, тому написали, що між ними був «незмордований механік». Номер цієї газети я тримаю досі.

— Ви знали особисто усіх президентів України. Як оцінюєте внесок і роль кожного з них у розбудову країни?

— З Леонідом Кравчуком уперше зустрівся в 1992 році, коли був на встановленні тимчасового перемир’я у Придністров’ї. Немає у світі нічого постійнішого, ніж речі тимчасові. Бо те перемир’я триває досі... Тоді говорив з Кравчуком. Він мені видався політиком, який має багато здорового глузду. Одну з речей, які сказав мені тоді Кравчук, добре запам’ятав. Для української самобутності, казав він, велику роль відіграє українська мова. Я абсолютно з цим погоджуюся. Тому зараз не розумію позицій міністра освіти Дмитра Табачника щодо української мови.

З Леонідом Кучмою зустрічався кілька разів побіжно. У 1994 році із президентом Олександром Кваснєвським прилетіли зранку в «Бориспіль» і надумали їхати в центр Києва до Адміністрації президента. А глава його адміністрації Віктор Медведчук сказав, що їдемо не у центр Києва, а на дачу Кучми у Кончі-Заспі. Для мене це було екзотично, що президенти двох країн будуть зустрічатися десь на дачі. Кучма тоді видався особою, яка хоче знайти контакти із суспільством і вирішувати його проблеми. А з іншого боку, було видно, що на нього тиснуть із Москви. Видається, його найкращі роки були, коли він був директором «Південмашу». Доля зробила його президентом, але ситуація, в якій він опинився, була йому не до снаги.

Наступним був Віктор Ющенко, який на мене справив враження людини, що має ідею фікс українізувати Україну — в його власному специфічному розумінні цього поняття. Період його керівництва можна охарактеризувати як змарнований для країни шанс. Його особисті риси характеру не дали йому зробити того, на що він йшов. Він із Юлією Тимошенко міг зіграти дуже позитивну роль для країни, але вони усе змарнували. Якби вони переступили через власні амбіції, то зараз Україна була б зовсім іншою країною.

Останній — Віктор Янукович. Він найменш приємний з цієї четвірки. Найбільша його слабкість у тому, що він утратив відчуття міри. Це відчувається найбільше у двох речах. По-перше, в арешті лідера опозиції Юлії Тимошенко. Може, вона й порушувала закон, але не за це її арештували. Був такий анекдот із серії «Радіо Єреван». «Чи правда, що Петро Чайковський був геєм? В принципі, так, — відповідало “Радіо Єреван”! — Але ми його цінуємо не тільки за це». Для образу України у світі та її відносин із ЄС свобода Тимо-шенко має базове значення. Якби вона була на волі, то Угода про асоціацію була би уже ратифікована.

На жаль, жоден із українських президентів не зміг відіграти тієї ролі, яку, до прикладу, Шарль де Голль відіграв для повоєнної Франції. Але маємо таких лідерів, яких самі собі обираємо. Мене цікавило, чому в Україні, яка не мала хороших політиків після 1991-го, не скористалися керівниками з української діаспори? Маєте чудових українських політиків у Канаді, Австралії, США. Але в Україні вони не затребувані. Країни Балтії зробили саме так. Берлінець Богдан Осадчук ціле життя присвятив Україні, але тут він виявився непотрібним. Він би міг бути главою МЗС чи хоча би послом у ФРН. Маю надію, що росте нове покоління, без комплексу гомо-совєтікус. Кожен українець має розуміти, що це від нього усе залежить, а не від якогось чиновника. У всьому залежить — як виглядає його місто, дім, школа. Потрібна персональна відповідальність на кожному рівні.

— Ви знали багатьох осіб, які творили сучасну світову історію. Хто б із них найкраще пасував для України?

— Найкращим був би для України український лідер високого рівня, а не іноземний. Великими постатями були у вас, наприклад, Михайло Грушевський та Іван Франко. Для порівняння, ні Симон Петлюра, ні Павло Скоропадський такими не були. Вони не могли гідно відповісти на виклики, які перед ними стояли. Лідери ОУН і УПА теж для мене не були такими героями.

— Які аргументи Україна могла би використати для країн ЄС, щоб покращити із ними відносини?

— Дві речі зараз би радикально змінили їхнє ставлення — звільнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Краще пізно, ніж ніколи. Це поправило б імідж України. По-друге, реальна програма боротьби з корупцією. Жодна велика демократична країна не піде співпрацювати туди, де спираються на беззаконня. Бізнесмени, які хочуть інвестувати, не можуть собі дозволити бути залежними від дрібних чиновників, які їх шантажуватимуть... Україна мусить стати правовою державою.

Довідка «ВЗ»

Адам Ротфельд — науковець, дипломат, який народився у Перемишлянах у 1938-му. Своїм врятованим життям у часи нацистської окупації завдячує блаженному Климентієві Шептицькому, братові Митрополита Андрея Шептицького, і греко-католицьким ченцям Унівського монастиря. Закінчив консульсько-дипломатичний факультет Головної школи закордонної служби у Варшаві, кандидатську дисертацію захистив на юридичному факультеті Ягеллонського університету, докторську — у Польському інституті міжнародних справ. З 1968-го працював у Польському інституті міжнародних справ. У 1970—1980-х — член польської делегації на конференціях і зустрічах ОБСЄ. У 1991—2001 рр. — директор Міжнародного інституту досліджень миру у Стокгольмі. Член 12-особової «Групи мудреців» НАТО, яка розробляє стратегію розвитку Альянсу, співголова польсько-російської групи зі складних питань історії. Автор 10 книг і понад 20 монографій. У 2005-му встановив в Унівському монастирі меморіальну дошку з подякою за порятунок братам Шептицьким. Відзначений нагородами багатьох країн світу, зокрема нагородою Капітули польсько-українського поєднання у 2007-му.