Михайло Ткач отримав фах лікаря, а став… поетом

Ще за життя Михайло Миколайович Ткач отримав найвищу нагороду: мало хто міг назвати авторів «Марічки», вважалося, що це народна пісня.


Відтоді, як у 1955 році студент Чернівецького медінституту Михайло Ткач написав свою «Марічку», минуло чимало часу. І, здається, про дівчину Марію Киселицю із гірського буковинського містечка Путили, яка готувала для студентів-медиків обіди і якій цей твір присвячений, люди знають більше, аніж про життя самого Михайла Ткача. Сторінки приватного життя поета відкриваються у розмові кореспондента “ВЗ” із його рідною сестрою.

Як і старший брат, Надія Миколаївна Ватаманюк, яка мешкає у Чернівцях, — дипломований медик, лікар-гінеколог, кандидат медичних наук. Але живе вона ще і творчістю брата, опікуючись музеєм-садибою Михайла Ткача у селі Лукачанах Кельменецького району. До слова, відомий поет помер саме у Чернівцях, у квартирі своєї сестри.

- Від кого Михайло Ткач успадкував літературний талант, адже народився у звичайній сільській родині?

— Від батька. Тато хоч і був простим залізничником, але обдарованою людиною. Закінчив румунську школу, цікавився історією, літературою. Наші батьки (нас у родині троє, є ще молодший брат) були молодими, коли у них народився Михайло: мамі було 16 років, татові — 20. З розповідей мені відомо, що Михайло був хворобливою дитиною. Був навіть такий випадок, що йому пошили сорочечку на смерть…

- Михайло Ткач мав два дип­ломи — фельдшера і лікаря, але жодного дня не пропрацював за фахом…

— Сьогодні важко відповісти, хотів Михайло стати лікарем чи ні. Тоді були такі часи, що праця лікаря чи вчителя була в пошані. Михайло школу закінчив на “відмінно”, вступив у Чернівецьке медичне училище. Отримав фах фельдшера-акушера. 1952 року став студентом Чернівецького медичного інституту. Ще до інституту було помітно, що брат мав нахил до літератури, поезії. Під час навчання в інституті почав писати серйозні речі. У нього вийшла перша збірка — “Йдемо на Верховини”. І саме у той рік, коли четвертокурсники мали лікарську практику у Путилі, Михайло написав свою “Марічку”. На останніх курсах брат уже знав, що лікарем не буде. Але це не завадило йому вчитися на “відмінно”. У нього така вдача: за що не брався, все мав робити досконало. Медінститут закінчив лише з однією “трійкою”. Викладач поставив йому таку низьку оцінку принципово — тому що Ткач покидає медицину. На останніх курсах брат писав для газети “Радянська Буковина”. Після закінчення працював там офіційно. Не можу сказати, що він був байдужим до отриманої професії. У нього є кілька віршів, присвячених медицині, зокрема “Кардіограма”, “Перша допомога”…

- Які у вас були стосунки з братом?

— У дитинстві разом не бавилися, бо коли я народилася, брат якраз пішов до школи. Зблизилися пізніше. Коли вступила в медінститут, Михайло був на останньому курсі. Рік жили разом у гуртожитку. У нас були чудові стосунки. Михайло був для мене як батько. Після закінчення медінституту відчував, що йому треба мати спеціа­льну літературну освіту. Вступив у Москві на Вищі літературні курси при Московському інституті ім. Горького. Там зустрівся зі своєю другою дружиною, з якою прожили разом щасливе життя. Брат вперше одружився у 20 років, ще студентом. Від першого шлюбу мав двох синів, старший з яких, на жаль, уже покійний. Коли Михайло навчався у Москві, майбутня дружина Людмила якраз проходила там клінічну ординатуру (вона — лікар-окуліст, родом з Улан-Уде). Це була прекрасна людина, мудра жінка. Вона, на жаль, померла ще в 1995 році. Саме Людмила найбільше наполягала на тому, аби Михайло забрав до Києва свого старшого сина. Хоча у них були свої діти, дві доньки — Марічка та Леся. Сини брата від першого шлюбу полюбили Людмилу. Зараз син Михайла — Сергій — професор кафедри терапії Київського медичного університету. Старша донька Михайла — Марічка — закінчила Київську консерваторію, клас фортепіано, і зараз вона — доцент інституту культури. Леся живе у Москві, вона — французький філолог.

- Що зберігається у музеї-садибі автора “Марічки” в Лукачанах?

— Музей-садибу відкрили три роки тому. У тій хаті ми колись жили. А потім зробили там ремонт, перекрили дах. Коли Михайло помер, усі його речі з Киє­ва перевезли в село. І тепер у трьох кімнатах нашої хати розміщується музей-садиба Михайла Ткача. Там — особисті речі брата, фотографії, чорновики пісень. Усі його нагороди, дипломи. Живу у Чернівцях, тому за музеєм наглядає наша сусідка. Музей часто відвідують школярі. Мрію, що колись у Чернівцях з’явиться вулиця імені брата. Адже це місто відіграло вагому роль у житті Михайла.

P. S.25 листопада у Чернівцях на фасаді палацу «Академічний», що належить Буковинському державному медичному університету (вул. Шіллера, 11) встановлено меморіальну дошку Михайлові Ткачу — з нагоди 80-річчя поета. До слова, на фасаді головного корпусу БДМУ є мемо­ріальна дошка ще одному митцю і колишньому випускникові цього вузу — композитору Володимиру Івасюку.

Довідка «ВЗ»

Михайло Ткач — народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, поет. Народився 26 листопада 1932 р. у селі Лукачанах Кельменецького р-ну Чернівецької обл. Автор кількох поетичних збірок. Відомий український поет-пісняр. На його вірші створено десятки пісень. Найвідоміші з них: “Марічка”, «Якщо любиш — кохай», «Зоряна ніч», «Ясени», «Сніг на зеленому листі», «На щастя, на долю», «Диво-сторона», «Коли нема того, що любиш», «Небеса очей твоїх».