«Поезія — найбільш концентрована сила української мови і українського серця»

Минулими вихідними Львів став «Землею Поетів» — на Міжнародний поетичний фестиваль приїхали поети не лише з України, але й з Польщі, США. Свою поезію читали Сергій Жадан, Катерина Калитко, Кшиштоф Чижевський, Дмитро Лазуткін, Юлія «Тайра» Паєвська, Мар’яна Савка (організаторка фестивалю), Юрій Іздрик, Артур Дронь, Олена Павлова…

Олена Павлова — письменниця, журналістка, художниця, кураторка культурних проектів, авторка комікс-персонажа «Кіт Інжир», одна з організаторок і продюсерка премії «Золотий Ліфон».

— «Земля Поетів» — найбільший поетичний фестиваль в Україні, — каже Олена Павлова. — Я щаслива, що була причетна до першого фестивалю як програмна менеджерка, і ми заклали в нього дуже-дуже багато сенсів. Головну увагу фестиваль приділяє поезії. Цього нам так бракувало, і це «вистрілило». Торік це була історична подія. І цього року я бачу тут найкращих українських поетів в одному просторі. Насолоджуюся віршами, я не встигаю слухати, бо хочу чути поезію. Поезія повинна лунати. Це робить нас сильнішими. Це якісь такі містичні, магічні, можливо, речі, що поезія — це найбільш концентрована сила української мови і українського серця. І коли вона тут зараз звучить, коли ці тексти доходять до людей, до самої глибини душі, це щось змінює в світі і це робить нас сильнішими і робить нас, можливо, загартованішими і чуттєвішими.

— Ви теж пишете вірші, маєте дві поетичні збірки. Крім того, упорядковували колективні збірки багатьох авторів. І от зараз найновіша ваша збірка — «Абетка Кота Інжира»…

— Кіт Інжир, насправді, дуже схожий із моєю поезією, бо в нього афористичний стиль, і в віршах в мене теж так концентровано все. Деякі фрази мігрують з його малюнків до моїх текстів і навпаки. Наприклад, «моє серце — реабілітаційний центр». Це поезія, яка є для букви «С» в абетці. «Абетка» і моя книжка «Світлочутливі» вперше вийшли торік у листопаді. Буквально за тиждень я отримала дві книжки одночасно. Це було величезне щастя. Але ми зараз видали абетку для продажу, в ній є малюнки — патріотичні, про українську культуру. Але насправді це про українські символи, це такі якісь вірусні зображення, якими хочеться ділитися. Наприклад, кіт Інжир їде на велосипеді, на синьо-жовтому краєвиді і каже: «У незалежній країні не залежуйся». Або, наприклад, в абетці «А» — це долоньки моря, море тепла, а К — це Крим, Крим — це Україна. І це про те, що як важливо говорити зараз про окуповану землю, про окуповані моря, бо таким чином вони є нашими. Поки ми говоримо про Крим, як про український, він наш. Поки ми про нього пишемо, поки ми його згадуємо, — він наш. Це про присутність. І в моїй абетці присутні всі ці міста, ці всі ідеї, символи. Більшість малюнків я створила вже після початку повномасштабного вторгнення, і вони — це якесь таке світло, яким хочеться ділитися в темні часи. І так само поезії в мене це світло, яким я ділюся в темні часи. Жартую, що я не лише поетка, я навіть більше драматургиня, тому що найбільший мій твір — це лібрето до опери про Тараса Шевченка, яка йде в Харкові.

— Поетка, драматургиня, художниця, журналістка, упорядниця збірок… Ким ви себе відчуваєте найбільше?

— Максимально працюю за спеціальністю, на яку вчилася, — малювати в художній школі, на філології та на журналістиці в Могилянці. І оці три мої освіти, вони в усіх моїх проєктах. Журналістикою зараз займаюсь менше, але для мене це була лабораторія роботи зі словом. Я навчилася працювати з образами, сюжетами, з текстами. Оця афористичність, вона з’явилася, тому що у нас був формат такий — щоденник в журналі «Країна», і там треба було людей розкривати на такі філософські спостереження і формулювати їх максимально лаконічно. І щоб жодного зайвого слова, і я оце якось відточила цей скіл, навичку, і я її використовую в поезії. Журналістика перетікає в поезію. Вже знаєш, як працює медіа, як працюють зображення чи чим люди хочуть ділитися. Створюю якісь такі сюжети, наприклад, мотиваційні цитати з українськими класиками. До прикладу, навіть популярніший сучасний український поет Сергій Жадан, він теж дуже багато робив культурних проєктів. Він працює з багатьма командами. Це все великі, круті, масштабні, ціннісні проєкти. Я завжди на нього дивилася і брала приклад, тобто, як це все організовується. Так само Мар’яна Савка. У Мар’яни таке золотисте, світле слово, воно ллється, воно естетика…

— А тепер зовсім не про поезію і не про творчість. Ви народилися в Рівненській області, в Острозі, досить довго жили в Києві. Останні три роки живете у Львові. Оцей трикутник, умовно кажучи, що для вас означає?

— Обожнюю географію. У моєму паспорті місце народження — Рівне. Але коли настав час, що мені треба було десь писати біографічні довідки, я виправила цю історичну несправедливість, скрізь пишу Острог. Поблизу Острога є село Вельбівне, де жила моя бабуся, і мене народжували саме в Острозі. Батьки жили в Рівному, і я там ходила до школи. Але кожне літо я проводила в цьому селі Вельбівному, на річці Горинь. Це моє місце сили. Кожного літа намагаюсь туди потрапити. Це мій дім. Дім, який мені сниться. Це дуже важливо. Потім я поїхала вчитися в Київ, і 20 років жила в Києві. Почалась повномасштабка, я вирішила їхати, бо було страшно. Вони ж першими приходять до кого? До письменників, до митців. Це все прокатано роками на минулій імперії радянській.

Поїхала з Києва до Рівного, а потім чоловіка по роботі скерували у Львів.

Ми думали, це на кілька місяців, а потім повернемось до Києва. Але от так складається, що зараз ми живемо на два міста — Львів та Київ. Віднедавна в мене з’явилось ще одне місто — Харків, тому що я робила проєкти з Благодійним фондом Сергія Жадана. Ми робили фестиваль

«Літературний ярмарок», а також альбом «Семафори» з Юрієм Гуржи. Харків мене магнітить зараз. Там зараз вирує дуже сильно українська енергія. Коли повертаюся з Харкова, в мене таке творче піднесення, я хочу малювати, хочу писати… Це місто, яке мене надихає. В «Абетці Кота Інжира» Харків — місто книжок та свободи. Я багато мандрую. Один з моїх проектів — це «Мереживо» від PEN. Я там як зв’язкова, як провідниця. Модерую розмови з письменниками, яких ми привозимо в невеликі міста. Це «Мереживо» об’єднує ідеї, людей. Вважаю, що треба, щоб у школах була державна програма з подорожей, бо коли люди їздять по містах, бачать людей, які там живуть, ніяка російська пропаганда нам не розкаже, що у Львові живуть такі от «западенці», «бандерівці», умовно, а в Харкові там одні «москалі». Коли ти приїжджаєш у Харків і бачиш цих людей неймовірних, тобі вже ніяка російська пропаганда нічого не розкаже. Я мріяла потрапити до Кривого Рогу і через тиждень стається диво — отримую запрошення на фестиваль «Кривбас» у Кривому Розі. Оце я повернулася зараз з Кривого Рогу. Це теж було моє велике географічне відкриття.

— Тобто, мрії збуваються?

— Це не мрії збуваються, це якийсь такий містичний збіг, що це от було написано, щоб я туди потрапила. Так, я поетка, в мене містичне мислення, але разом з тим ми припускаємо, що є щось, що людська наука не пояснила, як це все працює. Я сказала вголос: «Мені треба в Кривий Ріг», і я отримую запрошення на фестиваль, везуть, організовують мій виступ ідеально. Це доля. Тому я вважаю, що Львів — це теж доля. Я завжди мріяла тут пожити. На жаль, причина, чому я тут живу, погана — це війна. Мені просто дуже красивий Львів. Це якісь мої ліки для душі, як от поезія. І я дуже люблю писати про міста. У школі географія — це був мій улюблений предмет і я була переможницею всеукраїнських олімпіад з географії. Тобто, друге, третє місця в мене стабільно було по всій Україні.